«Культурне щеплення»: історія театральної лабораторії «СТУЛ» у Краматорську

Команда краматорської Сучасної театральної урбаністичної лабораторії — скорочено СТУЛ — збирається на репетиції вечорами. Усі вони приходять сюди після своїх основних робіт: хтось працює в ДСНС, хтось — в Управлінні культури, ще хтось — у арт-коворкінгу чи на машинобудівному заводі.

Керує групою Ксенія Ковальова — вона навчалася у Харківській державній академії культури на спеціальності «актор драматичного театру і кіно». Потім жила у Ялті, а коли почалася війна, повернулася додому і згодом переїхала до Краматорська. Тут їй дуже не вистачало театру.

«З’явилися люди, яким не байдуже, які готові віддавати найдорожче, що у них є, — свій час, і я їм зробила своєрідне „культурне щеплення“ (сміється). І ми почали працювати.

Першу виставу показали у барі „Алхімік“. Усі дивувалися: у барі буде театр? Я хотіла, щоби театр і ми, як лабораторія, вийшли з усіх цих Будинків культури та клубів, і пішли туди, де театр, можливо, і не мав би бути — але ми показали, що й там він може бути актуальним», — розповідає Ксенія Ковальова.

Як починався аматорський театр у Краматорську

Театральні заняття Ксенія стала вести у 2020 році. Але минуло заледве кілька місяців, почалася пандемія, і все припинилось.

«Мені було дуже тяжко, думаю, багато людей це відчули — коли ти мусиш починати все з нуля й у трохи іншій формі. Спочатку це був комерційний проєкт, заняття були платні. Під час пандемії я пішла працювати в Управління з гуманітарних питань, тепер я держслужбовиця. І займаюся лабораторією СТУЛ вже на безкоштовних засадах.

У нас у Краматорську дуже мало активностей для дорослих. Але, парадоксально, набрати групу на платні заняття було легше, ніж на безоплатні. Тоді, мабуть, люди думають — вільний вхід, значить, не дуже цікаво. Зате через пів року у нас уже склалася команда, ти кажеш: „ми СТУЛ“, і всі тебе знають. Ми вже маємо певне ім’я та імідж у місті. Показали виставу — результат нашої роботи. Люди приходять активніше, не дивлячись на те, платно це чи безкоштовно. Вони просто вже розуміють, що наша праця має результат», — додає Ксенія.

Альона Кучерук — директорка краматорського арт-коворкінгу. Уперше театральний досвід отримала на тренінгу закордоном.

«У рамках молодіжного проєкту „Театр та підприємницьке мислення“ я була одного разу у Грузії. Половина групи була акторами, половина — підприємцями. Ідея полягала в тому, що якщо ти чогось не вмієш, соромишся, боїшся почати — треба це зіграти. Тобто це були підприємницькі компетенції, які ми програвали і таким чином підсилювали. Бо коли ти щось граєш, то починаєш трохи більше в це вірити», — впевнена Альона Кучерук.

Потім, уже повернувшись додому у Краматорськ, Альона шукала схожих можливостей. Так і записалася до театральної лабораторії.

«Мені дуже сподобалось. Я розуміла, що змінююсь, можу перемикатись, стаю глибшою, можу продумувати різні сценарії для ролі, і потім ці знання так само використовувати у житті», — каже вона.

Перша робота, до якої була залучена Альона — поетичний проєкт: актори читали вірші і знімали на них відео. Ксенія розповідає про цю ідею так:

«Під час першого проєкту я хотіла, щоб актори вийшли із зони комфорту. Зона комфорту — це коли ти забагато уваги приділяєш тому, що про тебе думають інші люди. І вийти з цього можна лише… От буває, питають: як перестати нервувати перед виступом? Виступати! Звичайно, є певні прийоми, але найголовніше — це практика. Тож ми робили відеозаписи, де актори декламували вірші (переважно це була поезія Лесі Українки, бо приурочена до її річниці). Важливо, що це було саме українською. Узагалі всі наші вистави україномовні і це для нас історія не про те, що „треба“, а про те, що ми хочемо», — додає Альона Кучерук.

Згодом була перша повноцінна вистава, згадує Альона.

«Потім у нас була адаптована вистава „Маленький принц“. Ми додали туди нових героїв, я там грала Лиса. Чи Лису? (сміється). Насправді я дуже багато читала про Екзюпері і про те, що він намагався донести цією казкою, у мене є власна теорія. Багато біографів чи критиків кажуть, що Лис насправді уособлював коханку, а Роза — дружину. Ще хтось вважає, що це просто збірний образ мудрих людей і їхніх порад. І от ми працювали над останньою сценою, залишалося мало часу, а ми ніяк не могли знайти образ, який би тут пасував. У нас ця персонажка була і пофігістичною, і коханкою, яка єдина у світі розуміє героя, дає йому надію. І вона теж мені не вдалася! Мабуть, це не те, що не виходила сама роль, просто я відчувала, що це — не те, що я хочу сказати…

Я тоді купила собі чоботи з маленьким декоративним ланцюжком, і думала — коли людина когось приручає, вона ніби, метафорично, садить його на ланцюг. Ніби й приручив, а насправді — обмежив», — додає акторка.

Зупинились тоді, каже Альона, на образі Лиса-філософа.

«Він поряд, може дати мудру пораду і просто піти — без залежності і переживань, без суму та жалю. Знаєте, буває, коли люди розходяться, то починають одне одного у чомусь звинувачувати, довго переживають біль. Мій Лис був таким, що зміг відпустити», — каже вона.

До проєктів театральної лабораторії долучаються і друзі учасників — наприклад, музиканти, розповідає Ксенія. Так, за тиждень до мого приїзду вони робили перформанс під відкритим небом — на газоні біля скульптурної композиції «Народження України».

«Коли її ставили, люди були проти. У нас місто чітких меж, досить консервативне. Зате коли скульптура з’явилася, сказали: „Ну, круто!“. Там ми і зробили перформанс. У нас грали музики, гурт — це наші друзі, вони виступали й у виставі „Маленький принц“, де виконували пісні Скрябіна. Наприклад, у сценах, коли взаємодіють Роза і Маленький принц — грали пісню „Спи собі сама“. А у фіналі була пісня „Старі фотографії“, актори тримали в руках власні світлини з дитинства. Наша вистава була про те, що у кожному з нас є маленька дитина, яка допомагає нам творити і мріяти. І цей Маленький принц — не десь там на своїй планеті, а всередині кожної людини, завдяки ньому ми відчуваємо життя, а не просто існуємо», — додає Ксенія Ковальова.

Шлях до театру

Євген Гребенніков 13 років працює інженером на машинобудівному заводі. Досі ніяк не був пов’язаний з театром, окрім шкільних років, коли він мріяв стати актором і брав участь у шкільних постановках.

На одному з вечорів поезії у місцевому громадському просторі «Вільна хата» Євген познайомився із Ксенею. Вона запросила його на відкритий урок, на якому розповідала про театр і робила з учасниками вправи. У Євгена не одразу вийшло долучитися до групи: спершу мусив відмовитися з особистих причин, але за рік знову зустрів Ксенію — і знову на вечорі поезії. Він того дня він читав власні вірші. Ксенія написала йому після заходу і ще раз запросила на заняття. «Тоді я подумав — це точно доля», — жартує Євген.

Він каже, що зараз на першому місці у його списку досягнень навіть не реалізована вистава, а знайомство з людьми, яких зустрів у театральній лабораторії. Він запропонував долучитися і своєму другу Максиму — він на щодень працює в ДСНС і також є шанувальником театру. І його теж затягнуло — жартує Євген.

У постановці лабораторії СТУЛ Євген грав Маленького принца — одну з головних ролей.

«У нас є прийом „філософської лопати“. Нею ми починаємо копати ґрунт буденності. Одна з таких сценарних фішок — це те, що насправді на сцені не існує нікого, окрім головного героя. А всі інші, які з’являються, живуть в його голові. Такий собі Біллі Мілліґан по-краматорськи. Вони з’являються, і він з ними або конфліктує, або співпрацює, або закохується, або це його спогади чи внутрішній критик. І врешті-решт він знаходить себе, знаходить ту саму дитину, Згадує, що колись міг мріяти, міг літати. Нічого не втрачено, все ще попереду», — пояснює Євген Гребенніков.

Євген дуже цікаво розповідає про процес підготовки: актори працюють не лише безпосередньо на репетиціях, а й удома, і навіть у перервах на роботі.

«Головна мета, як на мене, полягала у тому, аби знайти всередині душі саме ті емоції, або ті спогади, які викликали ці емоції, щоби щиро їх показати глядачеві. Тому ми намагалися копатися у своєму минулому або фантазувати про майбутнє. Навіть якщо текст однаковий, ми можемо в одні й ті самі слова привносити різний зміст — метафорично чи емоційно. Це було, певно, найскладніше. Удома, перед дзеркалом доводилося шукати в собі ці емоції. А що зробиш, взявся за роль, то треба працювати! Ксенія у нас вимоглива режисерка, але справедлива. Вона завжди казала, що треба відповідально ставитися до того, що робиш.

Пам’ятаю, якось у четвер вона мені сказала: ти не працював удома. І ми домовилися ще раз побачитися в суботу. А я по суботах часто працюю на заводі. І от я вийшов під час перерви, прогулявся, зробив величезне коло — у нас велика територія, а перерва була 45 хвилин. Ходив і шукав емоції, потрібні для того, аби глядач повірив, що мені не байдуже. І серед оцих труб заводу й листя я таки знайшов саме ту інтонацію», — згадує Євген.

Питаю, чи знають про його акторську діяльність колеги на роботі. Євген сміється — спершу каже «щось підозрюють», але потім виявляється, що все набагато цікавіше.

«Насправді, хоча професія у нас досить далека від мистецтва — машини, завод, все таке — у моїх колег теж є жага до прекрасного. А я можу назвати нашу виставу прекрасною, це авторська оцінка (сміється). Я дуже багато фідбеку отримував саме від колег. Вони були на виставі, мали купу вражень. От Ксенія згадувала ще про перформанс, на якому ми читали вірші і де виступав музичний гурт наших друзів. Наступного дня я прийшов на роботу, одна з моїх колег підійшла і каже: „Євгене, я прийшла побачити свою сестру, яка там грала на скрипці. А там були ви, театрали!“. Сказала, що думала, просто музику послухає, а була вражена віршами і нашим виступом. Це приємно», — розповідає Євген.

Для Ксенії театральна лабораторії СТУЛ — це перший досвід роботи з акторами-аматорами.

«Ти викладаєш емоції, які відчуваєш у житті. Чому я люблю працювати з дорослими людьми? У них уже багатий досвід, вони пережили багато всього: нас зраджували, ми кохали, нас кохали, були часи, нам було важко. Це все дуже просто „дістати“… Вірніше, ні — непросто, але кожен із вас може це зробити», — уточнює вона.

Зараз Ксенія хоче звільнитися з державної служби і повністю присвятити себе театральній лабораторії. Команда вже зібрала близько 40 тисяч гривень на Спільнокошті — на облаштування повноцінного приміщення.

«У людей трапляється таке ставлення: мовляв, слухай, ти класний друг, проведи безкоштовно захід чи пофоткай. Я дуже проти цього, борюся. Я ж не можу прийти в магазин і сказати: я роблю класні вистави, дайте хліба. Культура також коштує, і це нормально. Це все можна вирахувати фізично: час репетицій, опалення…

Цього року ми провели дуже багато заходів, нещодавно якраз монтували звітний ролик — це відкриття Льодової арени, водяне шоу, вистави, перформанси… Тому ми і є лабораторією — бо ми працюємо у різних форматах», — каже Ксенія.

За час свого існування команда встигла вже 4 рази показати виставу «Маленький принц» — її подивилося кілька сотень людей. Також поставили та зняли 5 рекламних роликів для місцевих підприємців, провели 15 майстер-класів для усіх охочих, тренінг — аналогічний тому, що Альона відвідувала у Грузії. Усе це Ксенія називає «культурним щепленням».

«Нам постійно кажуть: спочатку дороги, потім медицина, потім іще там щось… А тоді приходять люди і ламають все, що ти побудував у якомусь сквері. Чому? Бо немає цього „культурного щеплення“. Ми просуваємо цю ідею — потроху, малими кроками. Що відпочинок — це не тільки випити пива. Якщо людина розвинена культурно, вона розуміє, що значить створювати. Вона вже не піде ламати те, що зробили інші. Я у цьому абсолютно впевнена», — додає керівниця театру.

За її словами, вона помічає, як змінюються голоси акторів, як вони відчувають себе у просторі.

«Я дуже хвилювалася за них — не через те, що після вистави хтось підійде конкретно до мене і щось скаже про наш результат. Я маю певну сталість як творча людина і нормально сприймаю критику, навіть вдячна, якщо вона обґрунтована; але якщо аматорові, який уперше вийшов на сцену, хтось скаже „слухай, більше цього не роби“, то він може зламатися. Для мене це було найстрашніше. Але цього не сталося, у них були аплодисменти і купа квітів, це круто.

З нашими акторами класно працювати, бо це для них ніби якийсь делікатес. Розумієте, про що я? Є звичайні страви, а є щось особливе. Але я сама для них — лише призма, і я хочу бути цією призмою. Дуже важливо любити мистецтво у собі, а не себе в мистецтві. Так і я — лише показую їм ракурс, щоби вони по-іншому подивились на себе», — каже Ксенія.

Зараз актори готують багатожанровий мюзикл «Лісова пісня», який поєднає хореографів, вокалістів, декораторів — і відбудеться на центральній площі Краматорська. Хочуть показати самому місту, що в нього є творчий потенціал.

«Ось хтось уміє танцювати, але йому треба годувати родину, і він працює таксистом. Я хочу дати йому можливість показати своє мистецтво. Бо якщо ти вмієш щось робити, у тебе стовідсотково буде бажання віддати це комусь, продемонструвати», — пояснює Ксенія.

А Євген з Альоною додають: для людей у Краматорську дуже важливо бачити на сцені своїх знайомих, сусідів, а не лише професіоналів із великих міст.

«Звісно, є певний відсоток людей — і на заводі також, серед моїх знайомих — які кажуть: ну куди, ти що, ти ж інженер, припиняй цим займатись. Але люди різні, не можна подобатись усім.

Ми на виставі відчули: у людей є жага до культурних заходів. Бо барчики, відпочити у п’ятницю — це все добре, але… З іншого боку, приїжджають і великі театральні трупи, виступають у Будинку культури, все за класикою, усе масштабно. Але отакі камерні вистави, як у нас, до 45 хвилин — цього не вистачає», — каже Євген.

«Мені навіть здається, що в цьому і фішка. То приїжджають інші люди, професіонали, а у нас — виступають «свої»», — каже Альона.

«Так. Приходило багато знайомих, серед них були люди, які — я їх знаю — від театру ну дуже далекі. І вони теж були вражені, говорили нам продовжувати і не зупинятися. Такий фідбек надихає і спонукає працювати далі, бо люди чекають», — погоджується Євген.

Оля Русіна, Краматорськ, Громадське радіо