«200 т ртуті у місті лежить! І це нікого не турбує»: чому колишній завод «Радикал» у Києві називають «ртутним Чорнобилем»

У серці лівого берега Києва поміж складів, базару, продуктових магазинів, фестивальних площ, церкви, військової частини, нежитлових приміщень та житлових будинків заховались руїни Київського заводу хімікатів, відомого як «Радикал». Ще його називають раковою пухлиною міста.

Коли завод будували там була околиця міста, нині ж це густо забудована та густозаселена територія. І всі ці забудови та заселення розташувались собі на території колишньої промислової зони.

Чому «Радикал» називають «ртутним Чорнобилем» та екологічною катастрофою Києва?

«Я з дитинства про історію з цим нещасним «Радикалом» чую, тому що в мене дід хворів. Я з дитинства знав, що він тут працював, що тут чорті шо. Що це місце треба обходити стороною, десятою дорогою, що краще сюди взагалі не ходити, не дихати», — розповідає Олександр Коваль, фармацевт за професією та голова ГО «Зелена генерація» у неробочий час.

Він народився і виріс неподалік, у цьому ж районі, а на «Радикалі» свого часу працював його дід.

— Тут же артзавод «Платформа» розташований, де відбуваються усілякі тусовки.
— І усе це поруч з «Радикалом»… — Нам на цю башту треба йти. Тут уже починається промзона. Звідси туди метрів 300-400.
— Всі говорять: «Ртуть! Ртуть! Завод «Радикал»! Ртуть!». Насправді ж цей завод називався «Тисячний», тут виробляли багато різних хімікатів і у тому числі у виробництві використовувалася ртуть. І місце, куди ми йдемо — це лише один із цехів цього заводу. Він, скажімо, найвідоміший. Саме там лежать залишки ртуті з якими роками не можуть нічого вдіяти. А ще там виробляли компоненти вибухівки, наприклад. Також — ДДТ, пестицид, заборонений у всьому світі.
— А інші цехи де розташовувались?
— Оце усе воно. Все це є фактично територією цього заводу. Це все ця промзона.

За ймовірними підрахунками, на території найвідомішого його цеху — електролізного — нині без укриття чи консервації лежить щонайменше 200 т ртуті та 200 тисяч тонн ртутовмісних відходів. 200 т ртуті! Ртутний термометр, до слова, має в собі 2-5 г ртуті.

Та оскільки у період своєї діяльності (з 1951 по 1996 рік) «Радикал» був монополістом з виробництва деяких синтетичних матеріалів в Україні, то працювали тут не лише з ртуттю.

«Це була напіввійськова історія. Дід насправді ніколи багато про завод не розповідав, тому що він знав, що таке радянська влада. Він постраждав у тому плані, що під час війни був у полоні. Йому не дали отримати вищу освіту, ніколи, адже він не благонадійний, у полоні був. Тому він і пішов на завод працювати електриком, бо ж ніякої освіти отримати не дали. На заводі він отримав опік легенів хлором. І помер дід від раку легень», — каже Олександр.

Якби я прийшла сюди сама — не зрозуміла б, що ходжу територією колишньої промислової зони. Адже життя тут вирує! Тут працюють, живуть, гуляють на фестивалях, п’ють каву у кав’ярнях, купують продукти, чекають на автобуси і приїжджають на секондхенди — цей район славиться своїми величезними магазинами вживаного одягу. Якщо запитати в інтернет-пошуковика «топ секондхендів» Києва — секондхед на Лісовій запропонує чи не першочергово.

Усе це я розповідаю до того, що тут, поруч з цими тоннами покладів отрути щодня вирує життя.

— Серед цих цехів буквально декілька штук залишились неторканими чи незруйнованими, а замість інших, бачите, вже офіси.

— Тобто тут на території заводу, де колись і працювати не було безпечно люди тепер працюють?

— Тут виготовляли усе, що завгодно і ми навіть остаточно не знаємо, що саме і де саме тут виготовлялось. А нині тут люди і працюють, і живуть. Тут ми бачимо офіси, також тут є склади. За класичною київською історією, цю територію поділили, роздали в оренду перепродали. І фактично просто лишили ці найбрудніші цехи про які всі знають….

Ще у грудні 2019-го у Міністерстві енергетики заявляли:

• «першочергове завдання на сьогодні – закрити периметр та обмежити доступ людей до майданчика колишнього гідролізного цеху».

Але трохи більше як два роки потому, так ніхто нічого не закрив та не обмежив. На територію того таки сумнозвісного цеху потрапити можна. Звісно, не через парадні ворота, кудою заходять чиновники та інспекції. Наш вхід — діра в паркані.

У паркані — діра, під ногами — сміття. Добре, що зараз зима. От такі мало не римовані думки.

«Хтось тут шашлики, бачите, смажив. Згарище навіть видно. А хтось тут он гріється, бачите. Цікаво, які в них потім аналізи після того як тут посидіти, щось посмажити, а потім ще й подихати тут пилом», — сміється Олександр Коваль.

Сміття підмерзле, засипане снігом, тому йти не аж гидко. Ще одне добре (якщо так взагалі доречно говорити про місце, де поживають тонни токсинів) — за низьких температур випари ртуті значно менші, ніж за теплої погоди.

— А сміття сюди хто виносить?

— Думаю, що всі підряд. Бо, дивіться, тут навіть залишки секондхенду є. Ось, бачите, речі лежать. Україна ж ще третє місце в світі за імпортом секондхенду. Дешевше в Україні відвезти, ніж утилізувати у своїх країнах. І часто, коли стається якась пожежа на складі чи вони його кудись викидають, от, наприклад, сюди.

— А ви кажете, що тут краще ходити зимою. Чому? Бо сміття трохи присипане?

— Ні ні, йдеться про ті ж хімікати, ту саму ртуть. Вона більше випаровується за спекотної погоди, тоді хімікати ясно що більше випаровуються. Можна більше ними надихатися.

Територія найнебезпечнішого цеху заводу «Радикал» нині виглядає так — гори будівельного сміття і горбочки небудівельного сміття. Тут побита цегла, бочки, шини, мішки з мотлохом, собаки, подекуди сліди пташок.

— Раніше були і такі історії, коли, наприклад, якогось чоловіка впіймали з банкою ртуті біля станції метро Лісова. Тобто він прийшов сюди, набрав ртуті. А от десь місяць тому теж була історія. СБУ на кордоні заарештували людину, яка намагалась вивезти з України якусь ртуть. Було написано, що може б вона використовувалась для терактів. Вартість її оцінювали щось у 200 тисяч доларів за кг, щось таке.
— Так, а як це? Що вона просто десь лежить собі?
— Я вам покажу, де вона може бути і де вона є. Просто, що, по-перше, це небезпечно, а, по-друге, — так, вона тут лежить. Там з іншого боку є ще залишки стіни, зараз ми до неї підійдемо. Так там шматочки стіни відколупуєш і ці кульки лежать.
— От так, наче в термометрі?
— Так так. Це був цех, де розташовувались ванни з ртуттю у які занурювали деталі. Тобто там навіть внаслідок випаровування ртуті під час виробництва її втрати обчислювались тоннами. Тобто вона заходила у стіни, перекриття, наче в губку. І все тут накопичувалося.
— От я про це і думаю. Що вдома, коли розіб’ємо термометр, скотчем збираємо, не дихаємо, закриваємось, шукаємо в інтернеті, куди б його здати, що він, не дай боже, не залишився вдома. А тут її можна просто набрати в банку?
— Бачите ці сині бочки. Вони певне лишилися з тих часів, коли звідси минулого разу вивозили хімікати. Щось вивозилося в Шостку, бо навіть було написано у звіті «10 бочок невідомої хімічної речовини». Тобто навіть щось невідоме їм вивозили на утилізацію. Ртуть же вивозили у Горлівку. Наразі це тимчасово окупована територія, той туди вже везти теж нема як.

Командир комунальної аварійно-рятувальної служби «Київська служба порятунку» Дмитро Піхало підтверджує — ртуть з розбитого термометра можна збирати скотчем, ще можна скористатись якоюсь кісточкою, через поверхневий натяг ртуть добре перекочується і тому її в принципі можна зібрати на якийсь аркуш. А от після збору усе це «добро» треба закрити в банці з водою.

«А потім помити це місце хлоровмісними засобами — хлоркою, доместосом чи чимось таким. Також ще можна промити підлогу водою з йодом. Важливо: потрібно провітрити приміщення. Взагалі вікна відкрити рекомендуємо одразу. Але ще краще це звернутися до спеціалістів. Це можна зробити за телефоном 430 37 15. Ми приїдемо і приберемо», — пояснює Піхало.

Віддати розбитий термометр можна Київській службі порятунку або Київкомунсервісу.

Але подальша доля цих відходів не оптимістична — з початком війни на сході України єдине українське підприємство, яке приймало ртуть на утилізацію, Микитівський ртутний комбінат у Горлівці Донецької області перебуває в окупації. Тому, наприклад, у службі ці відходи упродовж 8 років просто складують.

«Тут ще ніхто не ходив крім собачок. Коли цей завод працював, то ці хімічні речовини підземним колектором рухалися у бік Дніпра. Там був відстійник біля Березняків біля озера Тельбін. Там ще й досі, кажуть, на дні можна знайти тонни солей срібла і ртуті. Цей колектор йшов аж через Дарницьку площу через Березняки і в Дніпро. Тобто що там ще під землею робиться взагалі невідомо. Треба досліджувати», — говорить Олександр Коваль.

Олександр каже — треба досліджувати, а я з’ясувала, що її таки досліджують. Найближчим часом, як розповідає Ілля Рибаков, керівник технічно-аналітичного підрозділу ГО «Save Dnipro», презентують дослідження про водойми та ґрунтові води Києва. До слова, Ілля у розмові розвіяв, скажімо, міф, що ртуть у своєму звичному стані є взагалі то безпечною!

«Ртуть це метал, який за звичайних умов перебуває у рідкому стані і це стан у якому ртуть одна з найбезпечніших для людини. Значно небезпечнішими будуть сполуки ртуті, особливо ті, що розчинні у воді. Я кажу саме про солі ртуті, які під впливом атмосферного повітря, опадів утворюються. Йдеться про те, коли це все безконтрольно перебуває на великих територіях. якщо говорити у контексті заводу “Радикал”, то за рахунок того, що дуже багато років речовини просто валяються, тому там є безліч сполук. Частина з них вже 100% потрапила у ґрунт, у ґрунтові води і це…», — пояснює Ілля Рибаков.

Хоча безпосередньо для людини забруднення ґрунтів не є шкідливим, бо як каже Ілля Рибаков, на щастя чи на жаль — землю ми не їмо. Та без «але» тут не обійтись. Адже після перетравлення живими організмами ртуть перетворюється у рази небезпечнішу метилртуть.

«А от у подальшому ці сполуки можуть потрапити в воду, а ми цю воду п’ємо. Також якщо ці сполуки потрапляють до водойм, то це забруднення викликає отруєння риби, яку ми їмо. Якщо цієї водою будуть поїти якусь свійську худобу чи птицю, то, відповідно, ми можемо отримати вторинні отруєння. Так само вторинні сполуки ртуті може ввібрати у себе рослинність і людина може потім отримати це зараження. Сполуки ртуті небезпечні тим, що вони в організмі накопичуються і не виводяться. І навіть невелика концентрація може призвести до значного токсичного отруєння. Тому що згодом ця маленька концентрація у воді перетвориться у значну концентрацію у вашому організмі», — підсумовує Рибаков.

Продовжуючи тему прийняття та заперечення Олександр Коваль каже, що, на його думку, розв’язати цю проблему допомогло оголошення території колишнього заводу зоною лиха, екологічного, техногенного.

«Але! Тут жде все в оренді! Ці ж всі жителі, всі ці власники скажуть: «Ви там що, подуріли?! Мені склад відселяти, бо у вас тут несподівано за 30 років техногенна катастрофа виявилась, а ви не знали про неї. Так само буде в шоці і «Даринок», коли почує, що тут, виявляється, техногенна катастрофа. Тому тут і є ця колізія, що наче як знову наша «улюблена» в Києві проблема із землею виникає. Коли є якісь власники, є якісь землі і ніхто не хоче якось сильно увагу цього приділяти.

Люди, які тут працювали іноді мені пишуть: «Так, я тут працював, в мене голова боліла». Але ми ж не знаємо скільки людей тут працює, де вони живуть. Вони сьогодні тут попрацювали і з’їхали, як відслідковувати працювали вони тут поруч чи ні. Тим паче, що отруєння тією ж ртуттю впливає на нервову систему. Тобто це можуть бути якісь неврологічні ознаки, неврологічні симптоми. Людина може й не пов’яже, що це викликано було отруєнням ртуті, наприклад. Також ми не знаємо, які там ще інші хімікати були. Ви ж бачите, тут все щільно забудовано. Як знати, де той цех, де виробляли ДДТ, які там проби ґрунту», — каже Олександр Коваль. 

«На кожному кроці кричать: «Батарейки — здавайтеся!», «Люмінесцентні лампочки треба правильно утилізувати! Вивезли гору лампочок! У лісосмузі знайшли розбиті ртутні лампи!». Та, шановні, у такій лампі міститься від 3 до 5 мг — увага! — від 3 до 5 мг ртуті. І про це кричать на кожному кроці, а 200 т ртуті у центрі міста лежать! І це нікого не турбує», — з обуренням розповідає Денис Павловський, голова ГО «Агенція з хімічної безпеки».

Каже, на превеликий жаль, але ситуація з екологією у нас в країні поки має залишковий принцип. На екологію дають те, що десь з чогось залишилось. Питання безпеки навколишнього середовища — не в пріоритеті:

«Бетонна підлога електролізного цеху до пів метра була просякнута ртуттю. Це згідно з офіційними даними. Ця ртуть пробирається крізь мікротріщини. Це металічна ртуть, в рідкому стані. Що вже казати про газоподібний стан. Ми можемо одягати респіратори з високим ступенем хімічного захисту. Але ми ж постійно не зможемо у ньому перебувати. Скажу з власного досвіду. Я закінчував КПІ і коли після інституту шукав місце роботи, то поруч із заводом «Радикал» було підприємство, воно і зараз є. Так от там працював один добрий родич, вже покійний. Він був начальником охорони праці. І він мені сказав: «Денис, будь ласка, з усієї поваги до тебе, але ти тут працювати не будеш, тому що твоє здоров’я для мене важливіше». Це було у 2010 році».

Щодо ситуації з колишнім заводом, то як говорить Денис Павловський — якщо Україна не має можливості самотужки усунути цю катастрофу, то не треба вигадувати умовного велосипеда, треба лише затвердити уже наявний у світі документ, який домопоже нам впоратись з «Радикалом»:

«Шановний уряд, у нас є можливість розв’язати це питання за міжнародні кошти. Приєднуйтесь до Мінаматської конвенції про ртуть. Всі цивілізовані країни ратифікували, приєдналися. Це конвенція, що покликана на те, що ліквідувати оці «ракові пухлини», щоб мінімізувати вплив ртуті на людський організм. Є міжнародна технічна допомога, можна отримати міжнародні кошти! Ні. Ми її підписали, але спочатку не ратифікували. Потім процес ратифікації для України закінчився і тепер є можливість лише приєднатися, стати повноцінною стороною цієї конвенції. Так у нас від 2017 року і досі готується законопроєкт про приєднання до Мінаматської конвенції. Два речення, розумієте. Приєднатися. Виконувати. Все. Більше нічого не потрібно, весь текст є в конвенції».

Мінаматська конвенція про ртуть – це міждержавний договір, який уклали, щоб захищати здоров’я людей і довкілля від антропогенних викидів, а також вивільнень ртуті та її сполук, які можуть призводити до отруєння ртуттю. Мінаматською вона названа через японське місто Мінамата. Там у 50-х роках минулого століття великий завод з виробництва добрив Chisso кілька років скидав до міської затоки хімічні відходи, зокрема ртуть. Як наслідок, її частки опинялися у водах міської каналізації, а також у рибі та устриці. Першими отруїлися кішки. Потім на землю почали падати мертві птахи. А далі найважчі ознаки інтоксикації виявили у людей. Жителі Мінамати, харчуючись морепродуктами із затоки, масово страждали від отруєння, втрачали зір, слух, і у тяжких випадках хвороба, яка згодом і отримала назву Мінамата, означала параліч і смерть. Загалом за офіційно інформацією у той період ртуттю труїлися майже 2 тисячі людей,

У 2020 році у прокат вийшов фільм, що називається однойменно «Мінамата». Він розповідає про фотографа Юджина Сміта, який за завданням журналу «Life» вирушив до Японії документувати екологічну катастрофу, саме його знімки привернули увагу до проблеми.

«Він пише, що кіт, якого поїли водою з труби Chisso, реагував, так само як пацієнти. Спазми, параліч, конвульсії. Тобто абсолютні всі типові симптоми отруєння ртуттю. Ртуть буквально руйнує тканини мозку. І їм це відомо 15 років. Вони знають, але й далі просто вбивають людей», — говорить головна героїня стрічки.

Завод «Радикал» працював упродовж 50 років. Працююче підприємство від не працюючого відрізняється не лише тим, що там випускається продукція, а й тим, каже голова ГО «Всеукраїнська екологічна ліга» Тетяна Тимочко, що на діючих є контроль за хімічними речовинами. Адже час від його закриття і доки відходи не ліквідували працює виключно на збільшення ризиків та негативних наслідків забруднення.

У 2009 році Всеукраїнська екологічна ліга зверталась до керівництва Київської міської адміністрації з пропозицією провести ґрунтовний розгляд проблеми. Півтора року потому, у 2011-му, КМДА створила потрібну компетентну комісію. Зі свого боку комісія ухвалила рішення підготувати техніко-економічне обґрунтування процесу вивезення ртутовмісних відходів з території колишнього заводу. У цьому обґрунтуванні йшлося про три варіанти вирішення ситуації.

«Перший варіант – вивезти ртутовмісні відходи за межі Києва на колишній полігон побутових відходів у області. Другий варіант передбачав перероблення відходів на місці, тобто будівництво промислових споруд та використання техніки, щоб переробити ці відходи. було передбачено, що висококонцентровані ртутовмісні відходи вивезуть на «Микитртуть» в Горлівку, а інші, менш концентровані, яких було більше ніж 200 тисяч т, перероблять на місці. Третій варіант передбачав — вивезення за межі України по транскордонній процедурі в Францію, на завод Треді. Це єдиний у Європі завод, який міг у таких масштабах прийняти ртутовмісні відходи для безпечної утилізації», — розповідає Тетяна Тимочко.

У 2012 році провели кілька засідань комісії, розглядали усі варіанти і з’ясували, що вивезення на полігон у Київську область неможливе, бо жодна громада на це не погодилась. Та й для цього треба було б проєктувати спеціальний полігон промислових відходів. Це був шлях у нікуди. Комісія постановила, що це варіант неможливий. Оскільки горлівський «Микитртуть» не мав потужностей прийняти об’єми на кшталт 200 тис. т, то від цього варіанту також відмовились.

І так комісія дійшла до третього варіанту – вивозити ртуть та відходи за межі країни. До України з Франції приїхали представники заводу. Води досліджували і відходи, що лежали на території заводу і ґрунт під ними, звідси і взялась цифра про понад 200 тисяч т ртутовмісних відходів.

«Станом на кінець 2012 – початок 2013 року цей проєкт коштував більше ніж 1 млрд грн». 

Видаткова частина бюджету Києва на 2013 рік становила 18,2 млрд грн. Понад мільярд виділити на один об’єкт місто не могло. Але взагалі Тетяна Тимочко каже — чому цей проєкт так і не реалізували є, на її думку, кілька причин:

«Перше. Це не було комунальною власністю. Друге. Така сума не могла бути витрачена з бюджету міста. І тому Міністерство екології визначилося з тим, що ці кошти на наступний рік закладуть не лише в бюджет міста Києва, а і в державний бюджет. Потім наприкінці 2013-го, усі ми знаємо, відбувалася важливі політичні події. Звичайно, екологічні питання відійшли на другий план. У 2014 році, коли ситуація змінилася категорично і почалась війна, то це питання знову відтермінували у вирішенні». 

Відтоді до цього питання місто поверталось кілька разів, але жодних рішень щодо подальшої ліквідації ртуті та відходів досі не ухвалили.

Останнім роками взагалі заговорили, що всі ці відходи можна перевезти в Чорнобиль, там будувати промисловий полігон і цю проблему консервувати, що означає — затягувати та й надалі забруднювати навколишнє середовище.

«Експерти «Всеукраїнської екологічної ліги» категорично наполягають на тому, щоб будь-які розмови про перевезення по Україні цієї маси були припинені. Навіть якщо це 200 тисяч тонн ртутовмісних відходів і якщо розділити їх на машини/контейнери чи чим вони збираються їх вивозити навіть на 40 т, то уявіть скільки тисяч машин мають з Києва рушити і скільки років вони мають рухатися у бік Чорнобильської зони… Це просто виходить за межі здорового глузду», — пояснює Тетяна Тимочко.

Звичайно вивезти усе за межі України теж не є простим процесом, але має менше екологічні ризики, та коштує дешевше.

«Вивезення за межі України передбачає: на території заводу «Радикал» під закритою спорудою відбувається пакування відходів, перезатарення. Також йдеться про можливості або перевезення до залізничної колії, або прокладання/відновлення залізної колії, яка там була. І ці відходи одразу ж вантажаться у закриті вагони, закриті ємкості і їдуть на утилізацію. 

Тому, коли ми гвооримо про ситуацію на зараз, то ні київськи міська влада, ні Міністерство захисту довкілля, ні будь-яка інша структура просто не здійснює абсолютно ніяких заходів, щоб вирішити це питання», — говорить голова ГО «Всеукраїнська екологічна ліга» Тетяна Тимочко.

— Але ж річ у тім, що це абсолютно очевидний факт і всі знають про цю проблему. Самі комунальні служби приїжджають сюди, роблять заміри, їхні прибори показують перевищення гранично допустимих концентрацій у 100 разів по ртуті (ці апарати засмоктують повітря і так визначають показники). Які ще треба докази? Нам не треба десь щось везти на якусь експертизу. Вони самі кажуть мовляв, от ми поміряли, така біда, давайте щось робити.

— То поки ми тут стоїмо ми також шкодимо своєму здоров’ю?

— Так так. Звичайно менше, ніж ми би літом тут стояли. Але фактично ми не знаємо, чим можемо надихатися. І це наше, бачте, теж волонтерство і самопожертва. Постійно сюди приходять, роблячи якісь матеріали ми теж себе піддаємо якійсь шкоді. Хотілося б, щоб тут був якийсь президент, чи мер, чи хтось, а не ми…

Про завод «Радикал» і шкоду від його залишків знають усі причетні. Навіть Google на запит про «Радикал» пропонує 88 600 результатів. Мій подкаст навряд вплине на владу чи на когось, хто міг би чи могла би просувати ідею розв’язання цієї екологічної біди Києва. Однієї із бід. Але принаймні ви, ті хто, слухають цей подкаст, будете поінформовані, а поінформовані означає що? Озброєні. Нехай навіть і знаннями.

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS