Канон сильних жінок, або Коли підкорене починає промовляти?

В.о. директора Українського інституту книги та очільник видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків — про видатних жінок у літературі та інших видах мистецтва від ХІХ століття і дотепер.

Ірина Славінська: Чи існує в Україні канон сильних жінок-мисткинь?

Ростислав Семків: Вся розмова мала б починатися з літератури. Коли я формулював тему однієї з лекцій («Канон сильних жінок»), мені розходилося саме про літературний канон. На одній конференції в розмові з грузинськими колегами звернули увагу на цю особливість української літератури. Це більш яскраво виражено, ніж, наприклад, в грузинській літературі.

Насправді, в літературі постійно є постать дуже активної літераторки. Часами не одної. Ми можемо говорити про традицію. З одного боку, це письменниці і поетки, які постійно беруть участь у цьому процесі. І початок цього дуже добре простежується ще в 19 столітті. Якщо говорити більш широко, вочевидь, ми мали б собі ставити питання: чи в театральному житті ми можемо знайти такі яскраві постаті? Вочевидь, можемо: Марія Заньковецька, Соломія Крушельниька, Наталія Ужвій. Це дуже важливо, що якась царина мистецтва твориться не лише у відповідності до чоловічого бачення, так само активно беруть участь жінки. 

Ірина Славінська: У яких ще літературах є подібний пантеон?

Ростислав Семків: Це одна з рис, яка характеризує літературу як розвинену літературу. Якщо будемо говорити про українську традицію і згадувати Марію Вілінську (Марка Вовчка), пізніше — Лесю Українку, Ольгу Кобиоянську, Ірину Вільде, Олену Телігу, Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Оксану Забужко і ще багато авторок, ця традиція помітна. У французькій літературі можна згадати Жорж Санд, Франсуазу Саган, Наталі Саррот, Сімону де Бовуар. У британській літературі ще від 30-х років 19 століття активно пише Джейн Остін, в 40-х роках — сестри Бронте і потім до Вірджинії Вулф, Айріс Мердок, Мюріел Спарк. Я ще не згадав скандинавські літератури, в яких дуже сильна жіноча традиція. Ми знаємо Астрід Ліндгрен, Туве Янсон. Але там їх значно більше.

Ми можемо знайти досить сильних та помітних жінок в активних літературах. Їх читають, вони залишаються актуальними. З іншого боку, якщо говорити про латиноамериканські літератури, ми знаємо переважно чоловіків. Коли думаємо про літературу Південної Америки, Латинської Америки, думаємо про Борхеса, Маркеса, Кортасара, Льйосу. Це більш патріархальний варіант побудови літературного канону.

Вочевидь, жінки там мали менше мотивації писати. Існувало мало (або й не існувало) механізмів їхньої участі в літературі. Це дуже залежить від національної специфіки, можливо, регіональної, історичного моменту. Але факт залишається фактом. Є літератури, де ми бачимо відчутну жіночу традицію письма, і де її нема або вона слабка. Українська література належить до перших. І це свідчить про те, що це більш ліберальне, адекватне і мотивуюче середовище. І воно таким було вже 200 років.

Ми можемо знайти досить сильних та помітних жінок в активних літературах. Їх читають, вони залишаються актуальними. 

Ірина Славінська: Про що ця жіноча традиція, чи є наскрізні меседжі?

Ростислав Семків: Насправді, є стереотипні погляди: ну про що можуть писати жінки? Ліричну поезію і книжки для дітей. Це пов’язано з їх стереотипно уявленою більшою емоційністю і «головною місією» —виховувати дітей.

Коли жінки починають писати романи, суспільно активну лірику, есеїстику, розумний нон-фікшн, тоді починається переосмислення цього бачення. Якщо згадаємо початок 20 сторіччя в українській літературі, бачимо Ольгу Кобилянську, яка на початках думає писати розважальні романчики, але починає писати феміністичну проблемну прозу, доходить до таких сильних і актуальних досі текстів як «Меланхолійний вальс», «Царівна», «Земля». З іншого боку, Леся Українка, яка починає з лірики, але доходить до драматичних поем. В українській літературі не так багато сильних драматургів, а вона якраз одна з найсильніших. І є також есеїстика, участь в суспільному русі. Позиція, вплив, бачення мистецтва Ольги Кобилянської мали вирішальний вплив на «Молоду музу» — одне з найбільш ранніх українських модерністських угруповань. Це не просто постаті, але й активні учасники літературного процесу.

У Ролана Барта є есе, що якийсь французький журнал вмістив біографічні нариси про жінок-письменниць. Біля кожної були фотографії обкладинок їхніх книжок і фотографії їхніх дітей. Мовляв, і там, і там вони справляються.

Барт довго насміхається над тим, що суспільство дає право жінці писати тільки тоді, коли вона виконала свою стереотипну функцію.

Ірина Славінська: Мені здається, українські письменниці мають спільну рису — увагу до суспільно заангажованої роботи, їхні літературні тексти часто є політичними у найширшому сенсі.

Ростислав Семків: Так. Непогано це проговорено в одному з давніших есе Оксани Забужко: «Жінка-автор в колоніальній культурі». Це загалом причина, чому в постколоніальних суспільствах жінки мають більш активну роль. Коли ситуація спонукає їх до більш потужної діяльності, від 17 століття, коли потрібно було допомагати в обороні чи інших речах, які стереотипно уявляються за чоловіками. Ми бачимо зараз те саме під час війни на сході, коли серед військових ЗС є багато жінок.

Це опосередковано свідчить, що тут не має бути аж такого великого гендерного маркування. Так само і в літературі. Жінки беруть на себе сміливість промовляти, коли вони вважають, що потрібно промовляти, що чоловіки чи учасники процесу загалом не беруть на себе таку місію. Це працює на підтримку цієї традиції. Коли ситуація змінюється на більш сприятливу, це може дати поштовх до надзвичайного розвитку повнокровного середовища, що ми зараз і спостерігаємо.

Якби ми проаналізували, які тексти з’являлися вкінці 70-х  — на початку 80-х, ми б побачили, що жінок-романісток там фактично не було. Але як тільки стала можливість, щоб щось змінилося, з’явилося багато жінок-письменниць. І зараз ні в кого не виникає сумніву, чи можуть жінки писати романи. Зараз нема такого жанру, який би був зарезервований за кимось чи не за кимось. Це свідчить, що література зараз перебуває в стані динамічного розвитку.

Ірина Славінська: Словосполучення «сильні жінки: через що сильні, чому і навіщо?

Ростислав Семків: Напевно, тут діє імпульс ніцшеансько-фройдистського погляду на культуру. Сильні — в значенні сильні характером, амбіцією, енергією. Йдеться не про мускульну силу, яка в сучасному світі технологій відіграє все меншу роль. Але енергетика, бажання змінювати щось довкола себе, будувати структури, щось розвивати або, навпаки, — пасивність і небажання це робити. Стереотипно, впродовж довгої історії вважалося, що чоловіки і жінки завойованих нардів пасивні, вони просто не будуть виявляти ініціативу. Навіть, коли отримають свободу, схильні не виявляти цієї ініціативи. Ця енергетичність, бажання виявляти ініціативу, говорити.

У провідної феміністичної жінки-теоретика Ґаятрі Чакраворті Співак українського походження є есей: «Чи може підкорене промовляти?». В момент, коли підкорене починає промовляти, воно перестає бути підкореним. Коли я говорю про сильне, це якраз те, що вже вирішило промовляти. Це ті, хто знайшов свою ідентичність, мають достатньо енергії, щоб намагатися змінювати ситуацію довкола себе.

Чи стане літературне середовище сестринством і братерством, залежить від самих учасників процесу. 

Ірина Славінська: Якщо подивитися на сучасніших авторок, кого можна назвати і яку характеристику дати їм у цьому каноні?

Ростислав Семків: Вибух жіночого письма спершу відбувся десь в 20-30-х роках на Галичині і на ближній еміграції. Якщо подивимось на тих, хто брав активну участь в літературному житті України (бо Галичина тоді була відокремлена), ми побачимо, що тут значна перевага чоловіків. ВАПЛІТЕ, Харківський авангард, Неокласики — переважно чоловіки. У спадок від Російської імперії дістався канон.

У 20-30 рр. на Галичині, у ближній еміграції, Празі і Подєбрадах, було досить багато жінок. Там ще продовжували діяльність Дарія Віконська, Наталія Кобринська, Ірина Вільде, Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Наталія Лівицька-Холодна. Це була досить активна участь. Якщо подивитись на подальшу українську літературу на еміграції та подумаємо про Нью-Йоркську школу, бачимо потужних авторок: Віру Вовк, Патрисію Килину, Емму Андієвську.

20-30 роки могли б обернутися інакше, і інші жінки могли з’явитися серед цього письменницького середовища. У нас була феноменально потужна письменниця Зінаїда Тулуб. Історична романістка, яка в 35 році надрукувала два томи роману «Людолови». Після того її звинуватили в націоналізмі, вона 10 чи 15 років була в Сибіру. Коли вона повернулася в 50-х рр., написала роман про Шевченка і це вже було все. Її не було знищено фізично, як багато кого з українських письменників, але вона вже далі не могла писати так, як раніше. У 20 столітті маємо досить багато жінок-письменниць. Але стереотипно за ними ще не визнають цієї ролі. Аж до останнього десятиліття 20 століття.

Рух шістдесятників вже був гендерно збалансований. Але стереотипно і ретроспективно, як правило, одразу називають чоловічі постаті. Серед київських шістдесятників центральною постаттю була жінка — Алла Горська, яка була мотором, впливала на середовище художників, театральне середовище.

Потім дуже показовий момент — поява роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Це було синхронно з появою в 1997 році книжки Соломії Павличко «Дискурс українського модернізму» і появою в Києві Інституту гендерних досліджень. Подібна інституція з’явилася у Харкові. Це був комплекс змін і це суттєво вплинуло на появу наступного покоління письменниць та поеток, яких зараз надзвичайно багато.

Ірина Славінська: Чи можна сказати, що в межах канону та сучасної літератури, коли говоримо про жінок письменниць, йдеться про певне сестринство?

Ростислав Семків: Тут все залежить від самих письменниць. Є позиція Гарольда Блума, в монографії «Західний канон» він говорить, що не зважаючи на стать, література розвивається тому, що в ній іде війна: молодші хочуть зіштовхнути старших, хочуть, щоб саме їх читали замість старших. І він при цьому каже, що жінки-письменниці і феміністки-теоретики наполягають, що в жінок все це не так. Але все так само і вони беруть участь у великій війні. Але це залежить від самої спільноти, від того, як письменники чи письменниці готові допомагати одне одному.

Мені видається, що позиція Блума тут більш провокативна, хотілося б думати, що так не є. Що літературу рухає бажання висловити те, що тебе хвилює і що видається тобі важливим. І це має бути широко осмислений процес, де нема ксенофобських чи інших поділів. Чи стане літературне середовище сестринством і братерством, залежить від самих учасників процесу. І я хотів би, щоб в українській літературі було саме так: мирно і динамічно.