«Подивіться на нас, ми воюємо, але не розвалюємо країну»: Андрій Куликов про поїздку в Афганістан у 1996 році

Андрій Куликов: У 1996 ми були в Мазарі-Шарифі, столиці так званого Північного альянсу. Тоді «Талібан» контролював майже 90% територій Афганістану. У Мазарі-Шарифі, де ще недавно жило 400 тисяч людей, на той момент був один мільйон 200 тисяч людей. Це були біженці й біженки, які рятувались від «Талібану».

Було дивовижно бачити жінок в хіджабах чи бурках та жінок у європейському чи американському одязі. Викладачки місцевого університету мали права, бо Рашид Дустум був тоді союзником Ахмад Шаха Масуда. Ахмад Шах Масуд був дуже послідовним прихильником урівняння жінок в правах з чоловіками в Афганістані. У 2000 році він навіть підписав «Декларацію суттєвих прав афганських жінок», який склали афганські жінки.

Тоді ми також поїхали у табір таджицьких біженців – 40 тисячне поселення за кілька кілометрів від Мазарі-Шарифа. Вони жили у глиняних будинках. Люди, з якими я тоді розмовляв, очікували, що таліби от-от зламають опір і прийдуть. А тоді становище жінок буде зведене до нуля чи навіть до мінуса. Зараз загроза абсолютно реальна як для чоловіків, і для жінок.

• В українському суспільстві патріархальних настроїв дуже багато, хоча ми не припиняємо навчати дівчат після 8 років. 

Тоді ми розмовляли з місцевими й вони питали: «А навіщо вам було розвалювати Радянський Союз?». Я відповів, що народ має право на самостійну державу, що ми роками боролись за свою незалежність. Вони на це сказали: «Може це й добре, але подивіться на нас, ми воюємо, але не розвалюємо країну». Отака у них психологія.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS