Обговорюємо межу між свободою віросповідання та національною безпекою, роль УПЦ під час російської агресії та ризик використання релігійних структур для втручання спецслужб. Пояснюємо, чому кількість парафіян не дорівнює реальному впливу, а також говоримо про майбутнє: чи можливе переформатування релігійного поля України і як довго триватиме розрив релігійних зв’язків із Росією.
Анастасія Багаліка: Чому релігія є частиною державної безпеки країни? Хто так сказав?
Карен Нікіфоров: Так сказали ми з вами, громадяни країни. Бо в Європі тільки дві країни, Естонія і Чеська республіка є країнами, де більшість населення ідентифікує себе як не віруючих/атеїстів/агностиків, тобто не афіліюють себе з жодною релігією.
В Україні ж рівень релігійності не падав нижче 68%. Тобто більшість населення україни ідентифікує себе як вірян. Із цього випливає, що ми вважаємо, що це важливо, бо самі себе так ідентифікуємо.
Анастасія Багаліка: Виходить, що ті, хто залишаються (у відсотковому співвідношенні), є заручниками ситуації?
Карен Нікіфоров: Відносно. Україна є поліконфесійною державою, у нас справді абсолютна свобода совісті. Наші західні колеги нас завжди наводять у приклад. У нас зареєструвати релігійну організацію так само легко, як ФОП.
Тому насправді ніхто не змушує на рівні держави ці 30% людей, що залишилися, вважати релігію чимось важливим. Проте в демократичній країні їм доводиться зважати на те, що решта 70% вважають саме так.
Замість слова «релігія» ми можемо підставити будь-яке інше, наприклад, мова. Тут ідеться про демократичні принципи.
Анастасія Багаліка: Мабуть треба зробити невеличкий екскурс в історію. Як так сталося, що на наших теренах питання релігії набуло таких маштабів і як взагалі нашим північним сусідам вдалося «хакнути» православ’я, щоб воно стало інструментом політичних ігор?
Карен Нікіфоров: У нас є приклад наших західних сусідів поляків, для яких релігійна і національна ідентичності є тісно пов’язаними. У нас же склалался ситуація, де релігійна ідентичність не є тісно пов’язаною із національною ідентичністю.
Бути православим не дорівнює бути українцем, тому що довкола нас є інші православні. Ми знаємо, що можна бути православним і румуном, наприклад, православним і білорусом, православним і росіянином.
Геть іншою є ситуація на Галичині, де більшість населення є греко-католиками, і цей зв’язок є дуже міцним. Багато хто пам’ятає зі шкільної програми, що на західно-українських землях все національне відродження було тісно пов’язане з греко-католицькою вірою.
Почали це товариство галицьких греко-католицьких священників, підхопила Руська трійця — це греко-католицькі семінаристи, тоді перша політична організація українців — Руська рада, яка очолювалася греко-католицьким єпископом Юхимовичем.
Наш гімн є прикладом такої унікальної єдності українців, бо слова до нього написав наддніпрянський абсолютно секулярний Павло Чубинський, а музику — греко-католицький західноукраїнський священик Михайло Вербицький.
Тобто буквально до покоління Івана Франка, цього революційного покоління 1860-х-1870-х рр. ХІХ століття, питання віри і національної ідентичності були тотожними.
Але для великої України не було цієї зв’язки. І проблемою, яку потрібно було вирішувати, стало те, що імперія, яка включила до свого складу ці землі, була імперія із такою самою вірою, як у нас. Тобто, це була православна імперія. Бо, коли православних греків включає до свого складу мусульманська Османська імперія, то ви починаєте виокремлюватися саме цим, своєю вірою. А у нас же сталася біда, бо вони ж наче наші одновірці…
Повністю розмову дивіться на Youtube-каналі Громадського радіо NextGen