Коли росіяни спалили нам передавач, я зрозумів, що нас сприймають як інформаційну зброю — керівник «Тризуб FM»

Ми з Ігорем Ященком їдемо автівкою через Карлівку — невелике село у Донецькій області, поруч із лінією розмежування. Намагаємося слухати радіо: чим ближче під’їжджаємо у бік окупованих територій, тим гірше його чути. Ігор пояснює: тут російські бойовики вже починають його глушити.

«Вони нічого особливого не вигадують. Просто ставлять якісь мережеві російські радіостанції — затикають всі хвилі, глушать нас, а свої канали на ці хвилі виводять. І вони звучать тут кілометрів на 100 углиб.

Їхні інформаційні випуски, таке враження, що пишуться всі в одній студії. Там є студійний шум, впізнаваний… Радіостанції різні, навіть російські, а включення новин — з однієї студії два-три голоси на всіх. Усе, тут ми вже наближаємося до передової — і нашого радіо не чути.

Під’їдемо трошки далі — праворуч буде видно вишку, яка стоїть в окупованому Донецьку, з неї це все і лунає. Вона там не одна, звісно, але ця — основна», — розповідає Ігор Ященко.

За Карлівкою починається червона зона. Туди не можна в’їжджати без спеціального пропуску. Далі лінія фронту, за нею — окупований Донецьк. Навколо сліди боїв, поруйновані снарядами будинки, у яких уже ніхто не живе. У цій зоні вже небезпечно, бо може «прилетіти» з передової. Замість скла у вікнах — фанерні листи.

«У 2014 році, коли тут були активні бойові дії, звільняли окуповані території, треба розуміти, що не було якогось «кордону». Усі ці посадки навколо, усі покинуті домівки — все це було театром бойових дій. Усюди можна було чекати на засідку… Оця дорога, якою ми зараз їдемо, веде до Пісків і далі в район Донецького аеропорту. Її називали тоді «дорогою життя». Потім тут стало більш-менш спокійно, а далі — з Пісків і до ДАП — вона і зараз прострілюється. Дуже коротка відстань, і вона у прямій видимості.

Ось стела…, — Ігор трохи пригальмовує. — Тут загинули хлопці з «Дніпра-1». Так само потрапили в засідку, їх розстріляли з двох позицій перехресним вогнем з кулеметів. Тут вся дорога всіяна пам’ятними знаками.

Отут ліворуч стояв якийсь недобудований будинок, навіть не знаю, чим саме він мав бути. У 2014-15 роках тут був штаб одного з батальйонів 93 бригади. У 2015 році його щільним артилерійським вогнем просто рознесли. Було двоє поранених, один хлопець загинув.

А ось іще одна пам’ятна стела — меморіал з танком. Тут теж була засідка. Вже у 2014 році хлопців тут атакували зі зброї, якої в Україні не було ніколи. Потім, коли цей танк вивчили, зрозуміли , чим, як стріляли (то вже питань навіть не виникало). У 2014 році, коли нібито «шахтарі викопували з шахт озброєння» — вони «викопали» те, чого в Україні ніколи не було.

Вибухнув танк ось тут, бачиш, де асфальт залатаний? Вибухнув, здетонував боєкомплект. Башта відлетіла метрів на 25-30. У хлопців шансів просто не було — і в тих, хто був у танку, і в тих, хто на броні сидів. Вони їхали деблокувати Донецький аеропорт», — пояснює чоловік.

Крайня точка — пост, який називають «Республіка міст». Тут чергують медики, сюди привозять поранених із передової — їх стабілізують та перевозять до лікарень далі. Поруч жартівливий саморобний вказівник, схожий на ті, що ставлять у різних туристичних точках: стрілки вказують, у яких напрямках знаходяться популярні європейські міста, як-от Париж, Відень чи Лондон. На цьому ж є додаткова вказівка: стрілка із написом «Мордор» показує у бік Росії.

«Домік»

Ми з Ігорем розвертаємося і їдемо у протилежний бік. Чим більше ми віддаляємося від передової, тим краще знову пробивається радіо через «білий шум» приймача у машині. Ми прямуємо туди, звідки це радіо під назвою «Тризуб ФМ», власне, мовить — у будинок під назвою «Домік».

«Тризуб ФМ» — це волонтерська радіостанція, розташована на другому поверсі двоповерхового будиночка. На першому ж — стоматологічний кабінет. На позір дві абсолютно різні ініціативи по сусідству, але працює над ними одна команда. Поки ми з Ігорем розмовляємо, навколо кипить робота: внизу працюють лікарі, а поруч в етер виходить музика.

Утім, для Ігоря першим волонтерським проєктом був — і лишається основним — волонтерський рух стоматологів «ТриЗуб Дентал».

До війни Ігор, який мешкав тоді у Запоріжжі, займався оснащенням стоматологічних клінік. У 2015 році він почав волонтерити на Сході, збираючи речі для військових, і помітив, що якраз стоматологічна допомога — це те, що «кульгає» на передовій, бо ж найчастіше якщо у бригадах тоді і були стоматологи, то вони просто не мали як працювати — не мали обладнання. Тоді Ігор звернувся до своїх знайомих лікарів, і так і зародився «ТриЗуб Дентал».

Спочатку це була автівка, яку переобладнали під мобільний стоматологічний кабінет і в якій лікарі-волонтери могли їздити до бійців на передову.

«Найголовніше, що це дає лікарям — вони надають свою волонтерську допомогу безпосередньо тому, хто її приймає, дивлячись прямо в очі. Це трохи інше (я маю на увазі зараз емоційну складову), ніж перерахувати кошти, наприклад, на коптер, якого ти, можливо, ніколи й не побачиш. Стоматологи краще за все вміють лікувати. І те, що така людина навчилася у своєму житті робити ліпше за все — вона дарує цим бійцям. Це її вклад у перемогу. Тому це щирі емоції, знайомства, розмови. Це нічим не замінити», — запевняє Ігор.

Певний час волонтери їздили на передову, а потім обладнали свій штаб у Карлівці.

Тут є більший стаціонарний кабінет, де можна проводити процедури, яких у польових умовах не зробиш. Та й мобільний кабінет тут тепер не один. На подвір’ї перед «Доміком» стоять щонайменше 5 машин, і «ТриЗуб Дентал» може надавати окремі з них у користування штатним стоматологам у військових бригадах. Найбільша, приміром — це автобус, який віддала стоматологам кіностудія Довженка: це колишня знімальна автівка. Волонтерам для одного з кабінетів, який зараз працює як діагностичний комплекс, треба була велика машина, але навіть цю довелося переробляти, дообладнавши додаткову висувну секцію, яка виїжджає на рельсах. У цьому комплексі — найновіше устаткування: комп’ютерний томограф із німецької клініки, операційний мікроскоп тощо. У томографа, до слова — цікава історія, каже Ігор.

«Один із наших лікарів їздить до тієї клініки оперувати як запрошений професор. Він нам дуже допомагає, це взагалі була його ідея — створити такий комплекс. Він рік не брав у Німеччині гонорарів за свою роботу, у нього накопичилась певна сума грошей — і вони віддали йому цей апарат», — додає чоловік.

«Героям — зуби!»

Допомагають, окрім, власне, лікарів, виробники обладнання, імплантів та навіть спеціальних меблів для стоматкабінетів. У «ТриЗуб Дентал» є навіть спеціальна програма, у якій зберігаються всі дані пацієнтів, курси лікування тощо. А сам волонтерський рух охопив усю країну. Ігор пояснює, що працюють вони за такою схемою: лікарі приїжджають на тиждень-два — на своєрідні «ротації» — працюють тут, а потім повертаються до своїх міст. Є у них і графік, у Карлівці волонтерять спеціалісти різних напрямків та кваліфікацій — цю мережу вже напрацювали за 7 років. Тепер у цьому прифронтовому селі можуть надати практично будь-яку допомогу: від пломбування до протезування.

У команди є традиція: на першому поверсі, на кухні, кожен новоприбулий волонтер ставить на стіні або стелі відбиток своєї долоні. Зараз там уже майже немає вільного місця: Ігор жартує, що йому радять робити прибудову до будинку. Лікарі приїжджають з усієї України.

«Уже не залишилось жодного регіону… скоро, думаю, села жодного не залишиться, звідки би не приїздили (посміхається). З усіх обласних центрів були волонтери — це точно.

— І скільки людей налічує команда?

— Ми намагалися порахувати, але коли дійшли до двохсот із чимось, то перестали. Це насправді неможливо точно встановити. Бо ж, наприклад, лікарі, які волонтерили тут, потім приїжджають додому і продовжують допомагати військовим у своїх містах. А скільки людей приходить до їхніх клінік там, скільки людей їм допомагає, хто це порахує? Скільки лікарів до цього долучається, лабораторій, скільки виготовляють цих дорогих протезів… Грошима цього не порахуєш — це точно. Мені дуже приємно, що ця ініціатива доросла до чогось такого… це не організація, не об’єднання, я називаю це громадських рухом, або ж двіжем», — посміхається Ігор Ященко.

Команда ніколи не отримувала державного фінансування чи ґрантової допомоги західних країн. Усе, що вони зібрали і що напрацювали за 7 років — це виключно волонтерська допомога лікарів з усієї країни та добровільні пожертви людей. «ТриЗуб Дентал» — це приклад того, якого результату можна досягти, якщо кожен робить те, що вміє найкраще: стоматологи — лікують, Ігор виконує функції менеджера та організовує весь процес.

«Щось закупили, щось лікарі, які мають свої клініки, де змінюють обладнання, віддали нам. Вони пишуть, скидають фото: «Із цього вам щось потрібно? Я подарую“. Нам також дуже допомагає діаспора, бо стоматологи за кордоном оновлюють своє обладнання набагато частіше, і навіть той «секонд-хенд», який можна отримати звідти — дуже сучасний у, скажімо так, філософії стоматологічних процедур, він більше нам підходить. У наших поліклініках є обладнання якихось 60-х років, яке фізично відновити можна, але технічно це буде зовсім не те… Бо наш девіз: «Героям — зуби!». А якщо вже так, то треба робити все найкраще. Із 2015 року, коли гаслом проєкту було щось на кшталт «З цим треба щось робити!» ми прийшли до того, що «кращим — краще». І сьогодні це не порожні слова. За ними стоїть обладнання, інструменти, матеріали і, що найголовніше — фахівці, які приїжджають і роблять все прямо тут», — розповадає він.

Завдяки тому, що Карлівка знаходиться недалеко від лінії фронту, бійці можуть записатися на прийом і під’їхати сюди просто з передової. Увесь час, поки ми спілкуємося з Ігорем, на першому поверсі не стихає робота, а у передпокої сидять у черзі військові.

Усього ж зона відповідальності стоматологічної команди, каже Ігор — понад 100 кілометрів по самій тільки лінії фронту, до того ж — є тилові частини, друга лінія тощо. Туди, звідки не можна під’їхати до Карлівки, волонтери їдуть з пересувними стоматологічними кабінетами. А вже кому потрібне складніше лікування — надають першу допомогу на місці, в польових умовах, і запрошують згодом у Карлівку.

«А декого забирають потім із собою в клініки. Запрошують: «слухай, будеш у відпустці, заїдь до мене, ми тобі закінчимо те, що в цих польових умовах довести неможливо». Там поруч є лабораторії. І в нас є багато пацієнтів, які через це пройшли, вилікувалися, потім повернулися на фронт, заходять до нас… Жартують, показують, які вони тепер зубаті», — сміється чоловік.

Волонтери «ТриЗуб Дентал» надають допомогу не лише військовим, а й узяли під свою опіку три місцеві школи, там вони оглядають і лікують дітей. Кому потрібно, навіть встановлювали брекети. Раніше батьки з цього регіону для таких процедур їздили з дітьми до окупованого Донецька і платили чималі гроші. Волонтери усе це роблять прямо на місці і безоплатно.

Радіо-аматори

Коли «ТриЗуб Дентал» вже осів та освоївся у Карлівці, по сусідству зі стоматологічним кабінетом з’явилося аматорська радіостанція.

«Основна ідея цього радіо така: це український контент і музика, яку слухаємо й ми самі, іноді — це музика, неформатна для інших радіостанцій.

А основні напрямки нашого мовлення — це, власне, по-перше, український контент, по-друге — лагідна українізація Донбасу, по-третє — розвіювання москальських міфів, якими вони користуються у своїй інформаційній війні», — пояснює Ігор.

Програма про розвінчування міфів почалася, наприклад, із того, що один із лікарів-волонтерів почув на день народження Степана Бандери інформаційний блок, який у Карлівку прислали із Запоріжжя. Ігор розповідає: один із лікарів прийшов до нього і став розпитувати, чий то голос звучав у етері, переконаний, що це був його пацієнт. Автора знайшли — і виявилося, що лікар не помилився.

«Подзвонили, включили — це ти? Він каже — так, я. Ми познайомилися, він питає — вам це цікаво? Я відповідаю, що, звісно, цікаво, це якраз те, що нам треба! Він і каже: „Та в мене того є, я вам навалю стільки, що буде на всі оказії: релігійні свята, комуняцькі свята… Все є, є історична база, розвінчування всіх їхніх міфів про «один народ» і так далі». От ми з ним співпрацюємо уже понад рік», — ділиться чоловік.

Саме ж волонтерське радіо починалося так само, почасти завдяки щасливому випадкові і почасти завдяки наполегливості.

«Починалося дуже дивно, як багато чого у волонтерів», — жартує Ігор.

У 2016 році він почув репортаж про військового, який зробив аматорську радіостанцію поблизу — під Мар’їнкою — і крутив у етері українську музику. Але він не мав сильної антени, тому радіосигнал добивав недалеко. Волонтери-лікарі вирішили передати йому потужніший передавач, але коли вони приїхали під Мар’їнку, виявилося, що бригада радіоаматора звідти вже передислокувалася. Тож обладнання залишилося і деякий час просто лежало у Карлівці. Коли волонтери приїхали наступного разу, Ігор пояснив їм ситуацію і попросив забрати обладнання назад. На що йому і запропонували зробити аматорську радіостанцію прямо у Карлівці.

«Я кажу «що значить «давай зробимо»? „Ну, ми ж його вже сюди приперли, все, що треба, є“. „Ти що, чудиш — кажу, — радіостанція — як це?“.

«Та хто його знає, як це, давай ґуґлить».

Ну, ми й сіли. Передавач є? Є. Антена є? Є. Що далі треба? Музику крутить. Де будемо брати музику? Та в комп’ютері. Що ще? Мікрофон якийсь треба. Мікрофон знайдемо. Щоби вмикати музику або мікрофон, треба якийсь пульт. Його взяли у друзів-музикантів. Так і з’явилося радіо. На папері намалювали, привезли, зліпили, хоп — на три села нас чути», — згадує чоловік.

А потім команда почала вести перші прямі етери зі студії, про розвінчування міфів та інше.

«Першими нашими гостями були командири добровольчих батальйонів. Ми тут сиділи, спілкувалися з ними, вони читали вірші чи говорили про історію. Це було важливо, бо саме цих людей росіяни у своїй пропаганді малювали як «чортів з рогами», кримінальних, неосвічених. А тут вони декламують поезію, розповідають, хто з якого бізнесу прийшов. Пояснюють, чому вони тут, мають серйозну громадську позицію, національну ідею», — упевнений організатор аматорської радіостанції Ігор Ященко.

Інформаційна зброя і концерти на лінії фронту

Згодом знайшли потужнішу антену, сигнал почав пробиватися далі, навіть на окуповані території. Тоді по той бік лінії розмежування ще не підозрювали про існування такого волонтерського радіо.

«А спалили наш передавач росіяни після того, як у нас в етері побувала Ірина Довгань. Це жінка, яка стояла з українським прапором на параді в окупованому Донецьку, а з неї знущалися. Вона до нас приїздила допомагати як волонтерка — сама до війни займалася косметологією, робила тут дівчатам-військовим масочки, процедури якісь. Ну, я її і вмовив, кажу — давай етер запишемо.

А вона сама із Ясинуватої, з передмістя Донецька. Там наше радіо було нормально так чути. Коли ми анонсували цей етер у фейсбуці, її сторінка теґнулася, і, відповідно, ті, хто її знав із рідного міста, все побачили — і наше маленьке аматорське радіо «виповзло на зовсім інший поверх». Ірина дуже просто і зрозуміло розповідала, що є свідомою зрадою, а що — несвідомою, що можна вибачати, а що не варто. І говорила вона про тих людей, які її чули. Багато з них були з окупованої Ясинуватої. Вона розповідала про дуже прості речі — ось мій дім, мої рослини, які я привозила з усього світу: у неї хобі було таке — вирощувати різні екзотичні рослини, яких у нас немає. А зараз вона бачить фото людей, які приїхали звідкись із Росії, живуть в її будинку і навіть не розуміють, що це за кущі, що це за трава. Вони там поставили мангал, а їй на це боляче дивитися.

У Ірини не було якоїсь жадоби до помсти чи кровожерливості, ні. Вона просто спокійно проговорювала ці речі: що якщо людина неосвічена, не розуміє, не знає — то робить їй боляче, не усвідомлюючи цього.

І от після цього етеру росіяни налаштувалися на нашу хвилю і просто випалили нам передавач. Отоді я зрозумів: із якоїсь забавки, з аматорської радіостанції, на якій ми крутили українську музику для друзів, ми стали справді інформаційною зброєю, і так нас сприймає окупаційна влада. А це вже — якась відповідальність. Треба розуміти: чи в нас є якась іграшка, що стріляє на 10 метрів, чи гаубиця, що фігачить на 10 кілометрів? За аналогією: стріляти треба влучно, цьому треба вчитися; тож треба вчитися і нам — підтягувати якийсь контент, перетворювати це на потужнішу інформаційну зброю, раз уже взялися», — впевнений він.

2017 року «Тризуб-ФМ» отримав ліцензію від Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Тепер його можна слухати і в інтернеті, й на ФМ-хвилях від Покровська до Маріуполя — або й спробувати зловити в окупованих Мар’їнці та Донецьку. Є потужніший передавач і значно ширша сітка мовлення. На Сході зараз мовить і чимало інших українських радіостанцій, й Ігор такий диверсифікації дуже радіє.

«Я з першого дня помітив, яка в росіян була тактика в інформаційній війні. Вони вивели в етер одразу більше десятка радіостанцій абсолютно різної направленості. Це була абсолютно різна музика, на будь-який смак, тож слухач міг знайти ту станцію, яка йому сподобається. Натомість інформаційні блоки на усіх ішли однакові, а там уже — «жидобандерівці, хунта-каратєлі» і так далі.

Нам теж пропонували — чому ви не почнете ретранслювати якусь загальноукраїнську радіостанцію, наприклад, «Армію-ФМ»? Спочатку мені ця ідея сподобалася. Реалізувати це було би набагато простіше, ніж те, що ми тут робимо. Але оця думка… хай 99% слухатиме це і їм подобатиметься — а ми, може, зможемо достукатися до цього 1%?», — говорить чоловік.

Зараз «Тризуб-ФМ» уже став відомим, до Карлівки приїжджають музиканти — і відомі в усій Україні, і «локальні знаменитості»; вони і виступають наживо і віддають для радіо свої записи. Гостями карлівської студії були Вахтанг Кіпіані, Юлія Толмачова, ТНМК, Мальви; Сергій Жадан вів тут свої перші етери.

«Важливо чути про те, що відбувається поруч»

Нині радіостанція має шість мовних блоків на день. Новини готує дистанційно редактор із Запоріжжя. Є аналітична програма, передача у співпраці з місцевою станцією «Донеччина-TV», проєкт про екологічну небезпеку на окупованих територіях, авторські програми — так, кожної неділі виходить «Ефір з вінілу», який готують музиканти із сусіднього Селидового.

«Один із них колекціонує платівки. Ми приносимо у студію програвач, крутимо котрусь із цих платівок, розповідаємо про неї, відповідаємо на питання, які нам ставлять. Усе це виходить у прямому етері — через трансляцію у фейсбуці. Поки що ми ці записи ніде не викладали, але коли етерів трохи накопичиться, то будемо включати їх в ефірну сітку й повторювати.

Ще одна авторська програма — «Живемо на війні». Вона, утім, не має свого розкладу. Хтось проїжджає через Карлівку — волонтери, добровольці, відомі люди — ідемо в студію і записуємося. Тому ця рубрика виходить спонтанно», — ділиться Ігор.

«Тризуб-ФМ» робить також матеріали-включення із сусідніх містечок, які волонтери відвідують на різних подіях — як-от перший літературний фестиваль у Нью-Йорку на Донеччині. Зараз, утім, Ігор каже: чим більше розвивається радіо, тим більше стає зрозуміло, яким вартісним може бути медійний проєкт (від просто оренди вишки для радіомовлення — до залучення фахівців). Бо ж основним і найголовнішим для команди все ж залишається «ТриЗуб Дентал» і лікування бійців.

Ігор також наголошує, що тут, на сході, важливо, аби люди мали нагоду послухати саме місцевий контент, а не лише матеріали загальноукраїнських радіостанцій: їм важливо чути про те, що відбувається поруч із ними. Тому треба, аби ці ніші не заповнювали російські канали — які миттєво пропонують власні версії, приміром, обстрілів бойовиків, розповідаючи про «провокації ЗСУ».

Ігор згадує історію про те, як на вулиці до них підійшла родина — переселенці із окупованих територій. Познайомилися і розповіли, що слухали «Тризуб-ФМ», і саме це радіо, серед іншого, спонукало їх зрештою виїхати з окупації та почати життя заново.

«Для людей це було якоюсь останньою краплею, коли вони довго не могли зробити вибір. Ніби й розуміли, що треба виїжджати, бо втрачається набагато більше. З іншого боку — вже є нажите майно, складно наважитись. Але вони таки продали там житло, купили квартиру у маленькому містечку тут поруч. Але не сіли і не включили режим «ображених і кинутих», а налагодили невеликий бізнес, їхня продукція зараз продається у всіх місцевих крамницях: вони випікають міні-піци. Ми з ними зараз дружимо, підтримуємо зв’язок. І для мене це дуже важливо — навіть заради цієї однієї родини вже варто було робити це радіо, вже завдяки ним це було недаремно», — каже він.

«Домік» у Карлівці нині — відоме серед волонтерів, військових та навіть письменників і музикантів місце: своєрідний культурно-волонтерський центр поруч із фронтом. Сюди постійно хтось приїздить у гості і з допомогою. Поміж людей бігає кішка на ім’я Пломба. Навпроти будинку — дерев’яна церква, яку звели пару років тому. Кілька художників тоді взялися за оформлення ікон, рам для них, вітражів. Церква не має приналежності до якоїсь конкретної віри чи конфесії, це духовний центр для всіх. Усередині є також бібліотека, стоять крісла, можна просто відпочити у тиші.

А на кухні «Доміка» навіть утворився якось цілий музичний гурт — «Тимчасова назва», який переспівує вірші Сергія Жадана. Музикант із Донецька Володимир Улахович познайомився із Жаданом якраз через Ігоря Ященка. Згодом гурт повернувся у прифронтове село і відіграв тут концерт — у тому самому духовному центрі, що навпроти будиночка під назвою «Домік».

Оля Русіна, Карлівка, Громадське радіо

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS