Є люди, які вчиняють домашнє насильство, не усвідомлюючи, що вони є кривдниками — віцепрезидентка «Ла Страда-Україна»

В Україні з 25 листопада до 10 грудня тривала акція, яку традиційно ініціює ООН Жінки, «16 днів активізму проти насильства». Її мета — привернення уваги суспільства до проблем подолання насильства у сім’ї, сексуального насильства, жорстокого поводження з дітьми, протидії торгівлі людьми та захисту прав жінок. За статистикою від початку повномасштабного вторгнення проблема домашнього насильства загострилася.

«Ла Страда-Україна» — громадська правозахисна організація, що працює для забезпечення гендерної рівності, миробудування, запобігання гендерно зумовленому насильству, впровадження стандартів прав людини в усіх сферах життя суспільства та держави.

Як поінформованість людей про свої права впливає на боротьбу з домашнім насильством

Анастасія Багаліка: Наскільки в Україні змінилась ситуація з домашнім насиллям за цей рік?

Марина Легенька: Ситуація залишається приблизно на тому ж рівні, що і минулого року. Вона змінилася з початком повномасштабної війни в Україні, цього не могло не відбутись. Але органи державної влади, громадські організації приділяють дедалі більше уваги протидії гендерно зумовленому насильству, зокрема домашньому. Звісно, вони вже враховують ситуацію повномасштабної війни, враховують той контекст, який вона принесла, зокрема в ситуацію запобігання та протидії домашньому насильству.

Кількість звернень незначно збільшується, але ці показники не свідчать про тенденцію зростання випадків домашнього насильства. Все ж таки, я впевнена, що це тенденція до поінформованості суспільства. Тому що проводиться велика робота, зокрема й органами державної влади, структурами ООН, громадськими організаціями в Україні. Відповідно, і поінформованість суспільства зростає. Ми почали отримувати звернення, в яких люди говорять: «Я уже 10 років в цьому становищі, але я зараз отримала інформацію і зрозуміла, що це не просто недобре, а що це має певну юридичну площину», і люди звертаються за підтримкою. Тому, відповідно до поінформованості суспільства, зростає і кількість звернень.

Анастасія Багаліка: Яка категорія жінок, можливо, вікова, або певний суспільний прошарок, має найменше інформації про те, що таке домашнє насильство, що з ними відбувається і як на це реагувати?

Марина Легенька: Якщо говорити про суспільний прошарок, то в першу чергу, це категорія осіб, які проживають у сільській місцевості. Ці люди мають, на жаль, найменший доступу до інформації. Зокрема, вони не мають доступу до акцій, які проводяться для широкого загалу, діти не мають доступу до акцій, які проводяться в освітніх закладах. Це люди, які дійсно мають найгіршу обізнаність стосовно своїх прав, і які найменше звертаються по допомогу й підтримку.

• Якщо говорити про вікову категорію, то найменш захищеними є діти й підлітки, знову ж таки, через брак інформації. Також найменш захищеними є люди вже літнього віку, з 65-70 років. Вони теж мають великий брак інформації та потребують її, але, відповідно, їм найскладніше звернутися за допомогою чи підтримкою.

Анастасія Багаліка: Мабуть, найскладніший і найчутливіший момент — це зрозуміти, що те, що з тобою відбувається, називається домашнім насильством. Має відбутися певний злам в інформаційній картинці світу людини, щоб вона це усвідомила.

Марина Легенька: Саме так. І діти, і люди старшого віку досить часто страждають від домашнього насильства з боку найближчих для себе людей, від яких вони, будемо відвертими, досить часто залежать. Тому, звісно, дитині, яка страждає від насильства з боку батьків, чи дорослій людині, яка доволі часто страждає від домашнього насильства з боку своїх уже дорослих дітей, від яких вона часто теж залежна, повідомити про такі випадки вкрай складно.

В чому суть акції «16 днів проти насильства», та який її головний меседж цього року

Анастасія Багаліка: В Україні пройшла кампанія «16 днів проти насильства». Її проводять щорічно в усьому світі, зокрема й у нас. Поясніть, для чого вона потрібна?

Марина Легенька: Кампанія «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства» проводиться щорічно у багатьох країнах світу. Вона розпочинається 25 листопада з Міжнародного дня ліквідації насильства стосовно жінок і триває до 10 грудня — Дня захисту прав людини. Акція започаткована у 1991 році Центром глобального лідерства жінок, і все ще підтримується ним та агенціями Організації Об’єднаних Націй. Це робиться для того, щоб привернути якомога більше уваги до захисту прав жінок, до протидії насильству стосовно жінок, до проявів дискримінації відносно них сьогодні. І якщо ми говоримо про ситуацію домашнього насильства, то щоб підняти цю проблему, а також тему її профілактики, реагування на неї та підтримки постраждалих осіб.

Анастасія Багаліка: Цього року кампанія пройшла під слоганом «Інвестувати в попередження». Як це втілюється на практиці, що це означає? Чому це важливо?

Марина Легенька: Це важливо, тому що попередження, як би дивно це не звучало, коштує значно менше, ніж реагування на домашнє насильство. Тому що реагування на насильство, яке відбулося, залучає дуже багато суб’єктів: від поліції до медичного персоналу і різних сервісів підтримки постраждалих осіб. Тому випадок домашнього насильства є дуже дорогим для держави та суспільства. Значно дешевшим і ефективнішим засобом є попередження. Воно є важливим компонентом закону України Про запобігання та протидію домашньому насильству. Всі суб’єкти, починаючи з поліції та закінчуючи освітніми закладами, повинні розробляти комплекс заходів із запобігання домашньому насильству.

• Це інформування про те, що таке домашнє насильство, які його форми, як на нього реагувати, яка відповідальність за нього. Також дуже важливим компонентом є профілактика і боротьба з гендерними стереотипами, оскільки саме вони лежать в основі вчинення домашнього насильства.

Як працює запобігання домашньому насильству в різних ситуаціях

Анастасія Багаліка: Коли мова йде про запобігання насильству, ми говоримо, що потрібно роз’яснити тим, хто потенційно може постраждати від домашнього насильства, або тим, хто вже постраждав від нього, їхні права і те, що з ними відбувається. Але ж значна частина запобігання — це роз’яснювати потенційним кривникам, що так чинити не можна, для цього є свої механізми. Як ви ставитесь до превенції в цьому річищі, коли ми говоримо не тільки про права, а й про обов’язки?

Марина Легенька: Ця превенція потрібна абсолютно не менше, ніж інформування потенційних постраждалих про їх права. Вона потрібна у двох річищі. Це можуть бути особи, які або вчинили насильство, або знаходяться на межі цього. Їм потрібно пояснювати, що відбуватиметься, якщо вони так чинитимуть, чому це шкідливо як для самої постраждалої особи, так і для кривдника. Але є ще категорія осіб, які вчиняють домашнє насильство, самі не усвідомлюючи, що вони є кривдниками. Їм також потрібно проводити профілактичну роботу, тому що вони вважають, що у них в сім’ї все добре. Зазвичай, до цієї категорії належить велика частка батьків. Телефонує на гарячу лінію мама і каже:

«Я хотіла з вами проконсультуватися, як краще виховувати дитину, тому що я вже на нього кричала за оцінки, я вже його і в куток ставила. Бити, мені здається, це поганий вихід».

І мама не усвідомлює, що всі ці дії, які вона вже вчинила — це не виховання, а домашнє насильство. Тому є категорія, що потребує профілактики, це кривдники, які вчинили насильство і не ідентифікують його таким чином.

• Їм потрібно пояснювати, що їхні дії є домашнім насильством, що за це має нестись певна відповідальність. Знову ж таки, дуже гарно працює для цієї категорії пояснення наслідків для дитини такого насильства, що це не минає просто так.

Анастасія Багаліка: Патерн виховувати, кричати та карати доволі міцний у суспільстві, як стереотип обов’язкової поведінки батьків. Я намагалася зрозуміти, чому я починаю емоційно реагувати, наприклад, коли дитина приносить «шістку» з математики. Я думаю, ця реакція — про страх. Тобто, по-перше — це страх батьків, які думають, що їхня дитина отримує погані оцінки, має невиконане домашнє завдання, не з’їдений обід, і таким чином наражається на небезпеку певну. Другий варіант — це коли батьки звикли контролювати все. Він трохи гірший, мені здається, тому що з цієї ситуації важче вийти на рівні пояснення прав і обов’язків. І третій сценарій — це коли наша реакція продиктована стресом. Коли ми повертаємось після напруженого дня, зараз у країні триває війна, ми весь час у напрузі, стресі, а тут ще й погана оцінка з математики. Якщо пояснювати ці механізми, наскільки вони спрацьовують, з вашого досвіду, з людьми, які до вас звертаються щодо усвідомленості процесу?

Марина Легенька: Є ще одна причина такої поведінки — це безсилля і нерозуміння, як можна діяти інакше. І це, на жаль, присутнє в дуже багатьох зверненнях. «Я не можу зараз інакше, не можу ні на що вплинути без крику». Це є певною демонстрацією сили, хоча дуже умовною. Ще є варіант, що людина не вміє інакше, тому що спрацьовує певний патерн: в її сім’ї було так, тому вона переносить цю модель на свою сім’ю і рухається так далі.

Дуже ефективно і класно, коли сім’ї, які для себе тільки відкривають, що такі дії шкодять дитині, батькам, здоровим стосункам, одразу звертаються із запитом. Не тому, що людина ідентифікувала, що вона вчиняє насильство, і вирішила звернулася на гарячу лінію до психолога і запитати, що робити в цій ситуації. Це гірше працює, тому що, переважно, ці люди розуміють, що вони вчиняють неправомірні дії, і прагнуть зробити все, щоб якось уникнути відповідальності чи перекласти її. Є випадки, коли батьки телефонують і кажуть, що дитина сказала, що буде скаржитися в школі, тому вони хочуть дізнатися, що робити, коли про це запитає вчитель.

• А є випадки, коли батьки відчувають, що їхні дії неправильні, але не розуміють, як зробити інакше. Тоді це працює, і психолог, юрист, соціальний працівник, який надає консультацію, можуть ефективно пояснити, чому це недобре, які наслідки можуть бути, і як зробити, щоб було правильно, в кожній індивідуальній ситуації.

Анастасія Багаліка: Чи спрацьовує це в інших парах кривдник-постраждалий? Якщо йдеться про чоловіка-жінку, жінку-чоловіка або дітей-батьків.

Марина Легенька: Це дуже погано спрацьовує в комплексі дорослі діти-батьки. Тому що зазвичай така людина усвідомлює і бажає робити те, що вона робить. Це найгірший сценарій, оскільки ця людина розуміє, що батьки навряд чи поскаржиться або тим паче звернуться до поліції. Це велика частка звернень, коли ми кажемо: «У вас є тілесні ушкодження, ви мусите звернутися до органів, це загроза вашому життю». А жінка говорить: «Це мій син, я не буду звертатися, тому що це значить, що я так його виховала» і, відповідно, перекладає відповідальність із кривдника на себе. Тому тут дуже складно провести якусь профілактику.

Чоловік-дружина — так, це може бути, якщо ми не говоримо про жорсткі випадки домашнього насильства, за які передбачена кримінальна відповідальність. Людина може не усвідомлювати неправомірність ситуації. Ми мали випадки, коли працювали з представниками органів державної влади щодо профілактики, надавали матеріали для цього. Один з учасників говорить: «Знаєте, я три роки в шлюбі, і мені три роки недобре, що дружина забирає мою зарплату. Але я не знав, що взагалі неправомірно. Тому добре, що я до вас прийшов». Прийшов то він, щоб отримати інформацію, як працювати з постраждалими, а виявляється, що він сам не усвідомлював того, що є постраждалим. І тут це може спрацювати. Вони з дружиною обговорять цю ситуацію і знайдуть для себе якусь іншу модель, рішення, яке їх обох влаштує.

• Але, звісно, коли є тяжкі випадки, коли насильство є дуже довготривалим, коли це жорсткі форми, зокрема сексуальне насильство, профілактика тут, на жаль, не спрацює. Тут потрібне реагування.

Як стереотипи породжують насильство

Анастасія Багаліка: Наскільки все залежить від нашого стереотипного мислення, і наскільки воно піддається корекції? Чи змінюється ця ситуація за останній час в Україні?

Марина Легенька: Саме з коріння стереотипів проростає вчинення домашнього насильства. Саме стереотипи лежать у площині дискримінації, а потім уже проявів насильства. Це стосується всіх категорій людей, всі ми маємо ті чи інші стереотипи. Головне, по-перше, ідентифікувати їх, усвідомлювати, що певні думки є стереотипом, і вміти вчасно розпізнати їх, щоб це не переросло у прояви насильства. Стереотипи походять з дуже давніх часів. Наші пращури, наші бабусі, дідусі транслювали ці стереотипи й жили в них.

Наразі держава робить дуже багато кроків, щоб боротися зі стереотипами. Це ратифікація Стамбульської конвенції, стратегія гендерної рівності в освіті. Тому що саме освітяни мають працювати зі стереотипами, що наявні у дітей, і не транслювати самим ці стереотипи. Потрібно провести потужну роботу з підручниками, за якими вчаться діти, щоб не допускати трансляції стереотипів у них. Як у підручнику з охорони здоров’я є сторінка про те, як дівчата мають поводитись, щоб їх не зґвалтували, щоб стосовно них не вчинили сексуального насильства. Звісно, такі речі є неприпустимими в шкільних підручниках, тому робота зі стереотипами на рівні освіти є вкрай важливою. Як і робота в цілому суспільства, зокрема сімей.

Все починається з трансляції того, що хлопчики не плачуть, а дівчатка мають бути охайними та красивими, а в результаті переростає у щось значно більше й загрозливіше. Так само дитина чує удома, навіть жартома, стереотип, що «жінка не бита — коса не клепана». Є сім’ї, в яких про це говорять цілком серйозно, що десь там ляпаса дати — це нормально.

Ми навчилися ідентифікувати домашнє насильство хоча б частково. Однак, робота з гендерними стереотипами — це те поле, яке потребує багато роботи, зорювання, засівання правильним матеріалом, який буде відповідати правам людини. Щоб ми мали належні сходи й міцний подальший ріст та укріплення цих прав у нашому суспільстві.

Матеріал виготовлено у співпраці з ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні» (EU4Recovery) за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Матеріали виготовлені в рамках акції «16 днів активізму проти насильства».

This publication is produced within EU4Recovery project, however the views expressed, and content included does not imply official endorsement or acceptance by the EU or United Nations.

Ця публікація підготовлена в рамках проєкту EU4Recovery, однак висловлені в ній погляди та вміст не означають офіційного схвалення або визнання з боку ЄС або Організації Об’єднаних Націй.

The opinions, observations, conclusions, or recommendations expressed during the event are those of the authors/speakers and do not necessarily reflect the views of the United Nations, the United Nations Development Programme, the European Union, and/or other international partners.

Думки, зауваження, висновки та/або рекомендації, озвучені під час заходу, належать авторам/спікерам і не обов’язково відображають погляди ООН, ПРООН, Європейського Союзу та/або інших міжнародних партнерів.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі