Фото DocUaDream і УКФ
Я працюю із так званими «донбаськими» темами лише рік. Напівзруйновані прифронтові села, вогні окупованих міст, що бачиш ввечері, чорні від кіптяви стіни в селищах без газу і води та яскраво червоні таблички «Обережно, міни» ледь не на кожному кроці — усе це спершу вражало, та згодом стало чимось звичним для мене. Найсильнішим же спогадом залишилося перше знайомство із молоддю Донбасу. Ці діти відрізняють, з якої зброї лунають постріли, не бояться звуків віддалених обстрілів та знають, що робити, якщо знайшли снаряд. Так не має бути, але так є.
Саме про молодь з прифронтових територій, їхні мрії, те, наскільки на їхні життя вплинула війна, та чому вони понад усе прагнуть змінити свій регіон, я б і хотіла розповісти цього разу.
Із хлопцями та дівчатами, чиї історії ви прочитаєте, ми зустрілися у Києві. Вони — з Луганщини. До столиці приїхали, аби вивчити основи документалістики та журналістики. Навчання для них організували Благодійний фонд «ГРОМАДЯНИ» та громадська організація «НОВИЙ ДОНБАС» за підтримки Українського культурного фонду.
Для багатьох із них можливість приїхати до столиці — ковток свіжого повітря.
«У Лисичанську я відчуваю себе сковано. Лисичанськ — взагалі місто хороше, я не сперечаюся, але воно не дає мені розвиватися у тому напрямку, в якому я хочу», — каже Настя.
«Я хочу пов’язати своє життя із режисурою, мене цікавить ця тема, я люблю фотографувати та знімати. З дитинства цим займаюся. Як тільки-но з’явився телефон із якоюсь камерою, я одразу почала знімати. У мене навіть є свій невеличкий серіальчик любительський, знімали з моєю сестрою та подругами. Тому я хотіла побути тут, щоб отримати досвід і дізнатися щось нове», — ділиться Аня.
«Я не фанатію від цієї області, як економічно, так і в моїх очах… Я не хотів вступати до Харкова, бо туди і так всі вступають. Хотів чогось нового, розвіятися, не бачити всіх цих людей, щоб якось реалізуватися в житті, знаходити нові знайомства, тому вступив до Києва», — каже Андрій.
Це лише історії Насті та Ані з Лисичанська і Андрія зі Щастя, що на Луганщині, але так думає чимало школярів та абітурієнтів із міст, котрих торкнулась війна. Усі вони побачили бойові дії ще в дитинстві, частина спогадів вже стерлися та дещо врізалося в пам’ять на роки.
«Я йду залою з чашкою чаю і тут різко чую дуже гучний звук. Бачу, як вікно починає трястися в різні боки — снаряд вцілив у 50 метрах від мого будинку. Двічі протягом літа».
Андрію тоді було 14. Під час активної фази бойових дій у Щасті у 2014 році снаряди «прилітали» і на територію його школи.
«Снаряд потрапив на стадіон. Після цього в школі з першого по другий поверх зробили спеціальні багатошарові дерев’яні бруски, які до половини вікна закривали, щоб у випадку, якщо снаряд впаде, коли буде йти урок, щоб ці уламки ніяк не могли зачепити школярів та вчителів.
У нас були регулярні розповіді про види мін, які вони бувають, що робити у випадку, якщо знайшли міни, боєприпаси — ті, що розірвалися, ті, які не розірвалися, що треба робити, як себе поводити, служби, в які треба зателефонувати. Це регулярно, приблизно раз на місяць розповідали», — згадує Андрій.
Свій перший і, на щастя, останній обстріл, досі пам’ятає і 17-річна Настя. Вона пережила його у 10 років. Вони з рідними саме збиралися виїздити з Лисичанська.
«Я пам’ятаю як… У нас район, там де ми живемо… Щоб до нас потрапити, треба пройти невеличкою стежкою. І ми якраз із бабусею ішли, і над нами літало, звук такий був… Ми вже хотіли кудись ховатися бігти… Було страшно за бабусю з дідусем, щоб нічого не сталося. Тому що в тому районі, якраз, де я живу, снаряд вцілив у будинок, аж під’їзд розірвало», — згадує Настя.
Аня на момент бойових дій у Лисичанську була найменшою — їй було 6. Говорить, батьки тоді нічого не розказували, з міста вони встигли виїхати до початку обстрілів, їй тоді все пояснили просто — їдемо у відпустку.
«Коли я вже повернулася, я зрозуміла приблизно, в мене почав складатися пазл у голові. І тільки пізніше до мене «дійшло». Коли ми вже перебували у місті, тоді я відчула весь масштаб ситуації.
Коли я повернулася, ми проїжджали якусь парковку чи заправку, я не пам’ятаю вже, але, я дивлюсь на звичні місця, де ми ходили з батьками, родиною, їх вже, можна сказати, немає, там якісь або дірки, або уламки.
Коли ми пішли на перше вересня, нам сказали, що, на жаль, вчитися ми кілька місяців не зможемо, бо школа була в напівзруйнованому стані. У неї ніби не потрапив снаряд, але були вибиті вікна, багато слідів від куль лишилося. У нас в класі був капітальний ремонт, оскільки намагалися закрити от ті дірки від куль, щоб їх не було сильно видно, наприклад, якимись малюночками, меблями, щоб нас це не напружувало, що створювався якийсь більш менш затишок у класі… Тому що їх — куль — було достатньо», — розповідає Аня.
Лисичанськ перебував під владою так званої «Луганської народної республіки» два місяці з травня по липень 2014 року. Бої за визволення тривали 3 доби. 24 липня батальйон «Донбас» та 24-та механізована бригада звільнили місто.
Ці діти знають про знищене снарядами житло не з новин та на власні очі бачили зруйновані райони власних міст, тож попри все прагнуть змін, в першу чергу, у своїх містечках. Іти до них, крок за кроком, переконана Аня, можна через мистецтво.
«Мені насправді шалено не вистачає театрів (це те, що мене одразу підкорило в Києві). Це тема, яка мене дуже чіпляє, і я б дуже хотіла, аби в нас у Лисичанську був театр. Він у нас є, і в доволі хорошому стані. Якраз-таки в цьому театрі в нас є і студія театральна, ми там навчаємося з такими ж зацікавленими хлопцями і дівчатами, показуємо вистави, але мені не вистачає ще якогось будинку культури чи (більшого) театру», — говорить Аня.
Створювати нові культурні простори у прифронтових районах готова взятися і самотужки. Школярка вже задумувалася, щоб вона могла зробити для дітлахів Лисичанська.
«Мені цікаво спробувати себе в тому, щоб я могла навчити когось тому, чому навчусь в університеті. Я би хотіла спробувати створити, знаєте, можливо, не школу, але зробити щось маленьке для початку, спробувати його розвинути, щоб допомагати людям, які, в принципі, з маленьких міст, яким щось не подобається в місті, у яких мало можливостей, щоб вони зрозуміли: можливості є завжди, навіть у таких обставинах, як після війни, коли місто в не дуже придатному стані. Можна щось зробити, навіть у Лисичанську можна щось зробити, це буде круто і запам’ятається», — впевнена дівчина.
За її словами, карантин вніс свої корективи в розуміння, чого Аня хоче від міста, в якому живе.
«Мені хочеться розвиватися, я розумію, що Лисичанськ — це не те місто, яке мені потрібне. Я, мабуть, почала це розуміти ще під час карантину, це був час, знаєте, переосмислення всього життя. Тому, власне, «ні» — Лисичанську, для мене це місто, в якому нудно. Я хочу розвиватися, знаходити нові зацікавлення, йти далі… А в Лисичанську мені чогось не вистачає. Так, це спокійне місто, в ньому можна відпочити, але я живу в ньому 14 років і мені не вистачає якогось драйву», — зазначає Аня.
Причина відсутності «драйву» у тому, що молоді навіть немає, де зібратися та спільно проводити час, каже Настя. Єдина розвага у Лисичанську — блукати районами. Улюблені кав’ярні, і ті закриваються.
«У нас практично немає ніяких гуртків, один кінотеатр, який працює через раз. Свята рідко відбуваються, на день міста всі збираються. Будь-яка дрібниця — і вже люди біжать, їм це потрібно, їм цікаво відпочити душею, так би мовити. Тому було би дуже добре, якби це розвивалося в наших областях. Можна відкрити якісь фотостудії, щоб діти могли приходити. Я маю на увазі не звичайні фотостудії, такі, для фотографій на паспорт, у нас є, а такі, де б вчили дітей, яким це подобається. Багато хто хоче займатися фотографією, але вимушені займатися цим через той самий YouTube.
Хочеться щось змінити в Лисичанську, тим більше, що там затишно, своє місто. Але просто нічого не змінюється і нема куди рухатися далі. Люди звідти тільки їдуть, одиниці лишаються. Нам необхідні місця, куди би молодь могла піти просто погуляти навіть — щоб було чим зайнятися в місті, щоб вони не просто поневірялися підворіттями… Також, можливо, треба навчальний заклад. У нашому ремонт не дуже, туди йдуть ті, хто не зміг виїхати. Я гадаю, це треба покращувати, щоб люди менше виїжджали вчитися в інші міста», — впевнена Настя.
Зараз усі вони шукають можливості виїхати — на навчання, курси чи роботу. Та не аби забути місто, де вони народилися і наректи себе «жителями міст-мільйонників». Школярі прагнуть отримати досвід та повернутися, відновлювати культурні простори у своїх містечках. Для цього, каже Настя, дуже потрібні програми навчання, тренінги та воркшопи саме для молоді з прифронтових населених пунктів.
«Дуже потрібні, я вважаю це гарною «допомогайкою», вона дає дітям можливості спробувати себе в чомусь, щоб дитина могла визначитися, отримати нові знайомства. Дитина, яка бере участь у подібних програмах, отримує знайомства, нових друзів з великого міста, часто продовжує з ними спілкуватися, це дуже добре», — підсумовує дівчина.
Подібні знайомства надають сил та натхнення не тільки школярам з прифронтових територій, а й тим, хто раніше чув про війну тільки з новин. Їхнє бажання змін та амбітність мене особисто вражають. Після таких знайомств я розумію, що про Донбас, у тому числі і окуповані нині території, не можна забувати, за нього варто боротися. Хоча б для того, аби підтримати та допомогти розвиватися молоді, яка, як би це тривіально не звучало, будуватиме країну далі.
Анастасія Горпінченко для Громадського радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS