Журналіст Богдан Буткевич говорить про свій професійний досвід на Донбасі, методи інформаційної війни і те, про що нам давно вже пора задуматися: що буде з Донбасом після війни. На його думку, ми стикнемося з потужним кадровим голодом на посадовців, не пов’язаних з колишньою владою.
“Чому я зацікавився Донбасом? Я перший раз, коли туди потрапив, побачив такий собі надлом в цьому суспільстві, це був 2008 рік. Мене цей регіон дуже сильно захопив, тому що я в цьому регіоні завжди бачив з одного боку дуже великий потенціал стати такою собі Америкою,в гарному сенсі слова. Бо,великим рахунком, як формувався Донбас свого часу, це дуже нагадує те,як формувалися великі промислові регіони Америки. Там завжди було дуже багато цікавих тем для написання, це ж депресивний індустріальний регіон, тому з такої чисто утилітарної журналістської точки зору, там тем для написання не треба було шукати – вони просто під ногами валялися.
Взагалі я думаю, що за останні чотири місяці всі міфи про Донбас стали неактуальними. Там відбувся розкол не тільки між притомною частиною суспільства, яких було 20-25%. Тепер фактично мова йде про дуже велику кількість мовчазних обивателів, яких ця війна змусила зробити висновок. Притомними вважаю тих, хто не віддавав своїх голосів на виборах за «Партію регіонів» і «Комуністичну партію України». Я пам’ятаю, у 2011 році в дуже багатьох містах Донбасу голосували тому, що не хотіли голосувати за регіоналів. Таке було дуже розповсюджено серед людей розумової праці. Наприклад, в Луганську комуністи набрали дуже багато голосів тільки тому, що люди втомилися від «Партії регіонів». Тобто єдиною альтернативою регіоналам люди вважали комуністів.
Донбас є Україною. Якщо в когось були якісь сумніви з цього приводу, то тепер, коли на Донбасі загинуло більше 700 військових і велика кількість цивільних, поранено дуже багато людей, ми вже просто не маємо навіть морального права віддавати комусь цю землю.
Специфіка Донбасу є, і вона дуже велика. Повторюся знову, що це компактний депресивний індустріальний регіон. Якщо хтось хоче зрозуміти, що таке Донбас в історичній ретроспективі, то я б радив подивитися, чим був шахтарський північ Англії вкінці 70-х років перед тим, як шановна пані Маргарет Тетчер почала робити там реформи. Донбас – це в 2-3 рази складніше. Не те, що гірше, але складніше. Бо там жили тільки англійці, а Донбас – це такий плавильний котел всіх народностей,які жили в колишній Російській імперії, Радянському Союзі. Це все ускладнюється також абсолютно застарілою архаїчною економічною системою, через яку велика кількість людей, навіть у мирний час, не могла знайти собі застосування.
На час набуття Україною незалежності населення Донецької області складало близько 5 млн. людей. До перепису його вже стало 4 млн. Це якраз той процес, який завжди відбувався на Донбасі, бо, якщо люди економічно незатребувані, вони потихеньку звідти виїжджають кудись, шукають роботу і так далі.
Всі ці процеси і зараз на Донбасі будуть відбуватися, але сильніше. Візьмемо, до прикладу, навіть тих біженців, які втекли звідти через війну. Якби там все було гаразд, ті люди б повернулися, але я думаю, якщо спитати 10 біженців, які втекли в Росію чи Україну, чи хочуть вони повернутися, 9 з них скажуть, що ні.
29 квітня мене запросили на братерську щодо «Громадського радіо» структуру «Громадське телебачення», де ми,власне, спілкувалися про Донбас. Я тоді якраз повернувся з квітневого Донбасу,де був два тижні. Можна сказати, на моїх очах весь цей конфлікт почав закручуватися. Тоді ще дуже багато людей не вважали всі ці події військовим конфліктом. Я дуже різко висловлювався якраз проте, що на Донбасі дуже багато економічно зайвих людей. Через 2 місяці з мого півгодинного інтерв’ю зробили дуже фальшив, підлу нарізку, з якої випливало, що я сказав, що на Донбасі приблизно півтора мільйони зайвих людей. Далі вони вирізали і сказали, що я не знаю, що з ними робити і загалі всіх їх варто вбити.
Щодо цифри півтора мільйони, я вже пояснив про що мова. Маю на увазі в економічному сенсі зайвих людей. Цей вираз використовується і в літературі, і в соціології. Щодо «вбити», то я це казав після того, як побував у Слов’янську, Краматорську, тоді це були «гіркінці», які почали захоплення. Я зрозумів тоді, що з цими людьми нема чого домовлятися. Вони будуть стріляти в будь-якому разі. Тому і сказав, що їх треба вбити. Як це не прикро, але мої слова виправдовуються на 400%. Якби наша влада тоді була трохи більш рішучою і фізичним методом вплинула на цих людей, я думаю, того кошмару, який зараз на Донбасі, не було б. але так не було зроблено, ці люди змогли закріпитися, почали підтягувати місцевих, яким давали зброю, гроші, Росія накопичувала тут найманців і так далі.
Мої слова були перекручені і фальшиво нарізані. Тоді люди зДонбасу мені дзвонили, писали і казали «Дякую!». Вони так казали, навіть не знаючи, що це все фейк! Я почав говорити про дуже болючі речі, про які в нас за краще вважають не говорити. Я знаю, що краще за все – це повторювати мантри про єдину країну, проте, що все буде гаразді так далі. Але давайте нарешті думати, що буде з Донбасом далі.
Щодо економічно зайвих людей Донбасу, то найперше мова йде про абсолютно збиткову і нерентабельну вугільну галузь. Мова йде не тільки про шахти, де зайнято, якщо не помиляюся, 300-400тисяч людей. І це безпосередньо самі шахтарі. Чому це все зайве?
Є певні суб’єктивні економічні моменти і об’єктивні. На жаль, за 23 роки незалежності нічого не було зроблено для того, щоб ця вугільна галузь була хоча б трохи конкурентоздатною. Всі ці роки Україна, фактично, дотувала цю галузь.
Щодо влади на Донбасі, тут все дуже просто: або «Партія регіонів» усувається від влади, або Донбас українським не буде, ніколи і ні в яких формах. Нехай комусь на даний момент здається, що мова про те, щоби домовитися знову з Ахметовим, з «Партією регіонів» для того, щоб «втихомирити Донбас», не йде. За моєю деякою інформацією, ці варіанти зараз дуже розглядаються. Також думаю, що є плани децентралізації Донбасу, під якими якраз будуть мати на увазі повернення цього регіону під контроль Ахметова і так далі. Говорю саме про децентралізацію Донбасу, бо, за моєю інформацією, доволі реалістичним є варіант надання Донбасу особливого статусу.
Найбільша проблема Донбасу це те, що там дуже великий кадровий голод. Там, фактично, немає нових облич, нових людей. Люди на Донбасі мають дуже специфічний погляд на те, чим є влада, які там мають бути стосунки. На жаль, це погляд Брежнівських часів. Про це також треба собі звітувати.
На мою думку, від нинішньої влади, від Петра Порошенка потрібні різкі, жорсткі кроки, які мають забезпечити повну люстрацію влади Донбасу. Мова не йде про призначення декількох нових голів. Мова йде про те, щоби там справді не було старої влади. Відверто вам скажу: я в це не вірю. Я впевнений, що, для вигляду, декілька людей буде поставлено нових, а на вищому рівні це будуть ті ж самі кадри, просто трохи «перефарбовані».
Там потрібний складний комплекс факторів. Все впирається в державну політику. Мова йде про гуманітарні, освітні, економічні фактори і так далі. Я не вірю в революцію, я вірю в еволюцію. Це питання освіти,це питання правильного гуманітарного підходу і це питання максимальної інтеграції людей з Донбасу в загальноукраїнський контекст. Також дуже важлива побудова і підтримка громадського сектора на Донбасі, який там, фактично, відсутній. Все залежить від позиції Петра Олексійовича Порошенка, наскільки він готовий починати жорсткі дії.
Нам треба зрозуміти, що саме по собі нічого не буде робитися в цій країні. Якщо хтось вірить, що Порошенко чи хтось інший в цьому сенсі буде займатися Донбасом, такого не буде. Тим маємо займатися ми. Зараз в нашій країні все залежить від горизонтальної структури патріотів”.
