«Символічне повернення, коли реальне — неможливе»: як ГО «Ізоляція» переїхала на Донбас

Ця світлина зроблена на глибині 300 метрів. Це — соляна шахта Соледару, невеликого містечка у Донецькій області.

Практично кожен — навіть якщо не чув про сам Соледар — точно користувався дечим, що звідси приїхало. Тут розташоване підприємство «Артемсіль» — найбільше в Україні та одне з найбільших у Центрально-Східній Європі. Тож сіль тут і видобувають. А ще — проводять екскурсії в окремих шахтах: там можна побачити соляні скульптури, величезні підземні зали, де виступають оркестри чи якось навіть запустили повітряну кулю.

Колись Соледар, як і вся південно-східна частина Донбасу, був дном затоки древнього Пермського моря. Тоді ж і утворилися соляні поклади. Запам’ятайте це Пермське море — хоча його вже давно не існує, воно важливе для подальшої історії.

Кілька місяців тому в Соледарі відкрила свій донбаський офіс «Ізоляція» — платформа культурних ініціатив, що виникла і працювала у Донецьку, а з початком війни була змушена переїхати до Києва. На заводі ізоляційних матеріалів, де активісти колись створили центр сучасного мистецтва, бойовики «ДНР» зараз влаштували катівню.

Тож повернутися додому «Ізоляція» не може. Але перебратися поближче до домівки, наскільки це можливо — так. При цьому вибір саме Соледара для донбаського офісу — невипадковий. Колись, у 2011 році, саме тут почався проєкт китайського художника Цая Гоцяна «1040 метрів під землею». Розповідає кураторка проєкту «Заземлення» Катерина Філюк:

«Йому для роботи, яка була потім реалізована в донецькій «Ізоляції», потрібна була сіль. Він спускався у шахту, і для нього це стало дуже непересічним досвідом. У ті часи, аби спуститися у шахту з художниками, треба було на «приватному рівні» домовитися з директором «Артемсолі». Він із великим ентузіазмом сприйняв цю новину — що приїде відомий китайський художник. Запропонував йому горілку, це була середина робочого дня, художник був шокований, але не міг відмовитися, бо це був своєрідний жест гостинності… Це все було дуже незвично, він потім навіть для каталогу виставки згадував цей епізод».

Загалом Катерина пояснює кілька причин переїзду до Соледара. Одні вона називає сентиментальними, інші — раціональними.

«Вимушено переїхавши до Києва, «Ізоляція» почала працювати над проєктом «Донбаські студії» — це були і резиденції, і тимчасові ініціативи, і бібліотека з літературою на теми, пов’язані з регіоном. Завдяки цьому ми вже досить добре знали ці терени. І наші співробітники, і художники, з якими ми працюємо, бували у багатьох містах на Сході, тому це для нас не було чимось абсолютно невідомим. Тож ми вирішили, що це має бути маленьке мономісто — тобто побудоване навколо якоїсь індустрії. Тут Соледар — це ідеальний приклад, бо тут є «Артемсіль», яке дає роботу більшості мешканців і впливає на життя всього міста.

І ще один, може, більш сентиментальний момент — це недалеко від зони бойових дій. Попри те, що «Ізоляція» 4 роки провела в Донецьку і вже 6 — у Києві, вона визначає себе все-таки як донецька інституція. Тому, звісно, ще одним аргументом стало те, що це не так далеко від дому. Це символічне повернення у той час, коли реальне повернення неможливе», — додає вона.

Проєкт «Заземлення»

Зараз невеликий соледарський офіс «Ізоляції» завершує серію короткострокових резиденцій «Заземлення» — у його межах художники, скульптори, відеографи тощо приїжджають до міста, аби познайомитися з регіоном та за підсумками свого перебування тут підготувати мистецькі роботи. Також «Ізоляція» проводить освітні заходи, разом із проєктом «Гуртобус» показує фільми та готується до нового, осіннього сезону діяльності. Працюють тут місцеві активісти. Один із них — Михайло Кулішов. Він родом із окупованої Горлівки, з 2015 року живе у Бахмуті. В «Ізоляції» працює менеджером, зокрема організовує резиденції для митців, що сюди приїздять. У нас зовсім небагато часу на розмову: коли ми зустрічаємося в офісі, Михайло якраз має їхати з двома мисткинями до солепроводу неподалік Соледара, який був збудований на початку минулого століття, а остаточно перестав працювати у 2012-му. Ним подавали концентрований розчин солі аж у сусідню Луганську область — на лисичанське підприємство «Донсода». Зараз простір навколо знову заполонила природа — як розповідає Михайло, квітучий степ.

«Митці приїжджають на тиждень, за цей час знайомляться з містом і роблять свої проєкти. Ми проводили для опен-коли, загалом отримали понад 100 заявок, і відібрали 19 митців для участі в резиденціях», — розповідає Михайло.

Для місцевих жителів це спершу було незвично — що хтось регулярно приїжджає до Соледару, аби побачити речі, до яких вони самі звикли з дитинства. Але з часом це ставлення змінюється, каже Михайло.

«Аудиторія збільшується, люди починають виявляти зацікавленість. Спочатку для місцевих це було дивно — що у такому маленькому місті з’явилася культурна інституція, мовляв, що цікавого у Соледарі може бути для митців. Бо для місцевих мешканців ці краєвиди, соляні копальні — це щось абсолютно звичайне, вони їх бачать щодня. Але для приїжджих це дуже цікаво: цей незвичний степ, соляні копальні, коли спускаєшся у глибину на 300 метрів і мільйони років геологічних епох. Це дуже надихає митців», — додає він.

Проєкт «Заземлення» досліджує, як людина своєю діяльністю змінює навколишнє середовище, і суспільні процеси, які це супроводжують. Тим і цікаві учасникам місцеві індустріальні та природні об’єкти, чи їхнє поєднання — як-от згаданий солепровід, який Михайло називає «Новим Карфагеном».

«Резидентки дуже хочуть побачити це місце — як змінився антропогенний ландшафт, коли його покинули люди», — вважає Михайло.

Наталя Михальченко — одна із резиденток «Ізоляції». Вона родом із Донецька, зараз живе у Дніпрі. Наталя не встигла познайомитися з «Ізоляцією», коли фонд працював у її рідному місті, але одразу скористалася можливістю приїхати до Соледара.

«Я менеджерка культури, блогерка та редакторка сайту про самостійні подорожі Україною UA-Travels. Ми з колегою потрапили на резиденцію, аби більше розповісти Україні про Донеччину. Узагалі профіль мого блогу — це амбасадорство саме Сходу України, не лише Донецької області: це Дніпропетровська, Запорізька, Харківська тощо. Загалом — регіони, які не дуже відомі навіть самим українцям. Ми намагаємося розповідати про них за допомогою різних засобів. Я не була свого часу в «Ізоляції», коли вона знаходилася в Донецьку — це пройшло повз мене, і я дуже жалкую про це. Але я познайомилася з фондом, коли він уже переїхав до Києва, і скористалася першою ж можливістю потрапити сюди», — розповідає Наталя.

Разом із колегою Юлією Кириченко Наталя за підсумками резиденції створить проєкт, що розповідатиме про Соледар.

«Наш проєкт — окрім блогу та розповідей, які я постійно публікую в соцмережах — це історії про Соледар, про те, чим він відрізняється від інших регіонів Донеччини. Для мене це почалося насправді ще у квітні, коли я дізналася, що сюди поїду. Наша мета — показати це через знайомі образи, спільний культурний код, через сюжети, які ми свідомо чи підсвідомо бачимо у навколишньому середовищі незалежно від того, у якому регіоні мешкаємо. Це біблійні сюжети, вони існують у різних деталях навколо, яких ми майже не помічаємо і не усвідомлюємо: це й архітектура, і природа, і топоніми. Я писатиму про це текст, а моя колега Юлія робитиме серію малюнків та колажів. Ми ще опрацьовуємо формат, який буде сконцентрований як на місцевих пам’ятках, так і на оцих сюжетах, впізнаваних для людей, які раніше не знали про Соледар», — додає Наталя Михальченко.

Ще одна активістка «Ізоляції» — Наталя Тищук. Вона познайомилася з фондом, коли той проводив зустрічі перед відкриттям соледарського офісу. Тепер вона працює тут менеджеркою та відповідає за комунікації.

«Ізоляція» відкрита до колаборацій, і проєкт „Заземлення“ якраз відбувається спільно із Соледарською міською радою. Також зараз ми усі тримаємо кулачки й очікуємо, що ЄС підтвердить ще один проєкт, який буде відбуватися на базі нашого місцевого Будинку культури. Це щось зовсім нове і навіть більше, ніж «Заземлення», — зазначає Наталя Тищук.

Власне, Будинок культури в межах цього проєкту хочуть реконструювати — побудували його ще в часи СРСР. Зараз він також функціонує — там традиційно для такої структури ведуть гуртки для дітей, організовують міські та державні свята тощо. Зараз фонд перебуває на етапі підписання документів, після якого у будівлі можна буде розпочати роботу, розповідає Катерина Філюк.

«Ми будемо брати участь у наповненні цього Будинку культури новою програмою, аби додати до тих активностей, що там вже є, більш сучасні. Тут, знову ж таки, ми покладаємося на відгуки від місцевих жителів — що їм цікаво, чого бракує. Таким чином будемо намагатися створити конкурентноспроможну та цікаву програму», — впевнена Катерина.

Наталя ж зауважує, що вже змінилося з появою в Соледарі «Ізоляції».

«Ізоляція» розкрила більший спектр культури, скажімо так. До нас приїздять різні митці, які працюють у різних напрямах, що також розширює світогляд. На відкритті офісу у нас були люди з Харкова, Краматорська, Дніпра.

Найбільше наші заходи відвідує молодь, від 15 до 20 років. Останнім часом людей стало більше, спочатку всі радше дивилися з осторогою дивилися на це — що це таке, які заходи будуть. Тоді ще не всі чули про сам фонд, не знали, як він працює. З іншого боку, мабуть, менше людей цікавилися культурою, особливо сучасним мистецтвом.

Далі у нас будуть з’являтися заходи й іншого формату — це лише для митців, а й, наприклад, освітні. У нас вже проходили заходи від організації «Інша освіта» на екологічну тематику. Будуть майстер-класи, кіно-івенти тощо», — зазначає Наталя.

Дозвілля, музика, екскурсії

Катерина Філюк називає формування соледарської команди «успіхом з обох боків». Вона згадує, як фонд познайомився з Михайлом та Наталею. Так, до того, як приїхати в Соледар, приблизно рік вони знайомилися з регіоном — його ініціативами, місцевими активістами, блогерами, організаціями тощо.

«…Як організоване дозвілля в місті, що цікавить людей. Ми намагалися зробити для себе «портрет міста» і він фактично втілився у паспорті Соледару, який тепер є у нас на сайті. Коли ми все це робили, то познайомилися, зокрема, з Наталкою. Вона — дуже активна шкільна вчителька, яка з власної ініціативи подається на ґранти, намагається розширити шкільну програму і дати дітям додаткові знання, які їм можуть бути корисні та цікаві. Нас це, звісно, дуже підкупило, бо це і підхід «Ізоляції — розширювати горизонти. І Михайло — він переселенець, чудово знає історію регіону, водить екскурсії. Це теж було попадання в десятку, бо кращої людини для допомоги резидентам з тим, аби розібратися на місці: куди поїхати, що подивитися, з ким поговорити — було не знайти. Як показав наш перший проєкт, серія резиденцій «Заземлення», це просто ідеальна команда», — говорить вона.

Зараз команда завершує першу серію резиденцій і вже з вересня починає наступний етап цієї роботи. Цього разу організовуватимуть уже більш довготривалі резиденції для архітекторів та урбаністів. Напрями ці обрали на основі спілкування з місцевими жителями та соледарською владою.

«Наприклад, у місті є велика паркова зона — вона дуже гарна, але занедбана. Тому є виклик щось зробити з цим парком. Міська адміністрація також думає в цьому напрямку. А оскільки ми вже здобули якийсь авторитет, то звернулися вони до нас.

Також будемо продовжувати освітню програму за чотирма напрямами. Це музика, мистецтво, креативні індустрії та урбаністика. Запрошені лектори проводитимуть заняття з місцевими жителями, які вже стали нашою постійною аудиторією», — додає Катерина Філюк.

Деякі резиденти проєкту «Заземлення» залишають матеріальні результати своєї роботи прямо в Соледарі.

Наприклад, поруч із входом до офісу стоїть скульптура «Люди-акули» Астіана Рея — двометрові білі фігури, які є водночас і людськими постатями, і рибами. Наталя Тищук розповідає про історію їхнього створення.

«Це спочатку теж не всі мешканці сприймали. Але зрештою ці скульптури знайшли своїх прихильників, люди почали підходити сюди, аби зробити фото. І, мені здається, вони дуже добре і гармонійно виглядають поруч із нашим новим офісом. Соледар колись був дном Пермського моря. Звідси й символи — білий колір, сіль. І гіпс також — тому й обрали цей матеріал», — каже Наталя Тищук.

Нерідко резиденти «Ізоляції» залучають місцевих мешканців до створення своїх робіт. І дуже часто це діти та молодь. Наприклад, Юрій Кручак і Юлія Костерєва, які представляють мистецьку ініціативу Open Place, так створили відео про закинутий Білокам’янский завод вогнетривких матеріалів. Максим — учень місцевої школи, який брав у цьому участь:

«До нас приїжджали відеооператори, і ми знімали відео про наш місцевий завод, і паралельно — кліп на нашу пісню. Це була така колаборація. Ми показали пісню цим операторам, вони сказали „круто, давайте знімемо кліп“, і отак от вийшло.

Ми підтримуємо зв’язок з тими, з ким спілкувалися і працювали разом. Наприклад, до нас приїжджав художник Віталій Агапєєв. У цьому офісі якраз проходив ремонт, і ми йому виділили місце у нас на студії, щоби попрацювати. Ну, і морально допомагали. Так би мовити, надихали».

Студія та музика, про які згадує Максим — це те, чим займається громадська організація Radio Dja. Це місцева ініціатива, яка з приходом «Ізоляції» у Соледар почала співпрацювати з фондом. Radio Dja гуртує місцевих підлітків та кількох дорослих, які захоплюються музикою.

«Radio Dja зараз — це громадська організація. Ми розвиваємо молодь у місті, привчаємо до культури і мистецтва. Якщо «Ізоляція» працює у різних напрямах, то ми займаємося тільки музикою. Почалося все у 2017 році, тоді з’явилася сама організація. У 2020 ми знайшли приміщення, почали робити студію. Коли ми закінчили, у Соледарі якраз з’явилася «Ізоляція», і ми почали з ними співпрацювати», — каже Максим.

Radio Dja розташувалося у приміщенні колишнього тиру. Зробити ремонт допомогли волонтери з табору «Будуємо Україну разом». Зараз організація має репетиційну базу, планують облаштувати ще й студію звукозапису.

«Ми не ставимо жодних рамок щодо музики. Ось зараз у нас з’явилася група — це такий міні-проєкт, в якому ми граємо і рок, і читаємо реп, і додаємо елєктронщину, дабстеп. У нас працює багато людей, і всі вони займаються різними напрямами. Є діджеї, є репери, є рокери», — додає Максим.

Наталя Тищук розповідає, що резидентів, які приїжджають до Соледара, намагалися відбирати так, аби вони представляли якомога ширший спектр мистецьких напрямів. Бо й люди, що приходять до «Ізоляції», мають різні зацікавлення.

«При відборі резидентів ми звертали увагу на те, що могло би бути цікавим для місцевих мешканців, а також на те, аби спектр їхньої діяльності був різноманітним: і відео, і скульптури, і художні роботи — аби охопити якомога більше занять. Бо, наприклад, до нас постійно приходить місцева громадська організація Radio Dja, їх цікавить музика, і вони відвідують саме такі заходи. Діти й підлітки цікавляться фото- та відеозйомкою, монтажем. Для всіх цих відвідувачів ми намагаємося показати мистецтво з різних сторін.

У нас відбувається захід, на якому резиденти презентують готові роботи або розповідають про те, що збираються зробити. До кінця серпня вони мають надати готові проєкти. Такі презентації відбуваються в Соледарі, але крім цього ми сподіваємося, що така виставка буде й у Києві — ми зможемо показати все, що зібрали за цей час», — впевнена Наталя Тищук.

Максим, окрім того, що допомагає приїжджим резидентам, відвідує й освітні заходи «Ізоляції». У відповідь на запитання про це згадує передусім лекції на екологічну тематику. І трохи дивується, що гості міста так захоплюються соляними шахтами, до яких усі місцеві вже звикли.

«Загалом у нас коли говорять про екологію, є така думка — от я сміття сортую, а який сенс, якщо усе потім все одно скидають в одну яму. А тут приїжджають люди і розповідають, що сортування сміття — це не єдине, що можна робити. Або розповідають про місцеву природу — якісь такі речі, яких навіть ми, що народилися і живемо тут, не знали.

Приїжджали якось брати інтерв’ю, і теж питали про шахту. Я кажу — «ну, це рутина, що там дивитися. Сіль, стіни. Солоні стіни. Ну, і все» (сміється)», — каже Максим.

«Нас часто питали — чому не Бахмут? Поруч є більше місто, де є і художники, і музеї, й інфраструктура. Але ми саме тому і вибрали Соледар, що тут нічого немає. Зараз, наприклад, у літні місяці тут працює Гуртобус — це наша спільна з американським посольством програма, яка у минулі два роки реалізовувалася по всій Україні. Цього ж року Гуртобус зосередився на Соледарській ОТГ. Ми разом із Docudays проводимо кінопокази у маленьких селищах. І маю сказати, що те задоволення і фідбек, які ми отримуємо від місцевих, не порівняти ні з чим, включно з досвідом роботи в Києві. Там абсолютно нічого не відбувається. Тому коли приїжджає Гуртобус, показує кілька фільмів, привозить бібліотеку чи маленьку виставку, люди можуть прийти, поспілкуватися, щось побачити, — це для них просто вау. Вони завжди дякують нам і запрошують приїжджати ще. Так що роботи в Соледарі в нас вистачає», — каже Катерина Філюк.

Натомість для тих, хто хотів би організувати схожі ініціативи у інших містах, «Ізоляція» проводить вебінари і ділиться досвідом. Серію таких лекцій для організацій зі Сходу України фонд провів минулої зими. Таким чином, розповідає Катерина Філюк, намагаються заохочувати усіх починати зміни в себе на локальному рівні.

Оля Русіна, Соледар, Громадське радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS