А чи замислювалися ви колись про спорідненість газетних карикатур і повноформатних візуальних новел і коміксів? Місток між ними — це комік-стріпи, короткі мальовані історії, які у XIX-XX століттях друкувалися на останніх сторінках газет. Найчастіше це були два-чотири кадри.
Їх друкували у газетах, які читають дорослі. Відтак теза про те, що комікси — лише для дітей, доволі сумнівна. Близько семи мільйонів трьохсот тисяч таких мальованих мініісторій виходило в американських газетах у 20 столітті. Звучить, як доволі потужне, доступне і легке для розуміння медіа, правда?
Саме з комік-стріпів розпочинається історія позитивної пропаганди, пропаганди толерантності до ЛГБТКІ+ людей у коміксах. Про це і поговоримо сьогодні.
***
Comics Code Authority, орган комікс-цензури, з’явився у 1954 році після неймовірної популярності книжки психіатра Фредріка Вертама «Спокушання невинних». Він стверджував, що персонажка коміксів Диво-жінка — лесбійка просто тому, що незалежна і сильна жінка. А Бетмена звинувачував у пропаганді гомосексуальності. Зрештою ЛГБТ-теми стали табуйованими у колись найвільнішому медіа, у коміксах.
Графічна дизайнерка та фанатка коміксів Аліса Ігіна розповідає, що вперше розповів про живого ЛГБТ-чоловіка зі своїми проблемами саме автор комік-стріпу. Ґаррі Трюдо отримав Пулітцерівську премію за свою роботу «Дунсбері».
«Він почав писати «Дунсбері» ще в 1976 році, але саме розповідати про ЛГБТ-проблеми почав десь у 1980-90 роках, коли послабився тиск на його роботи. У персонажа був ВІЛ, потім він помер від СНІДу. Це був перший раз, коли такі теми взагалі обговорювались у візуальних новелах. Ця сюжетна лінія привела до номінації на Пулітцерівську премію, але газети часто відмовлялись друкувати комікс».
«Дунсбері» Ґаррі Трюдо
Популярні, багатотиражні комікси не могли дозволити собі відкрито говорити про ЛГБТ. А отже це був ідеальний час виходу на арену для андеграундних, альтернативних, самвидавних коміксів. Виховували терпимість до «іншості» за допомогою автобіографічних історій. Таким чином ЛГБТ-спільнота демонструвала, що вони — теж частина суспільства, яка заслуговує на ті самі права і можливості, що й інші.
For Better or For Worse
Улюблений альтернативний комікс Аліси Ігіної — лінійка Gay Comix. Цю лінійку створювали у період Стоунволлських бунтів. У 1969 році після поліцейського рейду в гей-барі Стоунволл-інн у Нью-Йорку розпочалася серія акцій і спонтанних демонстрацій. Ці зіткнення часто наводять як приклад першого опору системному переслідуванню представників ЛГБТ-спільноти.
Ці бунти вважають початком масового руху за дотримання прав представників ЛГБТ-спільноти у США і в усьому світі. За словами історика Девіда Картера, ці події «стали для гей-руху тим самим, що і падіння Бастилії — для початку Великої французької революції». Важливу роль у Стоунволлських бунтах зіграла і лінійка Gay Comix, яка виходила тоді, коли ЛГБТ-спільнота зазнавала репресій, як від звичайних громадян, так і від держави.
«Цей комікс безпосередньо вплинув на Стоунволлські бунти тому, що описував історії таких персонажів. Там були автобіографічні теми, але не про секс, а розказували в основному про якісь реальні проблеми: невзаємне кохання, «вихід з шафи», булінг. Цікаво, що у комікс були заховані анонси заходів, які організовувала ЛГБТ-спільнота. Такі собі рейви того часу»
Наступний знаковий для пропаганди толерантності у масовій культурі комікс теж андеграундний. Але серед його творців такі культові на сьогодні автори, як англієць Алан Мур, який створив «Вартових», «В означає Вендетта», «Болотяну істоту» та «Убивчий жарт». А також Френк Міллер, якого найбільше знають по коміксу про Бетмена «Повернення темного лицаря». А також Ніл Ґейман — автор серії коміксів «Пісочний чоловік», романів «Зоряний пил», «Американські боги» та «Кораліна».
Тоді ж, у 1988 році Алан Мур, Френк Міллер, Ніл Ґейман та інші канадські, американські й англійські автори зібралися, аби зробити антологію коміксів на 76 сторінок, яка називається AARGH.
«Він був створений, що допомогти у боротьбі з пунктом 28 британського закону, який розробили, щоб заборонити «пропаганду гомосексуальності». Зрештою цей пункт прибрали аж у 2003 році. В основному там були історії про ВІЛ та СНІД, через що автори зазнали критики з боку ЛГБТ-спільноти. Але, як на мене, комікс дуже красиво все пояснює, дуже простими історіями для молоді».
У 90-их про ЛГБТКІ+ починають говорити й в мейнстримних коміксах, розповідає Аліса Ігіна. Проте виключеними з простору масової культури довгий час залишаються трансгендерні люди. Аж до виходу коміксу «Сендмен» або «Пісочний чоловік» Ніла Ґеймана.
«Сендмен» – це 75 випусків психоделічного тріпу Морфея, повелителя снів. Як на мене, це дуже артгаусний комікс, його ще називають коміксом для інтелектуалів. Він увійшов у список бестселерів New York Times. Ніл Ґейман казав, що мало бачить трансгендерних персонажів, їхні реальні історії. Саме тому у Сендмені з’являється історія Ванди, трансгендерної жінки».
Уривок історії Ванди
Гіганти комікс-індустрії DC та Marvel починають відкрито працювати з видимістю ЛГБТКІ+ людей значно пізніше. Аліса Ігіна розповідає, що DC «прокинулися» і зрозуміли, що потрібно працювати над толерантністю аж у двохтисячних. До того — були лише підтексти.
Про пансексуальність Дедпула, ЛГБТ-версії Гарлі Квін та Жінки-кішки, а також про перше весілля гей-пари у коміксах — поговоримо у наступному випуску.
Пам’ятаймо, що пропаганда буває і корисною. А що може краще навчити толерантності підлітків та підліток, як не яскраві історії про героїв, що здатні змінити світ.
Ана Море
