Фото: Александр Чекменёв, Фокус
На зв’язку — психологиня Світлана Ройз.
Світлана Ройз: Ми вже кілька років живемо у режимі, коли неможливо до чогось підготуватись, і коли найважливіша здібність — адаптація. Ми вчимося постійно адаптуватися до умов життя в невідомості. Коли нам небезпечно, ми скочуємося до базового. Цей час, який ми зараз проживаємо — шикарний для діагностики. Для того, щоб, коли нам стане більш-менш стабільно, ми могли з цим розібратись. Можливо, з психологом.
Про почуття
Будь-які наші реакції зараз — агресія, паніка, тривога, сум, відчай — це природні людські реакції, вони нам кажуть про те, що ми складні, у стані дитини. Це нормально для людини так реагувати на небезпеку. Що ми для себе можемо зробити? Визнати, що ми люди, дати собі прожити ці почуття.
Я дуже чутлива до того, що відбувається з людьми, я кілька разів була у стані паніки аж до панічної атаки, до якої я не схильна. І я розумію, що зараз, в режимі небезпеки, вся наша зовнішня енергія закапсульована всередині. І нас дійсно розриває на частини, це може проявлятися у кожної людини по-різному.
Якщо хтось відреагує у зовнішньому просторі, то хтось реагуватиме у внутрішньому. І насправді ту істерику, яка інколи у жінок проявляється в метушні, митті підлоги, у створенні простору для дітей, у сльозах, істериці, чоловік проживає у внутрішній території. Можливо, це виглядатиме як завмирання, знеструмлення, засуха.
Чому ми їмо?
У нас є звичка невротичного заїдання, яка у нас формується доволі рано. Це спроба пошуку того самого дофамінового спокою. Уявіть дитину під час грудного вигодовування (від народження до 2-2,5 років). Коли дитину треба було заспокоїти, мама і тато брали її на руки, співали, казали: «Тобі зараз, напевно, нелегко». І надавали підтримку. У дитини формувалася навичка підтримки. В іншому випадку мама одразу давала дитині груди. І у дитини формувалася звичка: «Коли я тривожусь, я щось їм».
Коли ми їмо, палимо цигарки, п’ємо пиво з пляшки, а не стакану — це все про це. Коли нам тривожно, ми намагаємось підтримати свою життєдайність, цьому допомагає їжа. Наші звички створюють почуття безпеки.
Про кризу самоідентифікації
Карантин нас змусить фокусуватися на внутрішньому просторі. Ми будемо запитувати себе: «А хто ж я без всіх цих зовнішніх контактів і регалій?». У мене є версія, що ця криза для нас стане сенсотворчою. Помічайте свої реакції: що зі мною відбувається, коли я випадаю з цієї звичної круговерті, наскільки я залежний?
Коли будь-яка людина каже «мені ніхто не потрібний» і «я без цього не можу», це говорить про стани протозалежності або залежності. «Мені ніхто не потрібен» — це про те, що я не можу сформувати стосунки у близькості. У здоровому стані ми кажемо: «Я можу без цього, але мені з цим добре». Так у нас є елемент вибору. Перше питання — дослідити, від чого я залежу. Від контактів, лайків, від відчуття своєї значущості?
Зараз час створювати нову Конституцію родини. Коли дитині виповнюється 3 роки, після того, як вона почала казати «я», у її житті з’являються права та обов’язки. І ми пишемо новий кодекс того, що у сім’ї прийнято, що — ні. Хороший час зараз навчитись розрізняти претензії та донесення своїх потреб.
Мені дуже подобається метод ненасильницького спілкування, який винайшов Маршал Розенберг (книга «Язык жизни»). Там є перелік потреб і алгоритм, як ми розкриваємо свої потреби. Ми зараз у важких умовах: нас ніхто не вчив розрізняти свої потреби. Нам казали: «Хочеш — перехочеш». І ми самі не дуже вміємо доносити свої потреби до інших. Так, щоб це не звучало претензією.
Повну розмову слухайте в аудіофайлі
ДУЖЕ РАДИМО ПОЧИТАТИ:
Дітям важливо знати, що коли вони відділяться, ми будемо щасливі — Світлана Ройз
Як відпустити дорослих дітей — поради психологині Світлани Ройз
Що слід знати про здоров’я після 40: розмова із сімейною лікаркою