Культурна децентралізація: як зробити мистецьку резиденцію на хуторі

“Для мене важлива складова проекту — постаратися показати людям, що в селі можна цікаво жити”, — з журналісткою «Громадське. Культура» Катериною Мізіною говоримо про експеримент з ревіталізації населеного пункту хутір Гойч (Зелений Гай) у Житомирській області. 

Ірина Славінська: Як ти опинилася на хуторі Гойч?

Катерина Мізіна: Я їздила-їздила…і приїхала. Насправді, в якийсь момент вирушила на пошуки такого хутора, шукала його більше року. І от ми його знайшли. Спершу не вийшло туди приїхати і заселитися. Але потім повернулася, бо він дуже припав до душі і виглядом, і атмосферою. Рік тому купила там хату.

Я не живу на хуторі постійно, бо це досить складно в умовах, які там є. Нема води, криниця не дає питної води, треба привозити з собою баклажки. Але за рік уже сталося дуже багато побутових апгрейдів хати і подвір’я. Я роблю все можливе, щоб там були умови для перебування.

Ірина Славінська: Але в це місце, наскільки я розумію його локацію, приїхати важко, потрібно добиратися громадським транспортом до певної точки на трасі?

Катерина Мізіна: Насправді, хутір повністю знаходиться в оточенні глухого соснового лісу. Але дістатися туди можна менше, ніж за дві години прямим автобусом, що виїжджає з Академмістечка щогодини чи щопівтори години. Автобус зупиняється на зупинці Зелений Гай, а там пішки хвилин сім приємною лісовою дорогою — і ти на хуторі.

Ірина Славінська: Ти спеціально шукала собі можливості жити десь за містом? Якими були критерії вибору власного маєтку?

Катерина Мізіна: Мета була не мати дачу, а в майбутньому жити там. Я хотіла знайти порожнє місце. Коли вперше туди приїхала два з половиною роки тому, там було три жителя. Зараз там взагалі нема нікого. Цей критерій був обов’язковим, бо я би хотіла створити там щось нове. А створити щось нове, коли там існує старе, не завжди вдається, а інколи і неможливо.

Тому я шукала безлюдне місце, але зі зручним добиранням, адже робота в мене поки в Києві. Якщо вдасться поєднати її з життям там, це тільки завдяки тому, що це не дуже далеко від Києва.

Там поруч є велике село, можна сісти на велик, поїхати, поспілкуватися, часом заходять гості.

Звісно, хотілося створити там простір для творчості, втілення ідей, які потребують спокою. Є багато проектів, які добре лягають на природній простір, коли довкола тиша і спів пташок, приємне повітря. Там справді набагато легше писати музику, творити на полотні, проводити семінари.

Ірина Славінська: Хто був на хуторі, коли ти купувала хату?

Катерина Мізіна: Троє мешканців. Правда, один помер того дня, коли я купила хату. Це мій найближчий сусід. Там всі були старими людьми. Бабуся Єва, в якої я купила хату, переїхала до дочок в Малин. Був чоловік Сашко, який живе в сусідньому селі, але має хату на хуторі. Можна вважати його жителем, але він зараз теж там не живе. Цього літа там була бабуся Мальвіна і вона теж переїхала до сестри в сусіднє село. Тому зараз не лишилось нікого.

Ірина Славінська: Ти із самого початку розуміла, що це буде простір для культурних ініціатив?

Катерина Мізіна: Так. Це не нова ідея, я це не вигадала. Рух мистецьких хуторів уже існує.

Ірина Славінська: І, напевно, найбільш відомий — хутір Обирок.

Катерина Мізіна: Так. Я пожила там два роки, не постійно, але досить довго і часто перебувала. І надихнулася таким рухом. Це нібито новий формат життя. Ти живеш в селі, але не доїш корову, не сапаєш безперервно. Ти займаєшся своєю творчою звичною діяльністю, організовуєш свята, знімаєш кіно, можеш писати статті. Коли я приїхала туди, ідея була в тому, щоб заселити ці порожні хати новими людьми.

Ірина Славінська: Так само, як і на Обирку. Я пам’ятаю, окрім мешканців, які жили завжди, там є колонія хіпстерів і не тільки з інших міст. Хтось живе весь час, хтось — ні. І вони використовують локацію і щоб відпочити, і щоб долучатися до організації подій. Хутір Гойч має чекати подібне майбутнє?

Катерина Мізіна: Нема однакової схеми розвитку для всіх. Такі хутори є в Дніпропетровській області (Стопудівка), в Полтавській (Баранівка), у Білорусі (Червоний Кастричнік). Хтось розповів ідею, хтось поїхав додому і зробив це там, є майстерні – вони схожі. Але водночас ці проекти дуже різі.

Це залежить від різних факторів. Зокрема, від того, хто це робить. Я зібрала друзів — зібралися майже всі, хто був з кіношної сфери. І ми подумали зробити якийсь кінохутір: багато локацій для зйомок фільмів, фото- і звукозаписуючу студію, кіношколу.

Зараз змінюється склад людей, які долучаються до цього, і все автоматично змінюється. Це якась рухлива тваринка, яка живе і змінює свою поведінку.

Основне, що нас об’єднує, — мистецтво, бажання налагодити діалог з українським селом, яке ми насправді уявляємо міфологічно, а коли приїжджаємо, — лякаємось, що там зараз відбувається.

Для мене важлива складова проекту — постаратися показати людям, що в селі можна цікаво жити.

Ірина Славінська: Яка твоя роль у цій схемі?

Катерина Мізіна: Ну … я мер хутора. Я все це придумала саме з цим населеним пунктом. Я та людина, яка поки це все об’єднує і тримає. Але в майбутньому, якщо все буде розростатися на якісь «міністерства», хтось приїде і захоче займатися освітою або робити масові заходи, той буде міністром культури. А я буду президентом.

Ірина Славінська: Наскільки ти відчуваєш бажання і волю контролювати і керувати тим, які проекти приходять на хутір?

Катерина Мізіна: Зараз фільтрувати доводиться небагато, бо мало сміливців поки туди доїжджають. Фільтр більш природній, аніж мій особистий. Всі умови, які є на хуторі (дорога, побутові умови, село) вже фільтрують людей. І приїжджає вже сконцентрована публіка, яка завдяки цим фільтрам приїхала саме така.

Коли хтось запитує, чи можна тут поселитися, я кажу: «Ну ти поживи спершу в моїй хаті». Життя саме відфільтрує тих, кому це непотрібно. А стосовно творчих проектів, я думаю, довкола мене зібрані люди, які поки вже відфільтровані.

Ірина Славінська: Наскільки паралель із децентралізацією культури взагалі близька твоїй концепції розвитку хутора?

Катерина Мізіна: Дуже близька. Коли я туди приїхала, я намагалася роздивитися не тільки довкола хутора, але й в сусідньому селі Недашки. Там є клуб, школа, бібліотека. Але культурного життя там дуже мало. І один випадок був дуже показовий.

Я вже жила на хуторі. Одного разу приїжджаю з Києві, а в мене на килимочку перед хатою записочка: «Будь ласка, подзвони мені», викладена кульбабками. Я подумала, хто ж такий творчий і романтичний знайшовся в селі. Навіть подумала, що це гості з Києва.

Я подзвонила за цим номером. Відповіла жінка Наталка, представилася поеткою з Недашок. Сказала, що неймовірно хоче познайомитися, бо вже прочитала про мене в місцевих газетах. А для місцевих газет моя поява там була сенсацією. І ця Наталка з подругою — дві поетки, які прочитали про мене, а вони намагаються робити там хоч якусь культурну діяльність: організовували поетичні вечори, концерти, був і якийсь фестиваль.

Коли я з ними зустрілась, вони мені сказали, що настільки мене розуміють! А на той момент у мене вже були проблеми з порозумінням із місцевими. Вони трохи не приймали те, що я там з’явилася. І поетки сказали, що розуміють мене, бо їх теж там не приймають. Вони не такі. І Наталка і Люда зверталися до мене як до месії, який прийшов, дасть нове дихання — і от ми зараз зробимо культурний прошарок.

Мене здивувало, як до цього ставиться село. Я переконалася, що це притаманно лише деяким регіонам. 

Є села, де люди придумують чим зайнятися значно краще: не лише випити чи посидіти в генделі.

Полісся – дуже складний регіон, також і Житомирщина. Чернігівщина, Сумщина. Зокрема, через те, що там люди пережили чорнобильську катастрофу, виселення, переселення, там дуже бідно живуть, бо земля не дуже родюча, тому вони грабують. От чому вони ліниві — не знаю. І насправді люди незграбно ставляться до свого життя. Грабують, пиячать. Мене теж там пограбували. І це дуже гнітить.

Ірина Славінська: Можливо, залежить від інфраструктури, і справа і в публічних просторах, яких нема в умовах хутора?

Катерина Мізіна: Я не хочу нікого ображати, але якщо є клуб, то у нього є керівник, він робить один звітній концерт на рік, збирає всі колективи. І це не творчість, а просто культурна звичка. Навіть якщо там є люди, які хочуть це рухати, людей зі знаком мінус в цьому напрямку значно більше, вони поглинають цю ініціативу.

Я знаю про село Недашки, що там поселився чоловік із Луганська, він  хотів зробити якісь збори, щоб поговорити про сміття. І будь-яка активна громадянська позиція там присікається одразу: ти хто такий, чому ти сюди приїхав? Ми тут будемо самі ходити і смітити собі під ноги. І так само з усіма творчими ініціативами.

Я спробую піти в усі установи. Моя мета — за зиму налагодити контакти і з тим самим бібліотекарем, можливо, вийде показати там фільм. Скажімо, провести щось те, до чого у них нема доступу.

У нас недавно був захід і прийшли місцеві. Це було найбільшим досягненням за рік, який я там провела, бо їх прийшло близько семи. У мене з тих, хто до мене прихильно ставився, спочатку був лише один, потім дві жіночки. Завжди було складно порозумітися і знайти людей, які б там мене підтримали. А тут їх прийшло семеро. Хтось привів коня, катав всіх на возі. Дядько Іван приїхав зі своєю онучкою, прийшли дві поетки, познайомились зі своєю можливою майбутньою публікою. Всі малювали, розмальовували мені сарай. Увечері був величезний екран, показували документальний фільм «Вірунга», який надав Docudays.

За цей рік мало хто до мене підійшов і познайомився. Вони самі собі щось придумали про мене і про наш проект. Що ми якась секта і т.д.

Але тим, хто наважується прийти і подивитися, однозначно подобається.

Ірина Славінська: Як розчинити поділ на «їхній» і «наш», зробити одну суцільну громаду?

Катерина Мізіна: Я не знаю. Приклад Обирка і вже майже десятирічний досвід його існування показує, що це дуже складно. Хоч вони десять років успішно існують поруч з селом, зараз, коли справа дійшла до створення спільного проекту (хочуть зробити заказник, щоб не вирубували ліси, не було мисливства), вони зустрілися з тим, що місцевим жителям це нецікаво, вони досі думають, що ті прийшли щось у них забрати. І я не знаю як подолати цей конфлікт.

Тому я зараз на першому році перебування намагаюся піти в село і сказати про себе: я ось така, можете мене помацати, я не кусаюся і прийшла з добром. Бо засновники Обирка, наскільки я знаю, в перші роки не налагодили контакт з місцевими жителями.