Людина, що пройшла війну, ніколи не буде колишньою, — психолог Покальчук

Гість програми Олександра Михельсона “Чайник” розповідає про те, які психологічні зміни виникають у ветеранів воєн і що з цим робити, а також – як уникнути “тилового” психозу і як зацікавити Донбас Україною.

Війна – це теж життя. Просто все, що відбувається з нами в повсякденному житті, на війні набуває більш загострених значень, яскравіших переживань і закінчується часто смертю, як і саме життя. Тому все, що в нас було до війни, на війні стає дуже виразним і граничним.

Якщо ми говоримо про стан людини, яка потрапляє на війну, то залежить, по-перше, з якого боку вона потрапляє на війну, в якій якості і чим її потрапляння на війну завершується.

Ми говоримо про людину в стані найсильнішому, який тільки можна зазнати в житті. Напевне, на цьому тлі всі людські гормони максимально виділяються в організм: людина краще бачить, чує, переживає емоції, світ ля неї чорно-білий, добро і зло: вона точно знає відповіді на всі питання. Вона бачить смерть, а, отже, їй здається, що вона знає життя.

І тут є велика помилка. Смерть ми бачимо насправді не в такій інтенсивності, але впродовж життя усі: помирають наші рідні, знайомі, близькі. А тут смерть більш інтенсивна, до того ж насильницька смерть породжує страх, втручання в ваше особисте життя, ваше тіло і, можливо, душу. Тому люди дуже сильно гіперболізують те, що з ними там відбувається. Насправді це просто загострення всього того, що в людині є: і хорошого, і поганого.

Вас немов відкидає в середньовіччя, де саме явище смерті не було нічим оригінальним, дивним, а зовсім банальним, вас відкидає в цей природній,як вважав Макіавеллі, стан війни, оскільки правитель не має думати ні про що інакше, як про війну. І всі ці наші розмови з великою гуманністю породжені недуже великим проміжком часу. Тому людина, звичайно, в певному сенсі слова, дичавіє на війні, позбуваючись всіх культурних нашарувань, які їй зовсім не потрібні. В принципі, культура для виживання людині не потрібна. Культура потрібна для розвитку.

Війна – це окремий різновид життя. Це таке собі криве дзеркало життя: там є свої переживання, свої радощі, свої комунікації, знайомства, розчарування допоки вас не вбили. Безпосередньо окоп, траншея, бойові дії – це за межею раціонального. Отут виключається раціо і ви отямлюєтеся. Це означає, що ви вижили.

Людина – одна з небагатьох істот на землі, яка потенційно єпожирачем самої собі. Тобто, людожерство як явище, яке існувало в критичні періоди цивілізації, виходить на поверхню. В буквальному сенсі. А коли для цього немає можливості, то воно трансформується у війну, тобто замінники.

Людина після війни ніколи не буде попередньою. Ніколи! Це не означає, що вона буде гіршою – вона буде інакшою. Відбуваються незворотні зміни в психіці, які і так би відбулися,але впродовж цілого життя. Війна все дуже прискорює і загострює. Це загострене відчуття справедливості, це поділ світу на чорне і біле без півтонів, без компромісів, це постійне згадування того, що було, це почуття провини за своїх загиблих товаришів і відчуття того, що вас зрадили, в незалежності від того, правда це чи ні. Щодо почуття провини, то людині здається, що, якби вона тут пішла, тут стрибнула, тут перекотилася, то вона б витягнула товариша з біди, а от не вдалося. Людина не може постійно так звинувачувати себе, бо вона тоді закінчує життя самогубством. І це дуже розповсюджені речі.

Ви можете вижити ціною боягузтва, ви можете вижити ціною зради, ви можете загинути. Тобто ви вибираєте проекцію майбутнього без вас або з вами. Це дуже складні речі. Не завжди людина приймає остаточне рішення. Інстинкт нам каже виживати будь-якою ціною. Мораль індивідуальна, мораль колективна, виховання говорять нам цілком протилежні речі.

Люди, які читають про війну, уявляють її собі, звичайно, переживають, рефлектують значно більше. Тут і докори сумління, і все що завгодно. Але з тим легше працювати, бо не було події, це все уява.  Активний стрес взагалі не триває більше півтора місяці. Якщо щодня біля вас вбивають десятки людей, то через півтора місяці ви звикаєте. Якщо ви не є учасником війни, а постійно слідкуєте за новинами, уявляєте, переживаєте, то це дуже велика проблема, це немов спалює організм зсередини. Тому я завжди повторюю, що людей треба відтягувати від джерел деструктивної інформації. Такі люди нічого не змінюють в процесі війни, а лише генерують загальний психоз шляхом психічної індукції. Вони роблять збиток суспільству.

Ми вперше в житті стикаємося з такою ситуацією віч-на-віч, бо те все, що ми читали в літературі про Першу світову війну, Другу світову війну, то нам здавалося, що це якась собі белетристика, щось таке гарне, але не про нас. Тепер воно прийшло до нас,і ми подорослішали, нічого оригінального в тому немає. Відтак, те саме, що було з тими ветеранами, те буде і з нашими: частина адаптується, частина соціалізується, частина – ні.

Поки люди воюють – їх славлять. Вони повертаються – виникають питання. Просто ті люди, які воюють зараз,про це пам’ятають. Тому в них є небезпідставні побоювання стосовно свого майбутнього і долі країни. Влада розуміє, що для її бездіяльності це велика загроза і виклик, ніхто не буде слухати пустих балачок, терпець таких людей короткий. Кредит довіри до теперішньої влади є, але він починає потрохи танути.

Людей, які воювали, треба залучати в практичну діяльність,результати якої вони будуть бачити одразу, а не в далекій перспективі.