У жінок-військових мають запитувати про фаховість, а не про білизну — ветеранка Вікторія Дворецька

Гостя — ветеранка і керівниця ветеранського відділу фонду «Повернись живим» Вікторія Дворецька.

Вікторія Дворецька: У чоловіка в армії не питають: «Як тобі в армії? Тобі видали труси?». Ми дійдемо до того, що будемо дивитися на жінку, як на фахівчиню, бійчиню та командирку.

Дивлячись на досвід країн НАТО, бачимо, що у них всі посади відкриті. Багато жінок на командирських посадах. Ці питання вже не стоять. І це насправді круто.

Весь рух адвокаційних кампаній добивався адекватного, хорошого, правильного відбору. Бо не всі можуть воювати. Дехто кращий виконавець за комп’ютером, але це теж прекрасна історія.

• Я знаю жінок, які воювали. Жінок, які були кулеметницями, носили вагу. І їм було нормально. Так само знаю чоловіків, які прекрасно справлялися в штабі, чим приносили багато користі.

Про особистий досвід

Ірина Сампан: Правильно я зрозуміла, що на посаді командирки ви вважали, що вам вигідніше мати чоловіків у своєму підрозділі? Тому що більшість роботи полягала у роботі з технікою?

Вікторія Дворецька: З важкою.

Ірина Сампан: Але ж чому не було жодної жінки?

Вікторія Дворецька: Ну, по-перше, до мене не було великої черги. Яна Червона, яка загинула, хотіла до мене в підрозділ на посаду старшини, потім вона вирішила таки йти в «Донбас». А в зенітному взводі треба перезаряджати великі короби… Насправді в мене великої текучки не було.

Ірина Сампан: Трохи про ностальгію за військом, за війною. Як тут, на цивільній землі? У це свято, мабуть, загостюється ностальгія?

Вікторія Дворецька: У мене в такі дні завжди загострюється пам’ять про тих, хто не повернулися. Це великою мірою їхній день. Але і ностальгія за періодом, коли я служила у військах, звісно, є.

• За тим відчуттям сім’ї, коли ти роками живеш в полях зі своїми людьми, щодня їх бачиш, ви проводите 365 днів разом. Я колись сміялась і казала, що це як дитячий табір, але на війні. Ви постійно разом. І ти не можеш за цим не сумувати, бо це величезний період життя.

Ми зідзвонюємося, списуємося з хлопцями в ці дні. Цього ніколи не розуміють цивільні, але за війною можна сумувати. Як за одним з трагічних, але найкращих періодів життя.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS