«Дім, робота — все зосталося в тому житті»: як працює центр «Поруч» у Краматорську

Центр «Поруч» створив безпечний і дружній простір для ветеранок, ветеранів та їхніх родин.

Ведучі

Ольга Русіна

«Дім, робота — все зосталося в тому житті»: як працює центр «Поруч» у Краматорську
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/11/hr-dalibude-2021-11_01_kramatorsk.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/11/hr-dalibude-2021-11_01_kramatorsk.mp3
«Дім, робота — все зосталося в тому житті»: як працює центр «Поруч» у Краматорську
0:00
/
0:00

Якщо одного дня ви матимете нагоду відвідати Краматорськ — зайдіть на вулицю із довгою назвою Машинобудівників. Номер будинку — 20. Вам треба пройти у двір. А там, одразу ліворуч за поворотом, зорієнтуєтеся легко — побачите вхід до кав’ярні. Це єдиний заклад у місті, де можна спробувати 15 сортів кави. Поки ви будете пити свою каву, у сусідніх кімнатах проходитимуть, можливо, заняття з англійської. А може — танцювальні уроки.

Усе це — Центр ветеранів АТО та їхніх сімей «Поруч», ініціатива громадської організації «Союз ветеранів АТО Донбасу». Кав’ярня, також із назвою «Поруч», є частиною проєкту та соціальним бізнесом водночас. Тут ми зустрічаємося із засновником Володимиром Бабичем.

З чого все починалося

До початку війни він жив у Донецьку. Уже коли почався російський наступ, брав участь в акціях Автомайдану.

«На останньому заході у хлопців порозстрілювали машину, потім було побиття на вулиці Артема біля стадіону «Олімпійський». Після цього всі активності закінчилися», — каже він.

До війни Володимир не цікавився громадською діяльністю, але мав досвід армійської служби.

«Але у Севастополі я проходив строкову службу, тому у 2014 році це також додалося до сприйняття того, що сусідня держава робить, скажімо так, не дуже правильні речі. Я спілкувався і з хлопцями, які жили в Криму. Хтось виїхав, хтось залишився на окупованій території. Хтось прийняв там присягу Росії. Думаю, життя розставить крапки над „і“», — говорить Володимир Бабич.

Улітку 2014 року, коли українські війська звільнили Слов’янськ, Краматорськ та інші міста, основна маса бойовиків перебралася до Донецька. Тоді Володимир і сам пішов воювати.

«Узимку 2015 року я лежав у госпіталі після поранення. Тоді ж замислився, що робити після демобілізації. Було зрозуміло, що уже не буде так, як влітку 2014 року, коли Збройні сили України звільняли місто за містом, ще до приходу регулярних російських військ. Стало ясно, що війна буде затяжною.

У 2015 році якраз розпочиналася ця громадська активність: поверталися з війни перші ветерани, вони створювали спілки, організовували заходи. Ця спільна підтримка вже була „на слуху“. Я зацікавився цією темою. Потім ще на якийсь час повернувся до бойової частини, продовжив службу, а восени 2015 року демобілізувався. І розпочався невійськовий етап життя», — розповідає Володимир.

Фото Олі Русіної

Чоловікові було цікаво почати щось нове.

«Спочатку спробував повернутися до того, чим займався до війни — до продажів. Але якось воно було вже не до душі. Я відчув, що це вже не те, що хочеться робити. Хотілося продовжувати якусь ветеранську активність. Так я об’єднався з хлопцями. Тоді якраз при президенті був створений Донецький центр підтримки ветеранів — стартовий майданчик. У грудні 2015 року ми створили спілку „Союз ветеранів АТО Донбасу“. Тоді ж розпочали діяльність. Найперше нам було потрібне місце для зустрічей», — згадує він.

Тоді Володимир познайомився з київською Спілкою ветеранів, через них — із львівською організацією STUDENA. З їхньою допомогою вдалося організувати центр «Поруч». У 2016 році активісти отримали від міської влади Краматорська фінансування на проведення фотовиставки. Це був перший досвід взаємодії з місцевою владою. Володимир зауважує: влада допомагає, але цих грошей бракує, аби повністю покрити діяльність організації. Тому дуже помічна ще й ґрантова підтримка.

Але кожний ґрантовий проєкт закінчується. Тоді й виникло питання: що робити далі.

Юридична допомога

Приміщення, у якому ми спілкуємося — це вже не те, де центр «Поруч» базувався спочатку. Коли ми говоримо про це, Володимир показує на чоловіка, який якраз бере собі каву — це один із його побратимів, Олексій. Приміщення, де нині базується організація, належать йому. Коли довелося переїжджати, Олексій ще був на війні. Він безоплатно надав власну нерухомість на потреби Центру. Власними силами ветерани зробили тут ремонт.

Фото Олі Русіної

Олексій у Центрі надає юридичні консультації військовим, також він учасник громадської організації «Група Патріот», яка займається звільненням військовополонених.

«У них було приміщення, орендоване. Я коли почув, яка оренда, кажу: хлопці, ви не витягнете. Запропонував переїхати сюди. Тут були вставлені два вікна і суцільна розруха. Приміщення необладнане було взагалі. Спочатку думали „потім“. Але попередня оренда зрештою закінчилася, власник сказав: або платіть, або виїжджайте. І Центр переїхав сюди», — додає він.

Тепер тут є сімейна кімната, спортзал, конференц-зал і власне кав’ярня. Це ще один інструмент, окрім державної та ґрантової допомоги, для забезпечення діяльності Центру, розповідає Володимир.

«Це оплата комунальних послуг. Працюємо над тим, щоб і робота працівників Центру оплачувалася з доходів кав’ярні», — каже чоловік.

Фото Олі Русіної

Кава та бізнес

Кав’ярню запустили 2019 року. Минає рік і починається пандемія. Заклади громадського харчування закривають. Це дуже підкошує усі плани. Зараз, коли вони все ж можуть працювати, хоч і з обмеженнями, бізнес знову потрохи лише виходить на окупність і далі — на прибуток. 80% цього прибутку призначатимуть на діяльність центру «Поруч». Уперше про такий соціальний бізнес Володимир задумався 4 роки тому.

«Я став цікавитися цим ще 2017 року, коли стало зрозуміло, що фінансування обмежене. А до всього ще й зима близько, нам невдовзі не буде чим платити за комуналку та оренду. Улітку того року я за власні кошти купив кавомашину. Зараз ось, до речі, вона теж стоїть, бо більша зламалася. Ми здали її в ремонт.

У першому орендованому приміщенні у нас були перші спроби створити „клієнтський потік“, започаткувати заклад, щоби мати змогу хоча би оплачувати комунальні послуги. Але не вийшло. У грудні 2017 я віддав ключі від приміщення. Ми переїхали сюди з усім своїм обладнанням — комп’ютерами, столами, знаряддям для спортзалу. Усі ці речі, зібрані за 2 роки діяльності, треба було кудись перемістити. І почали облаштовувати…

Але повернімося до кав’ярні. Наша концепція — це вільний простір для спілкування. Кав’ярня у це дуже добре інтегрується. Наприклад, батьки відвели дітей на заняття, а самі можуть тут почекати і поспілкуватись», — ділиться Володимир.

Окрім цього, у закладі хочуть популяризувати кавову культуру. Тут є 15 сортів арабіки з різних країн світу. Під кожен сорт — свій помол та спосіб обсмаження, налаштування кавомолки та кавового апарату. Уміють тут також заварювати каву альтернативними способами, є й безкофеїнова кава. Можна також купити зерна.

«Звідки у нас кава? Це наші друзі ще з 2016 року, частина з них — із Донецька, створили обсмажувальний цех. Окрім цього, приблизно у 2017-2018 році на Івано-Франківщині виникла організація „Центр для учасників АТО та їхніх сімей „Бандерівський схрон“. Вони мають і реабілітаційний центр. Так само додатково обсмажують каву, мають відповідне обладнання. Цей цех також працює на підтримки діяльності їхнього Центру. Ми популяризуємо їх і їхній бренд. Тож у нас і кава з різних плантацій світу, і соціальний елемент — зерна від побратимів», — впевнений він.

Фото Олі Русіної

Окрім кави, тут можна придбати картини.

«Вони висять на стінах навколо. Намалювали їх самі ветерани під час реабілітаційних мистецьких занять із професійними художниками. Гроші підуть на подальший ремонт приміщення. Бо ремонт має початок, але не має кінця», — жартує Володимир.

Зараз основне фінансування Центру — у межах програми з реінтеграції ветеранів у громаду від USAID. У грудні відбудеться всеукраїнський ветеранський форум, присвячений цій же темі. Володимир розповідає, що глобальна мета — це побудова з ветеранських осередків цілісної системи, яка би стояла на захисті і країни загалом, й окремих власних громад.

«Зараз у нас країна можливостей. Чому? Бо і європейські, й американські партнери зацікавлені у тому, щоби Україна не повернулася у сферу московського впливу. Можливості зараз є для будь-якої категорії громадян, і ветеранів зокрема.

Ось ми, приміром, познайомилися з покровськими ветеранами. Завдяки їхнім зусиллям і при допомозі „Програми розвитку ООН з відновлення та розбудови миру“ ми запустили центр „Поруч“ у Покровську. Зараз там створюється „кістяк“ команди, готуються активності. Ця спільнота має популяризовувати ветеранську справу. Має бути маркером: якщо у мене вийшло, то вийде й у тебе. Ресурси є, їх просто треба навчитися правильно використовувати», — упевнений він.

