Ми часто вирішуємо за інших, фантазуючи, що б вони відповіли — Марія Фабричева

Гостя: Марія Фабричева, психотерапевтка.

Тетяна Трощинська: Не мій дім, не моя кухня, не моя ванна, ми на голові одне в одного. Або: у моїй ванній чужі люди, на моїй кухні чужі люди. На голові одне в одного.  І ми ж то розуміємо, що є небезпека, перед якою ми всі об’єдналися родиною. Але щоденний побут кого хочеш може добити.

Марія Фабричева: На соціальному рівні ми розуміємо, але на психологічному рівні ми часто забуваємо про подяку та людяність. Ми всі з’їхалися. Перші тижні було важко. Пройшов місяць, ми живемо комуною — час поговорити. Тим, хто приїхав, варто пам’ятати, що господарі квартири, тим більше якщо це ваші рідні, потребують подяки. Варто казати: «Дякуємо вам, що нам є куди приїхати». З іншого боку, люди, які приїхали, потребують дозволу мати частину своїх особистих кордонів. Потрібно тимчасово розділити простір.

• Одні дякують, інші приймають подяку. Господарі квартири ставляться з розумінням до того, що їхні родичі почуваються гостями. Добре зробити розклад, вирішити, як готуємо їсти: разом або по черзі. Навіть у близьких людей не обходиться без перемовин.

Зараз мій молодший син приходить щосуботи зі словами:

«Мам, збираємо усіх, у нас «планьорка».

Тетяна Трощинська: Важливе застереження: ми не говоримо з психотерапевткою Марією Фабричевою про токсичних людей, маніпуляторів та маніпуляторок — якими б рідними нам не були ці люди. Принагідно скажу, що на сайті Громадського радіо є проєкт «Ми про все домовились», де понад 40 випусків, і добра половина з них — про те, як покінчити з токсичними стосунками.

---

Читайте також: Люди часто використовують скандали, щоб не бути по-справжньому близькими — психотерапевтка про токсичні стосунки

---

Чому ми не любимо, боїмося, соромимося домовлятися?

Тетяна Трощинська: Бувають різні моменти. Наприклад, дієта — дуже проста побутова річ. Хтось через стан здоров’я не може їсти смаженого, а у цій сім’ї заведено їсти смажену картоплю зі свининою чи шкварочками усе заливати. Ти у ніби у приймах, гостях, і намагаєшся встановлювати свої правила: «А дайте мені просто варене яйце». Тобі незручно це зробити.

Марія Фабричева: Нам потрібно крок за кроком відбудовувати горизонтальні зв’язки взаємної поваги. Якщо я роблю щось, то не задля того, щоб тебе образити, принизити, я це роблю для себе. Треба вчитися не додумувати за інших і не вважати, що інші люди, які живуть в одній країні, в одному домі з тобою, бажають тобі зла. Вони можуть чогось не знати, мати свої особливості.

Я рекомендую:

• не фантазуй, прийми те, що це тобі потрібно, бо це піклування про твоє здоров’я, не фантазуй про іншу людину, ти не знаєш, що вона тобі скаже у відповідь;
• якщо є можливість купувати собі продукти, це можна обговорити;
• не забувай, що ти доросла людина, яка може знайти для пояснення потрібні слова: «Я вас дуже поважаю, у вас найсмачніша картопля у світі, але мені її не можна, через мій хворий шлунок, на жаль».

Ми дуже часто щось робимо або не робимо, бо не сідаємо поговорити, а фантазуємо, як нам хто відповість.

---

Читайте також: «Війна всередині себе, яка їсть ресурс»: розмова про розлади харчової поведінки

---

Що допомагає триматися?

Тетяна Трощинська: Поширена ситуація: мама чи тато, старшого віку через війну опинилися у нас. Хоча вони цього не обирали.

Марія Фабричева: Моєму батькові уже за 75 років. Він тривожиться щось підказати. Я тоді використовую гумор. Я не ставлюся до його слів так, ніби він хоче мене принизити. Я розумію, що йому також страшно і більше за нас, за дітей. Розумію, що він хоче бути потрібним, важливим. Не варто реагувати як 15-річна дитина, яка огризається з батьками. Зробіть паузу, порахуйте до п’яти та подумайте, чому мама чи тато так поводяться, про яку потребу це може свідчити. Вони, можливо, хочуть поваги, бути почутими, втомилися від дороги, їм страшно. Трішки любові, дрібка гумору, обійми, а потім даєте мамі огірочок:

«Так, як ти, гарно кільцями ніхто у світі не наріже, будь ласка, допоможи із салатиком».

І все: мама при ділі. Або запитайте про щось, важливе, приємне для них.

«Тат, а як там було? Пам’ятаєш, ти про Київ розповідав, нагадай мені, що там було».

І все — тато стає золотою людиною одразу. Ми розвертаємо людину у цей момент на її позитивні спогади, вона тебе вже не чіпає, а ти робиш свою справу.

Потрібно розуміти, що ми усі опинилися в умовах, які не обирали. Це все вимушені дії. Нам потрібні гумор, мудрість та любов одне до одного. Саме це допомагає нам триматися.

---

Проєкт реалізований спільно з Всеукраїнською жіночою єврейською організацією «Проект Кешер» (Україна) за фінансової підтримки «Project Kesher» (США)

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — „Громадське радіо“. Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS