Багатьом ветеранам ніхто не каже «Дякую» — Сергій Вікарчук про виїзд із окупованого Криму, службу та власний бізнес

Сергій Вікарчук у своєму турагентстві дає знижку ветеранам 50%, вона називається: «За вірність Україні! Дякуємо за службу».

Ведучі

Анастасія Горпінченко

Гостi

Сергій Вікарчук

Багатьом ветеранам ніхто не каже «Дякую» — Сергій Вікарчук про виїзд із окупованого Криму, службу та власний бізнес
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/09/hr-dalibude-2021-08-30_vikarchuk.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/09/hr-dalibude-2021-08-30_vikarchuk.mp3
Багатьом ветеранам ніхто не каже «Дякую» — Сергій Вікарчук про виїзд із окупованого Криму, службу та власний бізнес
0:00
/
0:00

У 2014 життя тоді кримського чиновника Сергія Вікарчука докорінно змінилося.

Спершу були півроку боротьби з окупаційним режимом, потім втеча від нього на материк, де ані зв’язків, ані роботи, а потім — війна.

2014 рік. Сергій Вікарчук — чиновник Євпаторійської міськради. Він займається популяризацією туристичних місцин західного узбережжя. Саме планує викласти з каміння тризуб на горі Чатир-Даг. Так, аби зображення було видно з повітря. Цей проєкт так і не вдалося реалізувати донині. У березні, після вторгнення «зелених чоловічіків» і так званого «референдуму», Крим оголошують «російським».

Після цього за проукраїнську позицію та невизнання окупації чоловіка починають цькувати. Згодом «нерозуміння» змінюється погрозами. У групах в соцмережах викладають фотографії Сергія, називаючи його «бандерою» та «фашистом».

«Я змінив зачіску, додав якісь елементи, щоб відрізнятися, я міняв кожен день маршрути. Люди мою фотографію викладали на ресурсах, у соціальних мережах та групах. От уявіть собі, я звичайний Сергій Володимирович, який «что-то там делал», неочікувано переторюсь в «бандеру», «фашиста», «маньяка». А у мене дві доньки, я та сама людина в білій сорочці і в краватці йду на роботу, роблю багато гарних і корисних справ. І в одну мить я перетворююсь в якогось маньяка, і всі в це вірять, всі, навіть рідні, всі повірили. І люди кажуть: «Мій син з його донькою в одну групу в садочку ходять». І всі: «О боже, забирай з групи, та ми його там перестрінемо, ми його заб’ємо», — задує Сергій.

Так триває півроку, поки він із родиною залишається у вже окупованому Криму. Увесь цей час він працює у міськраді та стає свідком постійних злочинів з боку окупаційної влади.

«Найкардинальніші зміни — це була несправедливість, коли українське майно просто крали. Я обурився, але не міг нічого зробити. Вони надсилали наказ про націоналізацію, підписаний Аксьоновим, і це ж просто крадіжка, крадіжка українського майна. У мене, до прикладу, в підпорядкуванні були санаторно-курортні заклади. Із них 142 було державних, які належали Україні — різним відомствам, вони їх просто вкрали, люди з дніпропетровських профсоюзів якогось підприємства колись зібрались коштами і побудували там якийсь заклад, в якому вони лікувалися, їхні діти, а вони просто взяли і це забрали… І ось цієї крадіжки я просто не можу усвідомити масштаби… Як вкрасти у людини і ні за шо не відповідати?» — запитує він.

Пів року Сергій із родиною вичікують, думають, що от-от на півострів мають увійти українські війська.

«Коли почалася окупація ми оразу почали приймати рішення. Точніше, спочатку ми довгий час не могли в це повірити, довгий час це приймали, а потім, коли вже зрозуміли, що навіть зворотньої дороги немає, то ми почали шукати вихід виїхати, ми розсилали резюме в усі куточки України.

На той час ще не було такого масштабу війни, то я відправлялв резюме в Донецьк, Київ, Запоріжжя, Львів. І на ті резюме досі немає відповіді (сміється), уже 8 рік пішов. І в один день ми просто опинились у патовій ситуації: коли нам сказали: „Ось вам російський паспорт, а віддавайте українький“. І ми розуміли, що все життя по „золотому кольцу России“ ми кататися не хочемо, ми хочемо відкрити світ, ми хочемо бути вільні. Ми взяли одну валізу найважливіших речей, інгалятор доньки, якусь м’яку іграшку, всі свої документи, які у нас папочки були, про освіту, все-все-все. Не було ніякого тиску, безумовно, але я очікував його, я боявся, що нас не випустять», — розповідає Сергій.

Життя переселенця з чистого аркуша

Виїхати вдається наприкінці серпня 2014 року. Ще довго вже у столиці життя в окупації нагадує про себе.

«Приїхав сюди і кожен день обертався назад. До сих пір є в мене така звичка: я дивлюся в дзеркало на зупинках, я дивлюся у відображення у сітілайтах, але спершу у мене взагалі був фанатичний такий страх, що от зараз-зараз-зараз», — ділиться чоловік.

У Києві життя треба починати з нуля. Немає ані роботи, на якій чекали би, ані місця, де переночувати. Усе шукають похапцем, вже по приїзду.

«Ми приїхали і нас дійсно ніхто не приймав, жоден санаторій, нам ніхто роботу не шукав, я сидів тут на головпоштампі і дзонив, дзвонив, дзвонив. Я міг би там вижити і там я, мабуть, краще б почувався фінансового, але я не можу між честю і справедливість обирати гроші», — говорить він.

Місяці у Києві спливають. Спершу Сергій із родиною живуть у хостелі в середмісті, потім — знаходять квартиру на Троєщині. Збережені раніше активи тануть на очах. Стабільну роботу знайти не вдається, лише ситуативний підробіток. Та турбує не тільки це. Сергій активно стежить за тим, як розгортаються події на Донбасі. Спочатку — Іловайськ, згодом — Дебальцеве.

«Я кожен день сидів і казав: «Дивись, це несправедливо, я можу тримати у руках зброю, я можу танки водити, я вмію з міномету стріляти. Я бачив, як відомі люди люди — письменники якісь, музиканти — їдуть на фронт, а я сиджу і нічого не роблю, це образливо було. Це так шкода — цвіт нації помирає, а я сиджу, вичікую. Я не хотів цього. Я хотів за них покласти свою душу і тіло, але я не хотів, щоб вони лягли. Я хотів щоб вони народжували дітей, відроджували націю», — розповідає колишній євпаторійський чиновник.

Служба на Донбасі

У квітні Сергій остаточно вирішує йти на фронт. Залишає дружині картку із усіма грошима та їде. Пригадує — тоді із собою взяв тільки 300 гривень, аби дістатися до військової частини. Наступний рік він проведе на «маріупольському напрямку» в районі Чермалика, Павлополя, Гнутового. Сергій там провів дві ротації. Перші пів року, пригадує Сергій, було «спекотно», усе це підживлювало «романтичне сприйняття війни», із яким їхав на фронт. Наступні півроку Сергій рахує дні до повернення додому.

«Коли всі теми вже проговорені, всі історії розказані, коли тебе не випускають до рідних побачити, коли ти не можеш десь вийти посидіти, дозвілля не вистачає взагалі. По бруду ідеш — падаєш, спотикаєшся, цей автомат вимиваєш потім, чистиш знову і знову, і кожен день», — ділиться враженнями Сергій.

Розраду Сергій знаходить у спілкуванні з дітьми. Разом із ще кількома військовими вони проводять уроки в школі у Сартані.

«Спочатку це було так важко. Діти налякані, перед ними військові стоять. Ми почали з ними спілкуватися, ми не знали, про що говорити, ми не знали їхнє ставлення до нас. Ми починали там розповідат, як окопи копати, як ухилитися від зброї, а потім вони самі почали розпитувати: про техніку, про зброю, їх почало цікавити, вони почали розпитувати. Там дівчинка одна руда така встає і каже: „Слава Україні“, я злякався…(сміється). І вона потім підходить до мене і говорить: „Я хочу служити в українській армії. Я хочу захищати свій дім“.

Я був таким шокованим. Я просто почав їх всіх бачити, миттєво: побачив у хлопця одного синьо-жовті крапочки, видно, що це прапор, у когось я побачив одяг відповідний, у когось тризуб, у когось кепочка, і я побачив, що там патріоти живуть», — розповідає Сергій.

Цих дітей не можна втратити, за них треба боротися — підтримувати, давати якісну освіту, бо їм розбудовувати країну далі, переконаний ветеран.

«Їм, знаєте, чого не вистачає? Їм не вистачає, щоб Славко Вакарчук приїхав до них у гості, і з ними просто поговорив, просто отак один на один, не потрібно йому нічого привозити. Треба просто почути, поговорити з ними, потім приїхати тут щось розповісти. Їм потрібно, щоб їх слухали. Я хотів би взяти 8-ий клас, 7-ий клас, дітей цих забирати і хай вони їдуть повчаться рік-два, я дуже хочу, щоб вони брали той досвід та привозили сюди», — каже Сергій.

Повернення до звичайного життя та бізнес

Поки ж, окрім основної роботи, часу стає тільки на допомогу побратимам.

«У фонді „Повернись живим“ я допомагаю хлопцям, нашим ветеранам, відкривати свої власні бізнеси, розповідаю, підтримую. Їм більше потрібна просто мотивація, підтримка, віра в них. Вони кажуть: „Я хочу відкрити аромафітосауну десь в Хмельницькій області“. Я кажу: „Всьо окей, що тобі потрібно? Подайся на грант такий-то, залучи активи, відкрий ФОП і все — в тебе відкривається бізнес!“. І він так ожив, каже: „Боже, мені потрібен був цей дедлайн — чітка дата, коли йому потрібно запуститися“.

А ще у нас хлопець теж з Криму, ветеран, відкрив видавництво і першу цю книгу презентував на цій виставці, я сам її придбав, він казав, що хоче подарувати, я кажу: „Ні, я куплю“, і він мені її підписав. Я підводив всіх людей, казав: „Ось, дивться, ветеран, він прийшов, не втратив надій, відкрив власне видавництво, це перша його книга“. Я всіх до нього підводив і всі у нього купували», — розповідає Сергій.

Людиною, в яку просто треба повірити, колись був і він. Після повернення з Донбасу він потрапляє у велику туристичну компанію. Тоді він геть нічого не тямить у бізнесі. Та за 3 роки — вирішує — час відправлятися у самостійне плавання та відкриває власну туристичну агенцію.

«Ми не працюємо на масмаркет, ми навіть не запускаємо рекламу, як будь-яка нормальна турагенція. Ми працюємо виключно на наших друзів, виключно на наше коло довіри і в цьому колі — це наші ветерани і це наші переселенці. Я, коли відправляю людей у тур, у мене є довговір, і я пишу там — я даю знижку ветеранам 50%, це для мене свята штука. Промокод ми це називаємо: „За вірність Україні! Дякуємо за службу“. І вони, знаєте, як дивуються, їм багатьом ніхто не говорить „Дякуємо“.

Розумієте, в туризмі працювати — це потрібно кожен день моніторити всю інформацію, а особливо зараз: в якій країні, що відбувається, які тести, які сертифікати, де приймають, де не приймають, які умови, протоколи безпеки, а які готелі? Мільярд готелів у всьому світі», — додає ветеран.

За рік разом із агенцією Сергія подорожує 250 туристів — це приблизно 100 родин. Усьому цьому дають ладу із дружиною — тут вони і директори, і бухгалтери, і піарники свого бізнесу. Та незабаром хочуть розширитися. Взяти на роботу планують щонайменше двох.

«Я дуже хочу, щоб це були люди з числа воїнів або переселенців, мені близькі кримські переселенці, я хотів би, щоб ми знайшли з цих двох категорій людей», — ділиться бізнесмен.

Каже, що віднедавна намагається жити за принципом «свій до свого по своє» та усіляко підтримувати друзів та побратимів. Бо їхня стабільність — запорука і власного успіху теж, переконаний Сергій.

Анастасія Горпінченко, Громадське радіо

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS

Коментарi до запису