Шкільна освіта не навчає бути толерантними, — Ірина Когут

Ірина Славінська: Чи сучасна українська освіта виховує рівність?

Ірина Когут: Якщо говорити про формальний бік, так. В українській школі є закладені у підручники навчальні програми уявлення про те, що учні і учениці повинні виховуватися толерантними. І це слово не один раз використовується в програмах різних предметів. Йдеться і про гендерну рівність, про віротерпимість.

Ірина Славінська: Де саме це записано?

Ірина Когут: І в програмах, і в підручниках. Звичайно, в підручниках для трохи старших дітей. Хоча слово толерантність навіть є в підручниках для початкової школи. Там пояснюється, що це означає, що треба всіх приймати, що люди бувають різні. Але зазвичай це поняття має досить обмежене трактування. Йдеться про етнічну та релігійну належність. Це дві основні ідентичності, до яких закликає бути толерантними українська школа.

Окремим пунктом йдуть люди, що живуть з ВІЛ-СНІД. Це, насправді, наслідок ґрунтовної роботи, яку в свій час проробили громадські організації. Ця тема в українських підручниках викладена з усього спектру питань, які, з одного боку, стосуються сексуальної освіти, з іншого боку, рівності.

У школі теоретично ми повинні бачити вихованців та вихованок навчальних закладів толерантними і їм кажуть: «Ви маєте бути толерантними». Але сам зміст підручників, форма навчання і виховання спонукають абсолютно до протилежного.

Були абсолютно кричущі випадки. Це приклад підручника для літературного читання для початкової школи попереднього покоління (вони змінюються раз на п’ять років, але авторський колектив лишається то самий, трохи змінюється зміст). Була абсолютно моторошна історія про циганчука-злодійчука, який крав речі у дітей в класі. Ми розуміємо, що про толерантність та рівність не може йтися.

Історія досі виховує дітей на моделях протистояння, ворогів, формує упередження до представників інших народів, насамперед, до поляків і росіян.

Але не тільки виховання на прикладах протистояння, але й замовчування дуже поширене в українських підручниках. Якщо говорити про зображення, ми не побачимо людей з відмінним до нашого білого кольором шкіри. І, здається, що їх нема навколо. Не дуже зрозуміло, до кого ми маємо бути толерантними. Якщо спитати у дітей України чи треба бути толерантними, більшість скаже, що так, треба. Але якщо запитати в них, чи хотіли б вони, щоб біля них жили араби, мусульмани, євреї, представники ЛГБТ-спільноти, роми, можу передбачити, що більшість скаже, що ні. І вони не будуть розуміти, чому це суперечить їхній попередній відповіді.

Ірина Славінська: Я пам’ятаю діалог із Тамілою Ташевою, вона розповідала про свій досвід навчання у кримській школі, де є корінний народ кримські татари. Йшлося про те, що в цій школі в шкільних програмах зовсім не було місця для розмови про корінний народ. Натомість, в програмі літератури регулярно виникають злі татари, весь етнос асоціюється із злочинами та нападами на Україну. Другий аспект – відсутність згадок про Курбан-байрам та інші великі свята, хоча весь шкільний курс структурований під християнські календарні ритми. Що на це можна сказати?

Ірина Когут: На жаль, українська школа дуже не рефлексивна. Вона апропріює політично правильні на той чи інший момент, переважно, накинуті зовні в хорошому сенсі цінності: толерантність, уявлення про рівність. Але вони залишаються паперовими. Натомість, абсолютно не розуміючи, що це упередження та стереотипи, вони транслюються.

На жаль, у нас в академічному гуманітарному середовищі дуже мало досліджень на тему рівності і нерівності в суспільстві, дискримінації. Про це мало хто пише, а якщо і пише, воно, на жаль, не доходить до спільноти, яка формує педагогічну думку, підручники і програми.

Ірина Славінська: Як із цим можна працювати?

Ірина Когут: Насправді, я дуже сподіваюся на постановку цієї проблеми після того, як в Україні пройде дослідження PISA. Це дуже велике міжнародне порівняльне дослідження знань та навичок учнів та учениць 15 років. І у 2018 року одним з головних дослідницьких питань буде з’ясувати, наскільки вони володіють так званою глобальною компетентністю.

Крім питань з математики, природничих наук, мови, там будуть питання: чи хотіли б ви жити поблизу з людьми іншої культури, наскільки ви зацікавлені в інших культурах, чи хотіли б ви поїхати жити в інші країни.

Ірина Славінська: Але тут одразу вмикається рефлекс українського школяра, який знає як правильно відповідати на такі питання.

Ірина Когут: Я гадаю, упорядники тестів сформулюють питання таким чином, що ми дізнаємося, що школярі думають, в якомусь наближенні ми зможемо оцінити відкритість до світу  і зрозуміти, наскільки, порівняно з 15-річними дітьми з інших країн, вона є високою чи низькою.

Якщо говорити про те, що можна робити, я би посилалася на дуже хороший позитивний досвід гендерної експертизи підручників. Вона була вперше масово проведена цього року, планується і в подальшому. Але це не просто констатація проблеми. По-перше, дуже докладно, зрозуміло по всім предметам, де і які види дискримінативних висловлювань чи зображень, замовчувань чи інших проблем. Поза цим передбачається навчання для видавництв, авторських колективів підручників.

Дуже часто люди не розуміють, що поганого в тому, щоб розказати дітям історію про циганчука-злодійчука, про кримських татар, які викрадали дітей чи поляків, які когось різали, чи що поганого, що на картинці поруч з білими дітьми ми не намалюємо дітей інших типів зовнішності, що ми завжди, коли говоримо про стосунки, говоримо винятково про чоловіка і жінку. Вони вважають, що це єдина можлива реальність, тому що для них це так. Бо дійсно, у нашій країні більшість людей з білю шкірою, ідентифікують себе з християнською релігійною традицією і т.д.

Якщо ми не будемо казати, що є інші типи поведінки, інші люди та  інші культурні традиції, всі учні будуть їх відтворювати, а ті, хто не хоче чи не може, будуть невидимими. Долати цю невидимість потрібно через констатацію того, що люди є різні.

Ірина Славінська:  А як ця бажаність врахування різних контекстів корелює з українським законодавством, де шлюб визначено на конституційному рівні як союз між чоловіком і жінкою?

Ірина Когут: Українське законодавство, насправді, порівняно дає поле для антидискримінаційної діяльності, виховання толерантності і культури включеності різних громадян, тому що ми можемо говорити, що є інші типи партнерства: цивільне партнерство, яке практикується в інших країнах. Ми можемо говорити, що в нас є державна мова, закріплена законодавчо, але в нас є люди різних культур і вони мають право на своє самовираження освіту тощо. В законодавчому полі нічого не заважає. Деякі закони, які стосуються гендерної рівності, недискримінації, навпаки, повинні би стимулювати освіту розвиватися у цьому напрямку. Так само і міжнародні документи, конвенції, які Україна ратифікувала.

На жаль, поки в освіті зсередини в середовищі, яке зараз формує її зміст, не особливо є кому це робити, бо середовище консервативне, замкнене в собі. Це одні й ті самі люди, які роками пишуть підручники і програми. Але вони часто готов вчитися. Головна задача – громадським активістам та активісткам, дослідникам і дослідницям, людям, які хочуть це змінити, знайти підхід, достукатися і запропонувати свою допомогу у навчанні, експертизі, може, і у написанні власних підручників чи програм.

Ірина Славінська: Чому освіта така консервативна (і не тільки в Україні)?

Ірина Когут: Українські інституції, які пов’язані з освітою, та наукові інституції загалом інертні, насамперед, через відрізаність української науки від світової, насамперед, через мовний бар’єр, наслідки радянської політики тощо. Ця ізоляція і також різка зміна ідеологічних настанов після розпаду Радянського Союзу спричинили таке собі «варіння у власному соку» усіх і в тому числі педагогів. Саме тому ми досі можемо слухати про те, що українська педагогіка суперпередова, з посиланнями на Сухомлинського і:що ті закордонні освітяни можуть знати і чому вони можуть навчати, якщо вони навіть не чули про Сухомлинського? І це поширена думка серед вчителів, науковців і науковиць у сфері педагогіки.

Свіжа кров туди вливалася дуже повільно через низькі зарплати, не дуже високий соціальний статус. В результаті ми отримали дуже ідеологічно марковану некритичну спільноту, яка звикла працювати в умовах ідеологічного тиску, відсутності можливостей для справжньої науки особливо в гуманітаристиці і суспільствознавчих науках.

Суспільствознавство і гуманітаристика в українській школі мають всі ознаки міфологічної свідомості. Це уявлення з романтичних часів про державність, націю, етнос як основні фактори розвитку історичного процесу. Відповідно, українська література, історія України, українська мова дуже чітко спрямовують учнів і учениць на те, що ти живеш заради держави і вся світова історія рухалася тільки до того, щоб у 1991 році виникла держава Україна. І це все подається під соусом виховання патріотизму, активних громадян.

Насправді, переважну більшість дітей такі міфи можуть тільки відвернути від активності. По-перше, це дійсно міфи, дуже часто вони суперечать науковому підходу, критичному мисленню. Це своєрідні казки, часто з часів 19 століття. Це зазвичай виправдовується нашим колоніальним минулим. Мовляв, Україна не змогла сформувати свою націю тоді, тому ми повинні пройти через ці кроки. Але світ дуже змінився. І ми не можемо зараз виховувати дітей так, як це робили 150 років тому, вони просто не будуть функціональними членами світової спільноти. І це насправді не тільки сумно, але й небезпечно. Такий підхід до освіти поширюється загалом на усі предмети і спричиняє дуже авторитарний стиль викладання родом з 19 століття.

Коли вчитель виголошує істини в останній інстанції, учень повинен цю інформацію завчити, а потім відтворити у тій самій форму, у якій вчитель чи вчителька її подали. Із початкової школи діти вчаться відтворювати правильну думку.

Українська школа не вчить користуватися знаннями, вона не навчає навичкам, не виконує навички активного користування усною і писемною мовою, науковими знаннями. Відповідно, на виході ми отримуємо людей, які в кращому випадку добре знають граматику, математичні формули або ази наук, але не можуть розв’язати задачу, яка відходить від вивченого алгоритму, не вміють висловити свою думку, аргументувати її.

Ірина Славінська: Це пов’язано із рівністю та толерантністю, про які ми говоримо?

Ірина Когут: Насправді, дуже пов’язано. Тому що толерантність ґрунтується на вмінні зрозуміти життєву позицію, зрозуміти точку зору інших людей і усвідомити, що люди різні. Якщо виходимо з цінностей людського життя, гідності, ми мусимо співіснувати з цими людьми в одному просторі. Ми повинні знаходити спільну мову. Толерантність – це не просто мовчазне терпіння десь вглибині душі, попльовуючи у чийсь бік. Толерантність – це вміння знайти спільну мову, приймати рішення разом.

На жаль, як ми бачимо і на повсякденному рівні, і на політичному, вміння знаходити рішення разом і досягати консенсусу –  це також навичка, якої страшенно бракує людям у нашому суспільстві. На жаль, дуже часто ми – агресивні невігласи. І очікувати толерантності від людей в такому суспільстві не доводиться.

Навички перемовин, емпатії, вміння поставити себе на місце іншого і знання про те, як влаштоване суспільство, – це те, що повинно передаватися в школі.

Ірина Славінська: Як цьому можна навчити? Має бути окремий урок толерантності?

Ірина Когут: Можливо. І це, мабуть, теж потрібно. Але є навички, які повинні передаватися і виховуватися на усіх уроках щоденно. Ми можемо скільки завгодно писати «толерантність» в підручниках, але від того, що ми будемо повторювати «тепло», тепліше не стане. Це практики, дискусії, полемічні твори, заохочування до висловлювання своєї точки зору, але аргументованої.

Скажімо, групам дітей дається завдання, ми разом визначили, що на цю проблему умовно може бути три точки зору. І клас ділиться на три групи, кожна повинна відстоювати цю точку зору, потрібно вміти знайти аргументи «за» і «проти» кожної точки зору. Не просто казати: це правильно, бо я так думаю, шукати аргументи тільки для своєї точки зору, а вміти уявляти різні позиції і дивитися на світ з них. Це одразу зменшує агресивність і невігластво.

Дуже важливо показувати людям усю різноманітність суспільства навколо. На жаль, наша школа – дуже замкнена інституція. Діти часто не бачать нічого, крім того, що є в них вдома чи в класі. Дуже не вистачає гостьових візитів у школи і візитів дітей у різні заклади, від музеїв до закладів місцевого самоуправління, лікарень тощо. Щоб діти бачили, як працює світ навколо. Щоб вони могли намацати цю реальність.

Якщо говоримо про толерантність, дітям потрібно показувати людей з різними ідентичностями. Вони повинні не читати про них як про якісь абстрактні меншини чи абстрактних представників якихось професій, а спілкуватися, мати можливість поговорити і побачити, як це насправді.

Те саме стосується і захисту прав людини. Дуже не вистачає конкретних практикумів, що робити в тій чи іншій ситуації, як захистити себе, але не порушити чиїсь права, з конкретними прикладами. Мабуть, це впирається у навчання вчителів, яким також потрібні ці знання. Ці теми досить нові для нашого суспільства і для педагогіки. У вищій педагогічній освіті особлива увага цьому не приділяється. Відповідно, якщо ми хочемо, щоб вчителі навчали дітей толерантності, захисту своїх прав та прав інших дітей, ми повинні спочатку навчати вчителів.

Ірина Славінська: Якої риси треба додати українським вчителям?

Ірина Когут: Свободи.