Крім цього, ПРОООН зараз запускає програму менторства «Рівний рівному»: хлопці й дівчата, що мають якісь соціальні ініціативи, отримають менторів, які допоможуть пройти етапи «від дивану» до реалізації справи. Ось минулого року, приміром, хлопці з Покровська, Рубіжного вже мали свої проєкти.

Психологічна допомога

Олексій з «Групи Патріот» розповідає, з якими проблемами до нього найчастіше звертаються військові.

«Майже в усіх класична ситуація — це невиплата індексації за 2016, 2017, 2018 рік. З 2018 року індексація вже проводиться в ЗСУ на постійній основі. А до цього вона виплачувалася дуже погано або не виплачувалася зовсім.

Окрім цього, також разові виплати при звільненні. Треба звертатися через суд. Іще — речове забезпечення. Змінювалася законодавча база. Від певного часу треба було мати календарну вислугу понад 5 років, щоби отримати компенсацію за неотримане речове майно. Там суми на кшталт 20-30 тисяч. І також — невиділення землі. Цим теж треба займатися, писати заяви, шукати ділянки і так далі», — розповідає він.

Фото Олі Русіної

Роман Балабойко — заступник керівника організації із зовнішньої комунікації. Його домівка також залишилася на окупованій нині території, тож він, як і багато хто, переїхав до Краматорська. Він згадує, що на самому початку основною задачею Центру була психологічна підтримка. Особливо складно було тим військовим, що походили із окупованих земель. Вони демобілізувалися, зрозуміли, що навіть повернутися додому не можуть.

«Краматорськ не так далеко від лінії фронту, багато було переселенців. Хлопці, які до війни жили на окупованих нині територіях, після демобілізації навіть не мали куди повернуся. Вони лишалися у Краматорську, бо місто більш-менш велике, можна знайти якісь можливості. Це був болючий момент: людина повертається з війни, а додому поїхати вже не може. Дім, робота — все залишилося у тому житті. І треба заново будувати життя на новому місці.

Почалося масове повернення людей після мобілізації. Далеко не всі вони мали до цієї війни якийсь армійський досвід. Багато хто до цього навіть не тримав у руках зброю. І вони потрапляють у кризову ситуацію, психологічно важку, безпосередні бойові дії — усе це так просто не минає. Тож був великий запит саме на психосоціальну, психологічну підтримку», — згадує Роман Балабойко.

Роман зазначає, що на початку старалися дестигматизувати роботу психологів. Зараз цей напрям уже більш розвинений, люди самі частіше звертаються до фахівців. Важливо, що у Центрі працюють не лише з ветеранами, а і з їхніми родинами та з громадою загалом. Один із основних напрямків проєкту «Рівний рівному» — створення позитивного образу ветерана у громаді.

«Скажімо відверто: не те, що інші люди — самі ветерани іноді не розуміють, який потенціал вони мають, а він — величезний. У людини, яка за покликом серця пішла захищати країну, нульова терпимість до корупції, неправди, свавілля, незаконності. Бо навіщо тоді ми боронили цю державу?

Так, ми її ідеалізували, бачили її по-іншому: що ми повернемося, і буде вже умовна Європа. Але насправді так не є, суспільство досить статичне. Але я вважаю, що ветерани АТО та ООС — це авангард, який має вести суспільство за собою. Ветеран не буде брати хабарів, бо це дурість: ти пішов ризикувати власним життям, хіба ти будеш потім робити отаке?

Тож ми намагаємося показати важливість ветеранів для громади, їхній потенціал. Паралельно працюємо з самими ветеранами та ветеранками, аби вони цей потенціал усвідомлювали. Наприклад, у нас відбуваються тренінги, як-от курс майбутнього держслужбовця „Ветерани до влади“. Він проходив у Києві та Краматорську. У нас була домовленість із облдержадміністрацією, що після проходження курсу хлопці підуть на стажування у різні департаменти, а в подальшому вони зможуть там працевлаштуватися», — додає Роман.

Зараз, окрім консультацій психолога та юриста, Центр проводить мовні курси — з англійської та української. Мовні заняття для дорослих починаються одразу після уроку англійської для дітей. Олексій Думко — переселенець, що їх відвідує.

«Я з Макіївки, живу у Краматорську з початку 2015 року. Сюди ходить багато моїх друзів. Англійську я вчив колись у радянській школі. Але це була мова, якої ніде, окрім радянської школи, не розуміли. Раніше я міг дати собі раду тільки зі словником, зараз уже можу дещо читати, розумію тексти, можу зрозуміти окремі слова з контексту. Сподіваюся, що невдовзі зможу і говорити», — каже Олексій Думко.

А Євгенія — з Краматорська, вона прийшла на курси із подругою.

«Дізналася про курси англійської через подругу. Мову я вчила у школі, десь самостійно намагалася щось підучити з мобільними додатками, але додаткових занять дуже хотілося. Коли подруга запропонувала прийти, я одразу погодилася», — каже вона.

Фото Олі Русіної

Простір для малечі

Також у Центрі відбуваються майстер-класи та арттерапія, танцювальні заняття, круглі столи і тренінги. Організовують виїзди на природу — і для ветеранів, і для їхніх родин, аби члени сімей також знайомилися між собою. Роман наголошує, що приділяти увагу родинам комплексно дуже важливо, бо багато шлюбів після повернення військових із фронту розпадаються. Ми з Романом спілкуємося у приміщенні, яке називають дитячою кімнатою — тут є м’які іграшки та книги. Тут малеча може провести час, поки батьки зайняті.

«Загалом Центр працює у 4 напрямах: ветеран-ветеран, ветеран-громада, ветеран-родина, ветеран-розвиток. Ми намагаємося допомогти і тим хлопцям, які хочуть відкрити якусь власну справу. У нас в планах — зробити цілий кластер. Щоби в подальшому допомагати одне одному: розвиватися, підтримувати. Зокрема і через бізнесові зв’язки», — ділиться думками Роман Балабойко.

Він проводить мені екскурсію Центром. Сусідню конференц-залу ще ремонтують, але вже потроху і здають в оренду на різні заходи. Поруч — спортзал.

«Пане Олексію, кілька хвилин ми вас побентежимо… — перепрошує Роман у чоловіка, чиї заняття ми ненадовго перервали. — Це наша спортивна зала. Більшість тренажерів придбали ще під час першого проєкту, дещо докуповуємо, дещо хлопці самі приносять. Громада також може відвідувати залу, але саме робота з тренером — це для ветеранів і для родин. Ми намагаємося не робити відміностей у наданні послуг, але деякі речі є — наприклад, спеціалізована робота з тренером для ветеранів, бо люди мають різні травми».

Адреналінотерапія

Або, приміром, заходи з адреналінотерапії. Це — досвід армій Ізраїлю та США.

«У чому сенс: коли людина потрапляє у стресові обставини, у неї змінюється гормональний фон та підвищується рівень адреналіну. Це природна реакція організму. Умовно, коли ви йдете по вулиці і на вас десь вискочила собака, у вас пришвидшується серцебиття, приливає до голови кров, напружуються м’язи.

Але це на кілька хвилин, зрештою ви приходите до норми, а через годину-дві просто згадуєте про цей випадок спокійно. Якщо стресові ситуації тривають годинами — обстріл, наприклад — цей „ненормальний“ для людського стану рівень адреналіну залишається. Із часом людина звикає до такого рівня. Коли хлопці повертаються додому, життя здається млявим і сірим. Не вискакують навколо собаки. Для пересічної людини — це нормально. Але для людини, чий організм звик до високого рівня адреналіну, зовнішній світ видається видається нецікавим і ненормальним», — пояснює чоловік.

Фото Олі Русіної

Цього зайвого рівня адреналіну треба позбуватися, каже він. Зробити це можна позитивним чи негативним способом. Негативний спосіб — це алкоголь, бійки, родинні скандали, розборки з сусідами.

«Позитивний — це походи в гори, сплави по річках. Це не є прямо небезпечним, але навіть оця невелика ймовірність небезпеки вже трохи збуджує організм і підвищує рівень адреналіну. Не настільки сильно, але цього вже вистачає. Окрім цього — це не те, що зранку вийшли і ввечері додому, походи чи сплави тривають по кілька днів. І також це єднання, розмови біля вогнища, історії, які ми розповідаємо», — ділиться думками ветеран.

На завершення Роман підсумовує: глобально центр «Поруч» існує для того, аби будь-яка проукраїнська людина могла прийти і відчути себе вільно, серед однодумців, які допоможуть реалізувати нові ідеї і просто підтримають.

«Я ще зі школи пам’ятаю всі ці забобони: не висовуйся, куди ти лізеш, то ніхто не робить… Усі ці внутрішні бар’єри теж впливають на людину, і неабияк. Тому наша місія також — просто сказати: ти зможеш, і ми тебе підтримаємо. А якщо якісь проблеми — порадимо, що робити.

Поборе той, хто бореться. Я вважаю так: якщо ми вже вирішили, самі взяли на себе відповідальність боротьби за державу, то півтора роки в армії цим не закінчуються. Якщо ми взяли на себе це, то маємо боротися до кінця — чи то поки Україна не стане такою, якою ми її собі уявляємо, вільною європейською державою, чи то до нашого кінця. А там уже історія покаже», — додає чоловік.

Оля Русіна, Краматорськ, Громадське радіо.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису