Ми написали про те, що почалася війна, але отримати газету читачі не змогли — журналісти Луганщини про окупацію

 «Ми першими розповідали, що бойовики бувають із дуже різних угрупувань, за різними «командирами», «батями», «отаманами» стоять різні сили, і вони дуже часто конфліктують одне з одним. Усе це їм дуже не подобалося. Було зрозуміло, що або ми виїдемо, або також потрапимо на підвал».

«Я пам’ятаю, як це — коли ти не можеш допомогти своїм рідним. І при цьому — ти постійно стежиш за новинами, тримаєш руку на пульсі. Хтось міг поїхати, не знати, що тут відбувається. А ми знали все».

Це — типові історії для журналістів видань на окупованих територіях. Якісь із цих медіа закрились, якісь стали працювати підпільно. Хтось писав, що йому кажуть, хтось відмовився це робити. Хтось виїхав. Чиїсь міста звільнили. А хтось і досі працює в окупації.

Обидва герої цієї історії багато років працювали у звичайних регіональних виданнях, поки не почалася війна.

«Реальная газета»

Андрій Діхтяренко — головний редактор «Реальной газеты» з Луганська. Нині він живе у Києві і працює паралельно шеф-редактором новин на Суспільному мовленні. У Луганську газету перезапустили у 2013 році після того, як її закрив попередній власник — Андрій з командою журналістів захотіли зробити її не лише регіональним виданням, а й таким, що присвячує увагу глобальним процесам в Україні та світі.

«Концепція була така: аби цю газету цікаво було почитати і купити й тим людям, які не мешкають в Луганську, але так чи інакше цікавляться регіоном. У мене навіть був такий маркетинговий хід: ми брали pdf-версію і пропонували її купити будь-кому, хто не може придбати друковане видання в кіоску. І ця pdf-версія почала продаватися, мене це дуже тішило: люди, які жили у Києві, Москві, навіть десь у Канаді чи США, починали купувати електронну газету.

А потім почався Майдан. Ми почали виходити з першими шпальтами, присвяченими цим подіям. У багатьох це викликало обурення, нас запитували „навіщо ви про це так прискіпливо пишете, невже ви думаєте, що це до чогось призведе?“. Але ми продовжували про це говорити — що починається нова сторінка історії, а такого життя, як ми мали досі, вже не буде», — згадує Андрій Діхтяренко.

Однак невдовзі епіцентр подій перемістився із Києва на Схід. До середини літа 2014 року журналісти писали про все, що відбувалося в окупованому місті.

«Ми публікували навіть карту блокпостів бойовиків, які стояли в місті, що потихеньку виходило з-під контролю української влади; розповідали мешканцям, що робити, якщо раптом почнуться обстріли — і, на жаль, вони потім дійсно починалися. Ми першими розповідали, що бойовики бувають із дуже різних угрупувань, за різними «командирами», «батями», «отаманами» стоять різні сили, і вони дуже часто конфліктують одне з одним. Ми першими спрогнозували, що вони почнуть одне одного знищувати.

Усе це їм дуже не подобалося. Вони кілька разів приходили до нас в редакцію, ми позабирали техніку і працювали з дому. Потім нас попередили, сказали — «хлопці, вам краще за тиждень десь виїжджати». На початку липня я зібрав редакцію і сказав, що нам більше не варто тут знаходитися. Це вже були часи, коли ми діставали з підвалів колег-журналістів. Було зрозуміло, що або ми виїдемо, або також потрапимо на підвал», — додає чоловік.

Андрій згадує — дуже багато робочих моментів, які зараз для журналістів зрозумілі й очевидні, тоді були чимось зовсім новим. Адже ніхто з них не передбачав, що доведеться працювати, коли навколо війна.

«Деякі речі зараз здаються зрозумілими, на кшталт того, як журналіст має поводитися у зоні конфлікту. Але тоді — ні, ми не очікували, що зона конфлікту прийде до нас додому.

До речі, ми тоді не так думали про небезпеку, скільки про об’єктивність. Чи писати, що це проросійські угрупування? Це зараз, коли минуло кілька років, ці речі очевидні, а тоді, коли все це починалося, зрозуміло не було. У квітні 2014, коли Гіркін зайшов у Слов’янськ, стало ясно, що це частина гібридної війни. А от у березні, коли перші загони «Луганської гвардії» — тобто просто людей, які спочатку стояли на Антимайдані з георгіївськими стрічками, а потім з російськими прапорами пішли захоплювати адміністративні будівлі — все не було так очевидно», — каже він.

За словами Андрія Діхтяренка, журналісти описували те, що бачили: людей неозброєних, людей зі зброєю, представників «Луганської гвардії». Хто співпрацював із якимось міським чиновником, а потім начепив ці стрічки і взяв до рук російський прапор. Вони намагалися розповідати про все це в контексті.

«Із часом це ставало робити дуже складно — бо почало тиснути середовище. На початку літа, коли Луганськ уже повністю захопили бойовики, вони почали активно співпрацювати з російськими кураторами, і ті стали «висмикувати» редакторів, викликати їх на розмови. Наприклад: «Нам не подобається, як ви висвітлюєте конфлікт. Чому ви не називаєте нас ополченцями? Ми не якісь там незаконні озброєні формування (як ми писали). А от про українські війська не треба писати, що це українські війська“. Всі журналісти питають — а як же про них писати? «Треба казати: каратєлі».

До честі більшості луганських газет — мабуть, 90% — вони відмовилися працювати за такими вимогами і поїхали. Залишилося 1-2 видання, при тому що було їх понад двадцять», — уточнює Андрій Діхтяренко.

«Час Пик»

Юлія Машута під час окупації Лисичанська на Луганщині працювала головною редакторкою місцевого онлайн-видання «Час Пик». Вона також каже: описували те, що бачили на власні очі.

«У нас навіть не було питання — як писати, що писати. Ми описуємо те, що бачимо, і називаємо речі своїми іменами. Називаємо бойовиків бойовиками, а не «освободителями» чи «защитниками». Якщо росіяни — то росіяни, якщо осетинці — то осетинці. Ми про це якось навіть не домовлялися окремо. Я досі пам’ятаю момент, коли захоплювали Крим. Ми сидимо в редакції, обговорюємо, хтось каже «та не може такого бути». Я була вже тоді впевнена, що так і буде, бо ми багато років спостерігали, як там розростається російська армія. Там весь час щось відбувалося, ніби вони пробували — що Україна витримає, на що махне рукою», — розповідає Юлія Машута.

У редакцію Юлії так само приходили бойовики. На щастя, журналісти тоді уже були попереджені.

«Мені якраз у кінці травня подзвонила колега з телебачення і сказала, що до них уже приходили бойовики — провели «бесіду»: як працювати. Вона попередила мене, що прийти можуть до нас. Після цього я проаналізувала, що ми пишемо, зібрала валізи, двох дітей — і поїхала до родичів. І от щойно я виходжу з потягу — дзвонять з редакції і розповідають, що до нас приходили «гості». Двоє людей з автоматами з’явилися через те, що ми написали новину про те, що у нас хочуть робити «Лисичанську народну республіку». Тоді серед бойовиків були «бродіння» — казаки, Мозговой, усе намішано. Кожен «дув у свою дудку», тому були різні моменти. Звісно, вони про це говорили, хвалилися, ми написали, інші ЗМІ підхопили — через цю статтю до нас і прийшли. Стали шукати, хто це писав. Пішли у бухгалтерію, стали ритися скрізь — у шухлядах, шафах. Нічого не знайшли. Самі вони були не дуже освічені… автомат взяти в руки легко, а щось знайти у всіх цих бухгалтерських документах — це зовсім інше.

Але нам все одно почали погрожувати: підвалом, затриманням і таким іншим. Ми ж, зі свого боку, переписали сайт на іншу людину і сказали — це не наш, взагалі не знаємо, що це. Таким чином, вдалося убезпечити наших працівників», — розповідає медійниця.

Зрештою усі журналісти роз’їхалися. Але на місці, в Лисичанську, залишилися родичі, друзі, знайомі — тому видання продовжувало працювати і публікувати новини про те, що відбувається у місті. Коли були важкі бої, вдалося зв’язатися з українськими військовими і допомогти місцевим жителям евакуюватися. А в липні 2014 року Лисичанськ звільнили.

«Коли почалося звільнення міста, ми моніторили соцмережі, переписувалися з усіма, ким можна. Почалися серйозні бої, бойовики влаштували засаду. Все літає, все горить. Ми почали домовлятися із сєвєродончанами та нашими військовими про зелений коридор, аби люди вийшли у Сєвєродонецьк. Пам’ятаю, якраз тоді переписувалися з Семенченком, загалом — писали всім. У результаті зелений коридор вдалося організувати. Частина людей ним скористалася, їх зустрічали сєвєродончани — годували, допомагали хто як міг. 23-24 липня тут (у Лисичанську — ред.) було „жарко“. Тобто ми активно брали у всьому цьому участь, використовували усі свої зв’язки, щоби допомогти місту», — каже жінка.

Про Юлію як про головну редакторку «Час Пик» бойовики отримали найбільше інформації — особисті дані інших журналістів вдалося приховати, вони публікували тексти на сайті під псевдонімами.

«У них з’явилися свої ресурси, вони одразу опублікували на них всю інформацію про мене, яку могли знайти: фотографії, обидва прізвища — дівоче та чоловіка, адресу. Мовляв, хто мене знайде — має «вирішити проблему», — додає вона.

У Юлії в Лисичанську тоді спершу лишилися батьки, але потім вони виїхали на період активних бойових дій. Натомість батьки її колеги вибратися не змогли.

«Я досі пам’ятаю: сидимо в офісі, перевіряємо соцмережі, пишемо публікації, все дуже страшно, колега плаче — бо там залишилися її батьки, якраз у тому районі, де йдуть бої. Вона їм дзвонить кожні пів години. А коли люди сидять у підвалі — додзвонитися не можна. Я пам’ятаю, як це — коли ти не можеш допомогти своїм рідним. І при цьому — постійно стежиш за новинами, тримаєш руку на пульсі. Хтось міг поїхати, не знати, що тут відбувається. А ми знали все», — розповідає Юлія Машута.

Перший час після звільнення команда не мала змоги повернутися додому, бо в Лисичанську були перебої з комунальними послугами, зокрема електрикою. А без цього вести сайт неможливо. Журналісти розділилися: хтось повернувся, Юлія ж залишилася у Кременчузі до листопада. Вона згадує: коли в Лисичанську відключали світло, працювала одна за всіх.

В Андрія немає такої ж історії повернення до рідного міста — Луганськ досі окупований. Він згадує останні тижні роботи там і пояснює: довгий час працювати вдавалося через те, що бойовики менше уваги присвячували друкованим виданням, аніж, приміром, телебаченню.

«Ми писали матеріали, які їм не подобалися. Але ці тексти були поміж інших, у яких ішлося про те, що відбувається в місті — наприклад, що відключені українські реєстри і місцеві мешканці через це страждають. Ми фокусувалися на впливі цього конфлікту на простих людей. Писали про те, як віджимають автівки, що відбувається з постачанням хліба.

У бойовиків досить довго «не доходили руки» до нас. Передавали «вітання». Але у них у самих постійно змінювалися люди, які відповідали за «зв’язки з громадськістю». Хтось починає погрожувати, ми забираємо речі з редакції, потім наступає тиша, ми з’ясовуємо, що цієї людини вже немає.

Намагалися балансувати. Менше часу проводили вдома — відсиджувалися хтось на дачі, а хтось у батьків. Зробили останній випуск, на його обкладинці була панорама на північну окраїну Луганська, над якою стояли стовпи диму. Почалася повноцінна війна, ми про це написали — але отримати цей номер читачі не змогли взагалі, бо жоден кіоск уже не відкрився. Крамниці працювали лише продуктові. Усі закривалися, бо стало надто небезпечно, будь-якої хвилини могло «прилетіти», — пояснює Андрій.

Життя після

Зараз «Реальна газета» змінила схему роботи і виходить передусім у відеоформаті. Її сайт бойовики швидко заблокували і в Луганську, і в Донецьку, а так команда все-таки має змогу підтримувати зв’язок з аудиторією на окупованих територіях. А також — розповідати про те, що відбувається по той бік лінії розмежування, каже Андрій.

«Є дуже великий попит — зрозуміти, що відбувається в окупації і побачити це на власні очі. А у нас досі є можливості отримувати відео і з Луганська, і з Донецька, бо в нас там залишилися кореспонденти.

А головне, чому ми пішли у відео — наш сайт бойовики швидко заблокували, і нам треба було переорієнтуватися, щоби не втратити нашу основну аудиторію. І зараз те, що ми робимо, приносить ефект: нас там бачать і чують», — впевнений він.

Запитую в Андрія, хто ж тепер їхня основна аудиторія: люди, що виїхали, чи ті, хто продовжують жити в окупації. Для кого передусім вони працюють і як добирають матеріали?

«Усі ці сім років ми довго думали: а що ми насправді робимо. Спершу нашою аудиторією були луганчани. Але де ця аудиторія зараз? Ми зрозуміли, що більша частина її виїхала, як і ми самі. Тоді ми почали позиціонувати себе як видання що, з одного боку, пише для людей, які залишилися на окупованій території, так і для тих луганчан, що стали внутрішніми переселенцями. Й ті, й інші хочуть дізнатися, що відбувається по різні боки лінії розмежування. Наш читач — це людина, яка живе в Україні, на підконтрольній території, але часто їздить на окуповані землі, підтримує зв’язок із тамтешніми мешканцями, має там родичів чи друзів, майно. Цій людині не байдуже, що там відбувається, їй це болить», — каже Андрій Діхтяренко.

Утім, Андрій додає: читають сайт «Реальной газеты» та дивляться її відеоматеріали дуже різні люди. Тому команда намагається урізноманітнити контент. Багато часу присвячують і матеріалам, скерованим саме до постійних мешканців окупованих земель.

«Потім я зрозумів, що наша аудиторія все-таки не однорідна. Що є певне ядро, яке читає нас з окупованої території, бо хоче знати правду про те, що відбувається в Україні. Цим людям також хочеться дізнаватися про проблеми на самих окупованих територіях, бо ситуація з медіа там насправді жахлива. Вони знаходяться під постійним тиском, не можуть писати про проблеми. Я навіть не кажу про політику — бойовиків, війська, 1 чи 2 армійські корпуси РФ, які там стоять. Вони не можуть писати про те, що у людей немає зарплатні, що не вистачає грошей на ліки, що бракує вакцин, про страшну ситуацію з коронавірусом. Про те, що це саме бойовики не хочуть нормально відкривати КПВВ. Усі ці побутові речі мешканцям окупованих територій ніхто не пояснює, а вони дуже важливі», — впевнений медійник.

Каже, що вони хочуть заповнити вакуум. Редакція зараз існує в режимі різних каналів, які існують для різних аудиторій. Є сайт, який на окупованому Донбасі заблокований. Це — фактично акумулятор усіх їхніх медіа-активностей.

«Але зрозуміло, що ми можемо достукатися до аудиторії в окупації лише завдяки тим соцмережам, які там не заблоковані. Тому ми й змінили формат із текстового на відео, пішли у телеграм та ютуб. Там ми публікуємо програми, які люди можуть просто ввімкнути й подивитися. Це і дайджести того, що відбувається на окупованій території, і наш новий проєкт «Донбасс. Будущее», який розповідає про болючі питання реінтеграції.

Наприклад, нещодавно у нас вийшов випуск, повністю присвячений страхам людей по різні боки лінії розмежування щодо того, що відбудеться, коли цієї лінії не буде. Насправді дуже багатьох бентежить навіть цей оптимістичний, позитивний сценарій. Наприклад, хтось за цей час купив квартиру — чи буде ця покупка дійсною, коли на Донбас повернеться українська влада? Або у когось родич пішов служити в поліцію. Він не бойовик, не воює проти України, але ходить зі зброєю та охороняє місто від наркоманів. Його притягнуть до відповідальності чи ні? Таких страхів дуже багато. Ми намагаємося з цим працювати, пояснювати, які з них є обґрунтованими, а які — продуктом пропаганди», — додає Андрій Діхтяренко.

Лисичанський «Час Пик» також дещо змінив формат роботи після звільнення міста. На сайт додали україномовну версію. Зробити це на ресурсі, що вже функціонує, — технічно складніше, ніж створити з нуля двомовну сторінку. Зараз для команди це означає багато додаткової роботи. Юлія не приховує, що україномовну версію читають дуже мало відвідувачів, але, на її думку — цей перехід важливий і в роботі, і в повсякденному житті. Вона додає, що зі мною говорить російською, бо нею швидше формулює думки, але в редакції багато хто почав переходити у спілкуванні на українську.

«Час Пик» також пише про те, що відбувається на окупованих територіях — журналісти моніторять інтернет, інформацію підтверджують у тамтешніх мешканців, з якими мають контакти, і тільки тоді публікують. Працюють над додатком для телефонів та пуш-повідомленнями, які би повідомляли місцевим про важливі новини їхніх міст, розповідає Юлія.

«Почали також працювати над великими форматами. Наприклад, ми написали серію статей про невизнані республіки по світу. Намагалися дати контекст, показати, що нічим хорошим це не закінчується. Щоби люди читали і бачили, як це відбувалося — зазвичай за одним сценарієм, у фіналі якого — занепад, проблеми з промисловістю. Бо якщо утворення ніким не визнане — це все. Глобалізація дуже впливає зараз на картину світу — переконана Юлія.

Що далі?

«В принципі, головне питання усі ці 7 років — а що буде далі? Ця територія існує як сіра зона, і це не влаштовує ані українців, ані тих луганчан, що виїхали, ані тих, хто залишився там. Це питання — те, на що ми намагаємося відповісти своїми матеріалами», — додає Андрій Діхтяренко.

«Реальная газета» продовжує отримувати матеріали з окупованих територій. У цих умовах головне — це безпека тамтешніх кореспондентів. Навіть сфотографувати на телефон вони можуть далеко не все.

«На щастя, зараз навіть мобільна техніка дозволяє непомітно і більш-менш якісно зняти відео. Ми, безумовно, намагаємося не наражати цих людей на небезпеку. Уже були випадки, коли журналістів просили щось підзняти, вони робили пару фоток, а потім виявлялося, що це військові об’єкти, і вони на кілька років потрапляли в полон. Ми не хочемо до цього допускати, бо головне — це люди. Тому про політику ми намагаємося писати на основі відкритих джерел, а от соціально-гуманітарні теми — знімати повноцінно. Наприклад, важка ситуація з ковідом, про яку не хотіли говорити. Наші люди ходили по лікарнях і знімали, як пацієнти лежать там у проходах. Або дивилися, що відбувається на шахтах, спілкувалися з гірниками.

І попри це — все одно у нас бували випадки, коли наших людей затримували «органи. Була історія, коли людей, що з нами співпрацювали, обмінювали», — додає Андрій Діхтяренко.

Що у такому випадку можна зробити? З підконтрольної території — якомога швидше внести полоненого у списки на обмін. На окупованих територіях одного разу вдалося все вирішити за допомогою «адвокатів», які могли довести, що затриманий не займався шпіонажем, а співпрацював з українським медіа — тоді через пів року людину відпустили.

Редакція намагається робити все, щоб оберігати своїх кореспондентів, і пояснює їм, як вони можуть убезпечити себе на місці — і на які ризики йдуть, розповідає Андрій. Далеко не всі ці люди — професійні журналісти. Іноді до редакції просто звертаються з якоюсь проблемою: наприклад, у Луганську не вивозять сміття. Тоді Андрій з командою просить їх: покажіть нам це, зніміть на фото чи відео, щоби це не виглядало як проблема, яку ми тут вигадали у Києві чи Харкові.

«Насправді є багато людей, які готові йти на ризик. Це теж треба розуміти: на окупованих територіях не залишилися лише конформісти або проросійські. Там є люди, що готові ризикувати заради висвітлення правди, бо сподіваються, що якщо ця інформація дійде „назовні“, можна буде щось змінити.

Люди самі стають кореспондентами — саме тому, що на окупованих територіях існує вакуум нормальної журналістики. І громадяни, які так чи інакше залишаються громадянами України — у них є українські паспорти, навіть якщо їх змушують брати паспорти «Л/ДНР» чи Росії — вони готові виконувати громадські обов’язки як журналісти, часто як громадські кореспонденти», — впевнений Андрій.

Оля Русіна, Лисичанськ-Київ, Громадське радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS