Робитимемо соціальну пекарню «Мама-1», навіть якщо будемо в мінусі — Федотова

Героїня випуску — голова правління «Мартін-клуб» Вікторія Федотова. Спершу вона згадує початок 2000-х років. Тоді Вікторія жила у Макіївці на Донеччині, працювала у соцвідділі міськради. Тоді почалося її нове заняття, яке стало сенсом життя на роки.

«Саме в той час була така велика кількість людей на вулицях у нашому місті. Це було наслідком того, що були якісь закриті шахти, закриті підприємства. Так і почалася моя кар’єра у профілактиці бездоглядності на той час», — згадує Вікторія Федотова.

Вікторія з колегами почали готувати їжу для дітей, які опинилися на вулиці, бо не могли й не хотіли ігнорувати проблему. У міській раді ініціативу не підтримали, тож вони з колегами створили власну громадську організацію «Мартін-клуб», аби допомагати системно.  Держава тоді зовсім не знала, як працювати із безпритульними дітьми, каже Вікторія.

«Ми допомагали бездоглядним дітям приблизно до 2005 року. Це наша така філософія в організації: допомагати, допоки держава не включиться і не почне робити щось сама. Тобто ми не хочемо дублювати функції держави. Ми хочемо, щоб ми відрізняли проблеми, показували державі, як їх можна вирішувати. Ми змішуємося з ними, чогось їх навчаємо. Виходить, що в державі знизу починаються процеси, які припиняють якісь проблеми», — ділиться вона.

Так було і тоді. У 2005 завдяки роботі Вікторії з командою «Мартін клуб» та іншим організаціям, що допомагали безпритульним дітям, вдалося протиснути закон «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». Найголовніше, каже жінка, держава нарешті відкрила очі й офіційно підтвердила — проблема є.

«Закон, який назвав бездоглядність бездоглядністю. Тоді держава почала щось робити для дітей. Тобто поліція почала не просто переганяти дітей з району в район під час рейдів. А почали робити щось, щоб дитина не жила на вулиці, з’явилися прийомні сім’ї. З’явилася політика щодо прийняття дітей в сім’ї. Ми разом зі всією державою розпочали також брати дітей до себе. Дитина має бути в сім’ї, а не в інтернатах.

Ми почали працювати з такими сім’ями, почали бачити, що мами й бабусі, які наодинці з дітьми, не такі вже і погані, вони просто не можуть впоратися. До 2014 року ми працювали із жінками й дітьми, надавали їм місця безпеки, де вони могли б сховатися від домашнього насильства, мінімальний соціальний пакет. Тобто вони їли, в них був дах над головою. Ми допомагали їм влаштовувати своє життя в кожній конкретній індивідуальній ситуації», — розповідає Вікторія.

Як війна усе змінила

На той час, у 2014 році, організація мала вже 3 шелтери — будинки, де одночасно могли сховатися від біди понад 10 жінок з дітьми. Однак саме тоді так звані «місця безпеки» перестали бути такими.

«Ми не дуже розуміли, що почалась війна. Ми бачили, що є певні проблеми на нашій території, ми ходили на мітинги. Але на той час це було як з квітами проти танку: ми взяли дітей, взяли прапори й пішли на мітинги, а завершилося це тим, що почала проливатися кров. Почались певні процеси, які не сприяли тому, щоб ми залишалися вдома. Ми почали розуміти, що йде війна. А в нас дуже велика кількість жінок з маленькими дітьми, з новонародженими, з дітьми до 3 років. Тож ми взяли всіх цих жінок і поїхали світ за очі», — каже героїня.

Спершу Вікторія та її підопічні з дітьми на руках приїхали у Дніпро. Пригадують, думали, що тут доведеться лише перечекати. Тоді, у 2014, так думали майже всі, кому довелося покинути своє житло, близьких та роботу через війну. Найважливішим на новому місці було знайти дах над головою для 16 сімей.

Допомагати взялися волонтери місцевої благодійної організації «Допомога Дніпра». Жінок з дітьми розселили у будиночках туристичної бази на річці Орель. Та це тільки на перший час. Уже у грудні 2014 Вікторія з іншими членами команди вирішують: треба купувати нове приміщення. Стає зрозуміло, що у Дніпрі доведеться затриматися. Новим житлом для підопічних стає будиночок у селі Орлівщина на Дніпропетровщині. Його тепер лагідно називають «Рукавичкою».

«Десь у 2017 році ми почали працювати вже як шелтер. Приймали жінок з громади, які потребували допомоги. Держава нам ніяк не допомагала за ці 25 років. Іноді дякуємо, що вона нам не заважає. Це ненормальна ситуація, бо держава має думати про те, яким чином закуповувати соціальні послуги», — впевнена Вікторія.

Поки ж більшу частину беруть на себе волонтери та громадські організації. Щось можуть подужати й своїми силами, для чогось об’єднуються з іншими фахівцями. Адже жінці, яка опинилася у біді,  потрібно допомогти комплексно, пояснює Вікторія.

«Це соціальний супровід у широкому понятті. Допомога з оформленням різних виплат, допомога із налагодженням стосунків із сім’єю, психологічна допомога. Ми розуміємо, що якщо зараз не візьмемо жінку з інтернату, то це зло буде поширюватися і надалі. А ми не хочемо, щоб воно поширювалось. Ця місія і є нашою роботою», — говорить очільниця «Мартін-клуб».

Соціальний бізнес

Аби ставало грошей на реалізацію місії, вирішили відкрити власний бізнес. Пекарню та кав’ярню. Щоправда, і вони не без соціальної складової. У пекарні працюють жінки, які тимчасово мешкають у шелтері із дітьми. Аби залишатися поруч із малечею — працювати можуть по кілька годин на день. Головне у цій роботі все одно не гроші, пояснює Вікторія.

«У нас був певний період, коли ми не могли отримувати гранти. Ми не перереєструвалися, були певні проблеми з документами, коли ми переїхали. Ми відкрили соціальний бізнес, просто щоб зберегти себе на плаву, щоб зберегти себе як команду, як організацію. Ми відкрили пекарню, а потім кав’ярню.

Вдалося знайти ідеальні рецепти, екологічні. Ми за якість продукції. Також потрібні були прості рецепти (тобто дріжджове тісто ми не робимо). Намагалися робити хліб, але не робимо. Адже це процес, який потребує кваліфікованої підготовки.

Ми випікаємо печиво, рогалики, горішки. Маємо свої оригінальні рецепти: наприклад, печиво солоне з шоколадом. Також випікаємо штолени до Різдва. Ну, і пасочки. Це ж святе для України. У нас дуже смачні пасочки. Дівчата із задоволенням це роблять», — сміється Вікторія.

Зараз у пекарні працюють п’ятеро жінок. Одна з них Ілона — вона тут за старшу. Жінка з організацією ще з Макіївки. У двохтисячних їй, ще підлітці, після сварки з тіткою, яка була її опікункою, не було де жити. Її на кілька місяців прихистили в одному із помешкань «Мартін Клубу», потім вона вступила до училища, згадує Ілона.

«Я навчалась в училищі, потім познайомилась з моїм нинішнім чоловіком. Його будинок був розташований недалеко від «Мартін Клубу» в Макіївці. Якось одна з виховательок попросила її підмінити. От я підмінила, так потім упродовж 10 років була соцпрацівницею. Ідея відкрити пекарню належить Вікторії. Вона запропонувала мені спробувати себе у якості пекарки. Я спробувала, ніби виходить. Зрештою почала займатися випічкою та навчати мам, які живуть в соціальному будинку «Рукавичка», — розповідає Ілона.

Вона перша, з ким знайомляться нові працівниці соціальної пекарні «Мама-1», вона ж вводить їх у курс справи та навчає.

«Спочатку я запропонувала мамочці. Вона пішла подивитись. Це ніби стажування. Десь три дні. От вона прийшла до мене в пекарню, ми печемо горішки, я їй розповідаю технологію. Дівчина пробує себе і потім лишається працювати.  Це дійсно більше як підтримка. Багато дівчат хапалися за неї як за можливість. Вони з радістю залишалися працювати, отримували свої гроші, поки більш-менш не ставали на ноги. Зараз винаймають житло», — продовжує вона.

Прибутку від пекарні небагато, каже Вікторія Федотова. Стає лише на податки й оплату незначних витрат організації. Та головне тут зовсім не гроші.

«Навіть, якщо ми будемо в мінусі, ми все одно будемо робити цю справу. Адже дуже важливо, щоб жінка виходила звідси, щось вміючи, почуваючи себе гідно», — впевнена Вікторія Федотова.

Пекарню та кав’ярню проєкту можна підтримати замовленнями.

Анастасія Горпінченко

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS