«Вихід із шафи», булінг та видимість трансгендерних людей: як пропагують толерантність у коміксах

А чи замислювалися ви колись про спорідненість газетних карикатур і повноформатних візуальних новел і коміксів? Місток між ними — це комік-стріпи, короткі мальовані історії, які у XIX-XX століттях друкувалися на останніх сторінках газет. Найчастіше це були два-чотири кадри.

Їх друкували у газетах, які читають дорослі. Відтак теза про те, що комікси — лише для дітей, доволі сумнівна. Близько семи мільйонів трьохсот тисяч таких мальованих мініісторій виходило в американських газетах у 20 столітті. Звучить, як доволі потужне, доступне і легке для розуміння медіа, правда?

Саме з комік-стріпів розпочинається історія позитивної пропаганди, пропаганди толерантності до ЛГБТКІ+ людей у коміксах. Про це і поговоримо сьогодні.

***

Comics Code Authority, орган комікс-цензури, з’явився у 1954 році після неймовірної популярності книжки психіатра Фредріка Вертама «Спокушання невинних». Він стверджував, що персонажка коміксів Диво-жінка — лесбійка просто тому, що незалежна і сильна жінка. А Бетмена звинувачував у пропаганді гомосексуальності. Зрештою ЛГБТ-теми стали табуйованими у колись найвільнішому медіа, у коміксах.

Графічна дизайнерка та фанатка коміксів Аліса Ігіна розповідає, що вперше розповів про живого ЛГБТ-чоловіка зі своїми проблемами саме автор комік-стріпу. Ґаррі Трюдо отримав Пулітцерівську премію за свою роботу «Дунсбері».

«Він почав писати «Дунсбері» ще в 1976 році, але саме розповідати про ЛГБТ-проблеми почав десь у 1980-90 роках, коли послабився тиск на його роботи. У персонажа був ВІЛ, потім він помер від СНІДу. Це був перший раз, коли такі теми взагалі обговорювались у візуальних новелах. Ця сюжетна лінія привела до номінації на Пулітцерівську премію, але газети часто відмовлялись друкувати комікс».

Популярні, багатотиражні комікси не могли дозволити собі відкрито говорити про ЛГБТ. А отже це був ідеальний час виходу на арену для андеграундних, альтернативних, самвидавних коміксів. Виховували терпимість до «іншості» за допомогою автобіографічних історій. Таким чином ЛГБТ-спільнота демонструвала, що вони — теж частина суспільства, яка заслуговує на ті самі права і можливості, що й інші.

Улюблений альтернативний комікс Аліси Ігіної — лінійка Gay Comix. Цю лінійку створювали у період Стоунволлських бунтів. У 1969 році після поліцейського рейду в гей-барі Стоунволл-інн у Нью-Йорку розпочалася серія акцій і спонтанних демонстрацій. Ці зіткнення часто наводять як приклад першого опору системному переслідуванню представників ЛГБТ-спільноти.

Ці бунти вважають початком масового руху за дотримання прав представників ЛГБТ-спільноти у США і в усьому світі. За словами історика Девіда Картера, ці події «стали для гей-руху тим самим, що і падіння Бастилії — для початку Великої французької революції». Важливу роль у Стоунволлських бунтах зіграла і лінійка Gay Comix, яка виходила тоді, коли ЛГБТ-спільнота зазнавала репресій, як від звичайних громадян, так і від держави.

«Цей комікс безпосередньо вплинув на Стоунволлські бунти тому, що описував історії таких персонажів. Там були автобіографічні теми, але не про секс, а розказували в основному про якісь реальні проблеми: невзаємне кохання, «вихід з шафи», булінг. Цікаво, що у комікс були заховані анонси заходів, які організовувала ЛГБТ-спільнота. Такі собі рейви того часу»

Наступний знаковий для пропаганди толерантності у масовій культурі комікс теж андеграундний. Але серед його творців такі культові на сьогодні автори, як англієць Алан Мур, який створив «Вартових», «В означає Вендетта», «Болотяну істоту» та «Убивчий жарт». А також Френк Міллер, якого найбільше знають по коміксу про Бетмена «Повернення темного лицаря». А також Ніл Ґейман — автор серії коміксів «Пісочний чоловік», романів «Зоряний пил», «Американські боги» та «Кораліна».

Тоді ж, у 1988 році Алан Мур, Френк Міллер, Ніл Ґейман та інші канадські, американські й англійські автори зібралися, аби зробити антологію коміксів на 76 сторінок, яка називається AARGH.

«Він був створений, що допомогти у боротьбі з пунктом 28 британського закону, який розробили, щоб заборонити «пропаганду гомосексуальності». Зрештою цей пункт прибрали аж у 2003 році. В основному там були історії про ВІЛ та СНІД, через що автори зазнали критики з боку ЛГБТ-спільноти. Але, як на мене, комікс дуже красиво все пояснює, дуже простими історіями для молоді».

У 90-их про ЛГБТКІ+ починають говорити й в мейнстримних коміксах, розповідає Аліса Ігіна. Проте виключеними з простору масової культури довгий час залишаються трансгендерні люди. Аж до виходу коміксу «Сендмен» або «Пісочний чоловік» Ніла Ґеймана.

«Сендмен» – це 75 випусків психоделічного тріпу Морфея, повелителя снів. Як на мене, це дуже артгаусний комікс, його ще називають коміксом для інтелектуалів. Він увійшов у список бестселерів New York Times. Ніл Ґейман казав, що мало бачить трансгендерних персонажів, їхні реальні історії. Саме тому у Сендмені з’являється історія Ванди, трансгендерної жінки».

Гіганти комікс-індустрії DC та Marvel починають відкрито працювати з видимістю ЛГБТКІ+ людей значно пізніше. Аліса Ігіна розповідає, що DC «прокинулися» і зрозуміли, що потрібно працювати над толерантністю аж у двохтисячних. До того — були лише підтексти.

Про пансексуальність Дедпула, ЛГБТ-версії Гарлі Квін та Жінки-кішки, а також про перше весілля гей-пари у коміксах — поговоримо у наступному випуску.

Пам’ятаймо, що пропаганда буває і корисною. А що може краще навчити толерантності підлітків та підліток, як не яскраві історії про героїв, що здатні змінити світ.

Повну програму слухайте в аудіофайлі