«Останні три роки людей стабільно беруть у полон»: інтерв’ю з командою «Блакитного птаха»

«Хто я? Я все ще луганчанка. Принаймні для мене важлива така моя ідентичність, попри те, що я вже давно у Києві. Я психологиня. І за фахом, і, мабуть, за ідентичністю. Я правозахисниця. Мені важливо захищати права людей, які постраждали, захищаючи Україну. У мене є житло, але мені здається, що бути луганчанкою для мене дуже важливо. Принаймні, поки ми не звільнимо Луганськ. Це та частина, від якої я не можу відмовитися. Хоча, це дійсно незручно. І я б могла мати київську прописку, але реєстрація луганська і я її залишаю. Я хочу проходити через усі ці незручності, як усі луганчани. Мені це важливо».

Так розповідає Ганна Мокроусова. Із Луганська вона була змушена поїхати після того, як бойовики угруповання «ЛНР» взяли її разом із правозахисником Олексієм Бідою у заручники. Це було у 2014-му. Опинившись у Києві, вона разом із земляками долучилася до ініціативи «Восток SOS». Але згодом визначила для себе окремий напрям роботи та започаткувала громадську організацію «Блакитний птах».

«У 2014-му родичам нікому було дзвонити»

Сьогодні разом із командою Ганна Мокроусова допомагає родинам полонених та зниклих безвісти.

«Займатися проблемами полонених на Сході я почала фактично одразу з травня 2014 року після свого звільнення. Це не було моїм вибором. Скоріше, я відповіла на той виклик, який стався», — розповідає Ганна Мокроусова.

У травні 2014 року рідним заручників не було кому дзвонити до державних органів. Тож, телефонували волонтерам та людям, які самі пережили полон.

«За той час, поки я займалася цим питанням, вони виросли в окрему галузь, яка не може бути напрямком. Я зрозуміла, що тут багато питань і мені завжди хотілося, щоб вирішення цих питань мало комплексний підхід. Саме через це виникла ідея і потреба створити громадську організацію, яка займатиметься питаннями полонених та зниклих безвісти», — згадує вона.

Офіційно «Блакитний птах» почав свою роботу восени 2015 року. Тоді до Анни та її колег дзвонили і рідні полонених, і звільнені українці. Люди намагалися зрозуміти, що їм робити, коли рідна людина потрапила у полон. Ті ж, хто звільнився з полону, з’ясовував, де отримати допомогу, куди переїхати. Нині команда «Блакитного птаха» складається із близько 10 людей. Є серед них і волонтери.

«Згадаємо 2014-й рік, травень. Це був хаос. Постреволюційний простір. Не пройшла люстрація. Ще навіть не було виборів президента. Країна була у стані хаосу», — каже волонтерка.

На момент створення Центру звільнення полонених при СБУ, у базі самої Анни була інформація про понад 300 людей, яких тримають у заручниках. Базу Ганна продовжила вести і після заснування «Блакитного птаха». Але, зауважує, вона неповна, адже у 2014 році команда не встигала фіксувати всі випадки звернень.

«Особливо, 2014-2015 роки, коли були бої за Іловайськ, Дебальцеве. Іноді ми вирішували якісь питання, але не встигали фіксувати всіх. Тому, розуміємо, що наша база значно менша, ніж реальна кількість людей, які до нас зверталися з моменту створення», — уточнює Ганна.

Волонтерка наголошує — вони не збирають інформацію про заручників чи полонених, а працюють саме зі зверненнями про зникнення людей. Але кількість звернень до них приблизно така сама, як і кількість заручників, про які заявила, зокрема, радниця голови української делегації у Тристоронній контактній групі Гайде Різаєва. Ідеться про 310 людей. За словами Анни Мокроусової, вони мають приблизно на 15% менше звернень.

«Понад 80% людей, чиї родичі затримані, і які зверталися до СБУ, зверталися до нашої організації. Але це той момент, де ми на сьогодні не контролюємо СБУ, бо сьогодні ми розуміємо, що вони працюють. Якщо у 2014-му була потреба у контролі (коли тільки з’явився Центр звільнення полонених, вони не завжди хотіли фіксувати випадки), то на сьогодні проблем таких немає», — впевнена Ганна Мокроусова.

«Поневолити могли будь-кого»

Чому правоохоронці відмовлялися у 2014-му році фіксувати зникнення або викрадення людей? Ганна пояснює: вони не знали, що робити у таких ситуаціях, не розуміли, як міняти або визволяти цивільних.

«Я думаю, що тоді було зрозуміло, як міняти військових-бойовиків на військових. А як міняти цивільних? І я думаю, що це було незрозуміло керівництву СБУ. Я не можу стверджувати, що саме відбувалося, але було відчуття, що вони спочатку дійсно приймали всі звернення, а потім перестали», — розмірковує вона.

А цивільних у 2014-му у полон брали багато. Зокрема, для риття окопів. При чому, поневолити людину могли не тільки за її проукраїнську позицію, а будь-кого.

«І через це, як мені сказали, через два тижні роботи гарячої лінії Центру звільнення вони вже просто не витримували таку кількість звернень, і таку кількість болю. Так само і поліція не хотіла фіксувати випадки зникнення, захоплення, викрадення. Тобто, на той момент було багато проблем, де була потрібна увага громадського сектору», — згадує Ганна.

І, якщо із документуванням інформації про полонених та додаванням їх у списки на обмін у держструктурах все налагодилося, то підтримкою родин заручників все ще опікується громадський сектор.

«Чому до нас ще дзвонять? По-перше, якщо рідні полонених не можуть виїхати на вільну територію України, то для них проблематично зробити всі юридичні кроки, щоб полонений або полонена потрапили у списки. У такому випадку ми виступаємо посередником — допомагаємо зі зверненнями до поліції. Через це наші контакти надають навіть правоохоронні органи, щоб допомогти людям зробити всі юридичні формальності. Останні три роки людей стабільно беруть у полон. Завжди збільшення затриманих після звільнення. Ось, коли буде звільнення, тоді буде велика хвиля нових затримань», — ділиться спостереженнями Мокроусова.

Коли людина потрапляє у полон, «Блакитний птах» надає рідним кризову психологічну допомогу. Це потрібно, аби стабілізувати стан людини, щоб вона змогла розповісти, що сталося.

«Навіть, якщо людина не звертається за юридичною допомогою, фахівець на кризовій лінії все одно перевіряє, чи зроблені всі юридичні кроки, щоб їхні затримані рідні були у списках на звільнення», — уточнює вона.

За необхідності «Блакитний птах» надає соціальну підтримку родинам полонених. Великих ресурсів на це в організації немає. Натомість її головна задача, аби всі діти полонених були взуті, одягнені, а родина мала ліки.

«Із цим ми намагаємося допомагати. І за можливість у цьому допомагати ми вдячні тим громадянам України, які все ще не втомилися від війни і готові підтримувати», — додає жінка.

Багато емпатії та підтримки

Антон Ханбір — соціальний працівник «Блакитного птаху». До команди долучився у березні 2021-го. Каже, шукав роботу близьку до активізму, пов’язану із розвитком країни та із темою війни. Відповідає, зокрема, за забезпечення родин полонених ліками. Але, по факту, не тільки. Виклики бувають дуже різними. Згадує, як допоміг колишньому полоненому, який намагався переїхати до столиці.

«Подзвонив чоловік. Я до того із ним спілкувався, бо ми обдзвонювали. Він подзвонив і сказав: «Я у Києві». Подзвонив дуже рано. О 6.00 чи о 6.30. З’ясувалося, що він поїхав у Київ зі своїм другом на заробітки, бо у нього на батьківщині не було роботи і йому тоді вже не було особливо де жити. Він хотів щось змінити. Зібрав всі речі, які у нього були, і приїхав у Київ. Але тут щось не пішло. Його «кинули» і він залишився з цією сумкою десь на Осокорках. Як тільки я з’ясував, де він стоїть, я сказав йому чекати. Швидко зібрався, поїхав, зустрів його і ми поїхали в офіс. Людина була зовсім розгублена. Усе це закінчилося тим, що я за один день знайшов йому роботу і ця робота була з житлом», — згадує він.

За місяці роботи, говорить Антон, він зрозумів, що людям, які їм зазвичай телефонують, потрібно багато емпатії і підтримки. Тож, навіть, коли у людей основний запит — отримати ліки або ж пройти обстеження — з ними все одно важливо просто поговорити. Особливо важко говорити із матерями полонених.

«Іноді мені потрібно перетелефонувати, до прикладу, повідомити про ліки, сказати, що вони надійшли і чи можу я їх їм надіслати. А люди чекають дзвінка від „Блакитного птаха“, щоб, можливо дізнатися якусь інформацію про свого сина або дочку. І вони одразу…вони очікують, що я щось повідомлю їм зараз, а я із зовсім іншого приводу. Це іноді буває важкувато», — зізнається волонтер.

Інколи Антон супроводжує рідних полонених до лікарні та домовляється із лікарями про ці візити.

«Мені дуже подобалося, що вузьконаправлені лікарні (щелепно-лицьовий хірург, нейрохірург) вони йдуть на зустріч. Ми домовляємося про те, щоб нас на всі ці обстеження та консультації пропускали без черги. Один раз було, що ми прийшли із колишнім військовополоненим. Головний лікар зустрів нас, розповів мені по якій черзі ми будемо йти на всі ці обстеження і нас погодували безкоштовно — за рахунок лікарні. Ось так», — додає чоловік.

«Усі вони пережили тортури»

Антон наголошує: усім колишнім полоненим медичні огляди вкрай потрібні. Адже абсолютно всі вони пережили тортури. Але у проведенні медоглядів для них потрібно врахувати нюанси.

«В обстеженні може бути електричний струм. Легкий, звичайно. Це також дотики. Тож потрібно з фахівцями у лікарні говорити про те, що потрібно проговорювати всі дотики, які ви робите, бо людям може бути страшно, може бути панічний напад, або флешбек. Що завгодно. Тож перед кожною процедурою, консультацією, я, як соціальний працівник, заходжу до лікаря і проговорюю все це», — додає він.

«Блакитний птах» розповідає родинам полонених про всі можливості соціальної підтримки від держави. Зокрема, про те, що родини людей, які затримані, умовно кажучи, за патріотичними статтями, можуть звернутися до Мінреінтеграції та податися на одноразову допомогу у 100 тисяч гривень.

«Ми допомагаємо зі зверненнями і я, як членкиня комісії, намагаюся підтримати їх у комісії. На жаль, не всім це право вдається відстояти і, чесно скажу, це для мене дуже боляче. Але дуже невелика кількість родин полонених отримує цю допомогу від держави», — говорить Ганна Мокроусова.

Дзвінки опівночі

Юрист Віталій Хекало долучився до команди «Блакитного птаха» у 2018-му. А взагалі із темою війни і прав людини працює з 2015-го року. До нього кожного тижня звертаються люди з-поміж тих, з ким вони вже встановили зв’язок, або ж телефонують ті, чиї рідні потрапили у неволю.

«Після потрапляння родича у полон родичі розгублені і не знають, що робити. Тож, ми пояснюємо, консультуємо алгоритм, порядок дій, що їм потрібно першочергово зробити. І, якщо потрібно, допомагаємо із підготовкою цих документів», — пояснює Віталій Хекало.

Психологи команди «Блакитного птаха» на постійному зв’язку із рідними полонених, аби люди не відчували себе сам на сам з цією проблемою. Коли людину визволяють з полону, фахівці надають допомогу і їм.

«Після останнього офіційного звільнення ми були присутні у лікарні. Наші психологи проводили едукацію — розповідали про стани людей, щоб вони не переживали, щоб вони розуміли, чого чекати навіть від себе. І головне — коли і з якими випадками можна звернутися за підтримкою до психологів», — зазначає жінка.

Команда громадської організації «Блакитний птах» має графік роботи, але, говорить Ганна Мокроусова, усвідомлює, з ким вони спілкуються та кому допомагають. Дзвінків у позаробочий час більшає у святкові дні, коли родини полонених потребують окремої підтримки, аби не відчувати себе самотніми чи забутими.

«Люди по-різному можуть переживати ці стани. Наші психологи можуть відповідати у будь-який час, але все залежить від ситуації. Тобто, якщо ми знаємо, що люди у полоні і дуже часто, коли нам дзвонять звідти, коли у них є можливість, то це після 12-ї ночі. І я беру слухавку, бо розумію, що іншої можливості у людей подзвонити немає», — розповідає волонтерка.

Певною мірою «Блакитний птах» підтримує зв’язок і з родинами зниклих безвісти. Але, як зауважує Ганна, ці люди змогли об’єднатися та зараз самостійно нагадують про себе та підтримують одне одного.

«Рідним тих людей, яких вважають зниклими безвісти, дуже важливо, щоб про них пам’ятали і про них говорили. На сьогодні ми продовжуємо бути на зв’язку із людьми, які чекають на своїх близьких. Тобто, я розумію, що це дуже важливо, що це люди, про яких я турбуватимуся, доки вони не знайдуть всіх своїх близьких», — запевняє Ганна Мокроусова.

Та випадки, коли вдавалося встановити місцезнаходження зниклої безвісти людини, поодинокі. У розмові Ганна Мокроусова згадала лише один випадок з 2018 року, коли про людину не було відомо нічого 9 місяців, а потім з’ясувалося, що вона у полоні.

Шахраї та викупи

А ось «викупити» людину з полону бойовиків «Л/ДНР», як це вдавалося на початку конфлікту — у 2014-2015 роках — зараз майже неможливо, говорить Ганна.

«Немає такої процедури, як викуп. Шахраї є, але людей не відпускають за гроші. Так, були роки, коли іноді це вдавалося, але це не сьогоднішні реалії», — розповідає вона.

Співзасновниця «Блакитного птаха» радить рідним людей, які потрапили у полон, звертатися до українських правоохоронних органів. Зокрема, написати заяву до поліції про зникнення чи незаконне позбавлення волі людини.

«Цього року був випадок, коли батьки чекали понад рік, перш ніж звернутися (до правоохоронців — ред.), щоб подати людину на звільнення. Дуже жахлива ситуація, коли діти допомагали, або були патріотами, відстоювали інтереси вільної України, а після їхнього потрапляння у полон батьки з якихось своїх причин не подають їх у списки (на обмін — ред.)», — говорить жінка.

За словами Анни, якщо бойовики беруть людину у полон і висувають обвинувачення, то немає шансів, що людину просто так відпустять.

І на останок питаю: чому свою громадську організацію вони назвали «Блакитним птахом»?

«Звичайно, це навіяне Метерлінком і надією. Хотілося показати, що ми поруч. По-перше. Що ми завжди будемо поруч. І ми тоді думали, що ми думками будемо разом зі зниклими безвісти, що ми завжди будемо вірити. Ми будемо поруч і будемо вірити», — запевняє вона.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS