Як покинуті напризволяще на лінії розмежування знайшли захисток у хоспісі в Броварах?

Розмова зі співзасновниками Хоспісу для літніх людей Олегом Горбачовим та мешканцями закладу про заснування кризового центру та життя у ньому

Ведучі

Валентина Троян

Як покинуті напризволяще на лінії розмежування знайшли захисток у хоспісі в Броварах?
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/06/hr-dalibude-2021-06-07_hospis.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/06/hr-dalibude-2021-06-07_hospis.mp3
Як покинуті напризволяще на лінії розмежування знайшли захисток у хоспісі в Броварах?
0:00
/
0:00

«Я вперше зіткнувся з тим, що є такі заклади. Соціальний працівник за освітою, бував у державних будинках для людей похилого віку, в геріатричних центрах. Але про існування приватних будинків для людей похилого віку, притулків, я б сказав, у цій формі, я не знав», — ділиться голова гуманітарної місії «Проліска» Євген Каплін.

За 30 кілометрів від Києва, на одній з вулиць села Скибин Броварського району, стоїть білий цегляний триповерховий будинок, а з двору доноситься гомін. Не знаючи історії, можна подумати, що тут мешкає дуже комунікабельний господар, який полюбляє збирати друзів. Десь так і є. Люди, які живуть у будинку, раніше жили в інших місцях, навіть містах. Свого часу, опинились у скруті й дізнавшись про кризовий центр «Хоспіс для літніх людей» вони знайшли тут притулок.

Початок

Але виник хоспіс не у Броварах, а в Алчевську у 2004 році. Його співзасновник, Олег Горбачов, згадує: разом із партнером вирішили, що вони допомагатимуть літнім людям. Перші підопічні були із Луганської та Донецької областей. Це були жінки, які за різних обставин залишились сам на сам зі скутою: у когось померли всі родичі, від когось відмовились. Жінок поселили у будинку у місті Артемівськ (нині Кипуче), що неподалік Алчевська.

«І ось так воно все почалося. Плану не було», — з усмішкою пояснює Олег Горбачов.

Житло, де поселили підопічних, було власністю Олега, це важливий нюанс.

Спочатку жінок було десятеро, потім Олег із партнером помітили, що і літні чоловіки потребують допомоги й стикаються з проблемами, які самотужки не вирішити. Вік підопічних — від 40 до 90 і більше років. Чимало з них мають різні групи інвалідності.

Торік Олег Горбачов закінчив курси парамедиків, щоб надавати першу допомогу мешканцям хоспісу. У складних ситуаціях викликають швидку, а взагалі-то у підопічних — декларація із сімейним лікарем. Основні умови у хоспісі — не можна пити, палити та лаятися. А основні правила, за якими сюди приймають: бажання людини та справді скрутна ситуація.

Олег пояснює, що відмовляє тим, хто хоче у такий спосіб позбавити себе клопоту догляду за хворими та вже не молодими батьками. А ще тут живуть люди, у яких немає документів, бо таких не беруть у державні установи. Хоспіс сприяє поновленню документів, але людина може жити тут скільки потрібно.

«Якщо я бачу — люди спеціально хочуть спихнути лютню людину, то я вже розмовляю і кажу, вибачте, ви донька? Ви син? У нас — не будинок для людей похилого віку, кризовий центр для літніх. Це ті, які дійсно опинились у нужді», — розповідає Олег Горбачов.

ЧАЕС — Крим — Алчевськ

Один із таких — Юрій Миронюк. Він з Алчевська. На момент аварії на Чорнобильській атомній електростанції працював у шахті і його, шахтаря, залучили до ліквідації. Потім він переїхав у Крим. Там мешкав у гуртожитку, але за певних обставин його виселили. Так він повернувся у рідний Алчевськ. Й у 2008 році, у 53 роки, Юрій опинився у хоспісі.

«Мені знайомі порадили. Знайомі мого старшого брата. Вони знали про існування цього хоспісу. Порадили — я пішов», — говорить Юрій Миронюк.

Наша команда — аполітична

На початку війни на Донбасі команда хоспісу складалася із 20 людей. А жили у ньому — 50 підопічних. Питаю Олега, як люди сприймали те, що відбувалося у місті, чи поляризувалися їхні погляди, як у багатьох колективах. Він відповідає, мимохідь підкреслючю: їхня команда аполітична. Тобто допомагають людям із різними поглядами.

«У всіх людей похилого віку, які приходять, одна ціль. Вони хочуть, щоб їм допомогли, нагодували, дали чисту постіль, був дах над головою, щоб хтось про них подбав. Звісно, вони всі були проти війни, бо вони розуміли, що відбувається. Скажімо так, ми не говоримо на теми політики. Ми живемо, допомагаємо. Так, припустимо, якщо хтось … то вони просто йшли. Ми розуміли, що треба якось далі жити, що все це закінчиться через два тижні. Але воно затягнулося на дуже довгий час», — розповідає Олег Горбачов.

  • «20 годин в автобусі, 5 людей похилого віку, з памперсами, хтось без ніг» — співзасновник хоспісу Олег Горбачов

Що змінила війна?

У листопаді 2014 року Олег з партнером зрозуміли, що потрібно щось міняти у житті хоспісу. Ті підопічні, які мали пенсії, вже не отримували їх, адже Київ припинив перерахування будь-яких грошей на непідконтрольні території, а бойовики не вважали своїм обов’язком платити комусь якісь гроші. Ті, люди, які раніше допомагали хоспісу, теж мали фінансові проблеми. Зрештою, до хоспісу прийшли люди у камуфляжі. Ось тут згадайте, що будинок, куди вони прийшли, приватна власність.

«У нас перевіряли документи, що ніби забираємо у старих наживаємося на них. Але коли побачили документи, зрозуміли, що немає нічого протизаконного. Тоді вони почали вивозити все із хоспісу. Почали збирати ліжка, якісь речі. Вони говорили, що влаштують стареньких у будинки для людей похилого віку. Я сказав: «Не питання. Будь ласка». Але на той момент ніхто нікого нікуди не влаштував. Повивозили лише багато. Просто приїхали та забрали», — пригадує Олег.

У 2014 році хоспіс опинився між двох блок-постів. І хоча у самому Артемівську боїв не було, люди чули вибухи й бачили бойовиків. Спогадами про ті дні ділиться Юрій. На той момент він втратив зір. Але той жах не обов’язково бачити, щоб відчути й зрозуміти небезпеку.

«Було страшно, коли над головою літають ці снаряди, ракети. Це було страшно. Я не бачив, але ж дружина розповідає. Колони, що в один бік — на Донецьк, що в інший — на Луганськ», — ділиться спогадами Юрій Миронюк.

Голова гуманітарної місії «Проліска» Євген Каплін каже, що такі заклади були готові приймати людей без складної бюрократичної процедури. Щоб влаштувати людину похилого віку до державного будинку для людей похилого віку, вона має бути самотньою, з документами.

«Має бути путівка, яку мають виписати місцеві органи соцзахисту, має бути місцева влада, яка направила. Тобто, коли почався конфлікт, все це стало неможливим. У 2014-2015 роках у нас були громади такі, що 80% сільрад були паралізовані — голови втекли. Хтось до Росії, хтось — на стабільніші території України.

Не було кворумів, місцевих влад. Органи соцзахисту були на відстані 30-40 км від лінії розмежування. У декого з людей не було документів, хтось втратив документи, хтось жив ще з радянськими паспортами. Різні були історії. У когось під час обстрілів понищилися документи. Родичі переміщались у різні регіони. У когось діти, на жаль, залишились на непідконтрольній Україні території, у когось — виїхали до Росії», — каже Євген.

Саме номер Капліна знайшов в інтернеті Олег Горбачов та попросив його допомогти евакуювати мешканців хоспісу. Людей вивозили кількома групами. Одну з них бойовики не випустили та потім цих людей вивозили через Росію.

«В одну з евакуацій автобуси арештували «МГБ ЛНР». Там були діти та наші люди похилого віку. Їх повернули у Луганськ, на підвал. Добу протримали. Але цих людей ми все одно вивезли», — пригадує Горбачов.

Хоспісу вдалося вивезти всіх людей, хто мав документи. Їхня відсутність — одна з перших проблем тамтешніх мешканців.

Вивозили як тільки могли. З великою подякою згадує Олег Горбачов допомогу Євгена Капліна. Нині він — голова гуманітарної місії «Проліска». А тоді — небайдужий харків’янин, який допомагав евакуйовувати людей із зони бойових дій.

«Я по дві-три доби сидів за кермом. Вивозили або Женя вивозив. Перетинались у Харкові. перевантажували у машину. І автобусами, і потягами, тобто, будь-якими засобами. Возили по колу, так що люди по 18-20 годин їхали в автобусі. Це було складно. 20 годин в автобусі, 5 людей похилого віку, з памперсами, хтось без ніг», — розповідає Олег.

Команда хоспісу знайшла будинок у селі Перемога Броварського району на Київщині — тут жили друзі, вони й допомогли. Відтак і почалася евакуація людей. Тоді ж Олег зробив для себе відкриття: «Тут набагато добріші люди. І потім якось ось цей волонтерський рух. Вони почали допомагати. І до сьогодні є партнери, друзі, які допомагають».

Весілля, примирення з рідними, повернення додому

За всю історію хоспіс бачив усяке: і весілля, і примирення із рідними та повернення додому. Юрій з Алчевська зустрів у хоспісі свою дружину Олену. Вона — з Рубіжного. У жінки стався інсульт, була сама у помешканні. Її пограбували. Олені допоміг син одного із жителів Рубіжного — приїхав провідати батька, дізнався про жінку та привіз її у хоспіс.

«Вона тоді не рухалась, але з часом почала рухатись, говорити. Зараз говорити може, ходити може, працювати може. Молодець! Познайомилися ми з нею у 2010 році. Хоча, ні, у 2010 ми вже одружилися. Вона там працювала на кухні — мила посуд, а я чергував. Так зав’язалося наше знайомство. А зрештою ми одружилися», — пригадує Юрій.

Кожен мешканець хоспісу має своє завдання: щось ремонтувати або ж готувати. Але все це — добровільно. Адже серед них є хворі, які можуть ходити, виконувати легку роботу.

А ось Юрій з Алчевська, коли немає Олега, відповідає за все. Тобто, залишається за старшого: «Допомагаю дружині по кухні».

75% пенсії підопічні віддають на потреби хоспісу, а решта залишається — їм. Але це мізерні гроші, адже 40% мешканців та мешканок ніякого прибутку не мають. Якщо скласти до купи загальний дохід підопічних, то цієї суми не вистачить, щоб сплатити оренду — 15 000 гривень. Хоспіс живе у будинку із правом подальшого викупу. Частину грошей вже сплатили, але завершити почате грошей не вистачає. Тож виживає хоспіс переважно завдяки пожертвам. За весь час існування хоспісу померли майже тисяча підопічних. Організація поховань — теж задача хоспісу.

«Буває так, що людину привозять, щоб вона померла. Буває, люди живуть по два-три дні, можливо, тиждень. А, може, і 5 років проживе», — пояснює Олег Горбачов.

Історія жінки з «сірої зони»

Голова гуманітарної місії «Проліска» Євген Каплін розповів одну з багатьох історій діяльності організації. Волонтери місії дізналися, що у так званій «сірій» зоні живе літня жінка, у якої фактично залишилася лише онука, донька померла. Місцеві стверджували, що онука за бабусею не доглядає, й та буквально помирає з голоду. Приїхали на місце. Довелося виламувати двері, адже онука зачинила бабусю у хаті. Увійшли.

«Дикий сморід у кімнаті. Лежить бабуся. Цього враження не передати. Лежить бабуся. Її вага була близько 35 кг. Це були кістки обтягнуті шкірою. У неї були пролежні, по її очах повзали мухи, а по пролежнях — мурахи. Вона лежала у ліжку, а поруч був засохлий шматок хліба.

Ми спитали, чи хоче вона їхати. Вона сказала, що хоче туди, де про неї піклуватимуться. Підписала потрібну форму. У нас випадково були з собою дитячі памперси «четвірка». Цей памперс наліз на бабусю. Помили її, вдягли памперс і вивезли», — пригадує Каплін.

Поки волонтери готували жінку до переїзду, прибігла онука. Вона просила залишити бабусю, адже вона залишиться без її пенсії, яку збирала на навчання у виші окупованого Донецька. Втім волонтери забрали жінку. У хоспісі вона прожила ще близько двох місяців. На думку Євгена Капліна, за тих умов, які були вдома, жінка померла б за кілька днів.

Микола з Красногорівки

Ще один підопічний хоспісу пан Микола з Красногорівки. Сюди він потрапив також завдяки «Пролісці».

Чоловік жив у багатоквартирному будинкові у мікрорайоні Сонячний. Цей район міста дуже постраждав від обстрілів. Вже багато років у цих будинках із комунікацій залишилося лише світло. Микола згадує: якщо він взимку вмикав обігрівач, то температура у квартирі підіймалася аж до чотирьох градусів тепла. Жив він сам, адже дружина виїхала до Росії — допомагати невістці доглядати дітей.

Якось він захотів попарити ноги та випадково облив ногу окропом. Спочатку на стопі були два маленькі пухирці, а оскільки через холод він постійно був у панчохах та взутті, то не помітив, що пухирці вже не маленькі.

Та й не пухирці взагалі: «А потім панчохи знімаю, а воно загнило. Я і Стрептоцидом, і Фурациліном, перекисом водню промивав. Ні. Я не знаю, як цей палець називається. Безіменний на руці. А на нозі? От він почорнів, вирівняти ногу не міг. На ліжко кладу — починає викручувати. Вона у мене постійно на землі. Набрякла».

Саме тоді про Миколу дізналася гуманітарна місія «Проліска», яка на той момент допомогла хоспісу. Чоловікові запропонували поїхати у Київ на лікування. Там він погодився на ампутацію ноги.

Попри те, що у Миколи є житло у Красногорівці, він не думає, що повернеться туди. Жити у тих умовах, які є зараз, сенсу немає, а надії на те, що будинок відремонтують, теж немає: «Ось так — войнушка наша, що наробила. Була робота, квартира, а зараз нічого немає. Ну, квартира є. Але, я думаю, там нічого живого не залишилося. Коли я там був, вже почали шпалери зі стелі відпадати, зі стін. А уяви, що весь час холодно. Вікна у мене були забиті плівкою, бо склити немає сенсу. Знову гахнуть і знову повилітають».

Голова гуманітарної місії «Проліска» Євген Каплін згадує розмову із паном Миколою, коли вперше приїхав до нього у Красногорівку: «Він розповідав мені, що коли виходив на балкон і коли починали стріляти, люстерком махав снайперам, щоб прилетіло до нього у квартиру й вбило».

Ті мешканці хоспісу, з якими мені вдалося поспілкуватися, мають рідних. Але спілкування відбувається хіба що телефоном, або ж його немає взагалі. Юрій з Алчевська підтримує постійний зв’язок зі своїми братами, а його дружина не має контакту із дітьми. Пан Микола теж дзвонив своїй дружині у Росію, але тариф змінився і дзвінки стали дуже дорогі для нього. Час від часу йому телефонує родичка першого чоловіка його дружини. Олег Горбачов вірить, що хоспіс викупить будинок і хоча б трохи зекономить на оренді.

Ніхто з моїх співрозмовників та співрозмовниць не висловили бажання повернутися додому.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису