Гостя — ветеранка і керівниця ветеранського відділу фонду «Повернись живим» Вікторія Дворецька.
Вікторія Дворецька: У чоловіка в армії не питають: «Як тобі в армії? Тобі видали труси?». Ми дійдемо до того, що будемо дивитися на жінку, як на фахівчиню, бійчиню та командирку.
Дивлячись на досвід країн НАТО, бачимо, що у них всі посади відкриті. Багато жінок на командирських посадах. Ці питання вже не стоять. І це насправді круто.
Весь рух адвокаційних кампаній добивався адекватного, хорошого, правильного відбору. Бо не всі можуть воювати. Дехто кращий виконавець за комп’ютером, але це теж прекрасна історія.
Ірина Сампан: Правильно я зрозуміла, що на посаді командирки ви вважали, що вам вигідніше мати чоловіків у своєму підрозділі? Тому що більшість роботи полягала у роботі з технікою?
Вікторія Дворецька: З важкою.
Ірина Сампан: Але ж чому не було жодної жінки?
Вікторія Дворецька: Ну, по-перше, до мене не було великої черги. Яна Червона, яка загинула, хотіла до мене в підрозділ на посаду старшини, потім вона вирішила таки йти в «Донбас». А в зенітному взводі треба перезаряджати великі короби… Насправді в мене великої текучки не було.
Ірина Сампан: Трохи про ностальгію за військом, за війною. Як тут, на цивільній землі? У це свято, мабуть, загостюється ностальгія?
Вікторія Дворецька: У мене в такі дні завжди загострюється пам’ять про тих, хто не повернулися. Це великою мірою їхній день. Але і ностальгія за періодом, коли я служила у військах, звісно, є.
Ми зідзвонюємося, списуємося з хлопцями в ці дні. Цього ніколи не розуміють цивільні, але за війною можна сумувати. Як за одним з трагічних, але найкращих періодів життя.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS