Олег Шинкаренко
Філософський барабан: філософія свободи Ніколая Бердяєва
Бердяєв – ірраціональний містик. Він зневажав науку та логіку і помер у Франції, куди СРСР вислав його на “філософському пароплаві”. Про нього розповідає Олексій Нікітін на Громадському радіо.
Ведучі1
Нікітін Олексій Сергійович народився 7 січня 1967 року у Києві. Закінчив фізичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював інженером з радіаційної медицини (1990–1992), підприємцем, розробляв аварійну систему пилеподавлення Об’єкту “Укриття” Чорнобильської АЕС, журналістом, видавав журнал “Фабула”, був редактором альманаху “Арьергард”.
У 2014 році вів рубрику Diario Ucraino (Український щоденник) в італійській газеті l’Unita.
Член Національної спілки письменників України, Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу.
Живе та працює в Києві. Чоловік письменниці Євгенії Чуприни. Автор романів: Рука птицелова, , Истеми, Маджонг, Окно на базар, Три жизни Сергея Бояршинова, банкира и художника, Victory Park, Шкиль-моздиль або у версії, що вийшла в Україні – Санитар с Институтской.
Твори Олексія Нікітіна є майстерними стилізаціями прози давно минулих часів. Ось, наприклад, так виглядає початок роману “Три жизни Сергея Бояршинова, банкира и художника”:
“Управляющий Киевской конторой Московского Коммерческого банка Сергей Михайлович Бояршинов обедал дома. Так заведено было им еще в Москве. Теперь, расставшись с супругой и переехав в Киев, он решил не изменять привычке. Лет пятнадцать назад Иван Федорович фон Мекк, лечивший его отца, как-то в пустячном разговоре обронил: «Если не хотите, Сережа, всякое лето таскаться на воды, беспрерывно лечить печенку и прочий ливер, найдите себе порядочную кухарку. Не столуйтесь в ресторациях. Даже в дорогих”.
І тому, коли Олексій сказав мені, що йому подобається російський філософ Ніколай Бердяєв, мені здалося, що у цьому вподобанні є також певний елемент стилізації. Бердяєв, із погляду сьогодення, філософ дуже несвоєчасний. Він виглядає, мов своєрідний steampunk. Ось послухайте лише. У передмові до своєї книжки “Філософія свободи” Бердяєв пише:
Свободная философия есть философия религиозная.
“Свободная философия есть философия религиозная”. Як це може бути? Адже таким чином людина ставиться у залежність до містичного релігійного досвіду. А цей досвід ніяк не можливо раціоналізувати. А отже людина змушена буде жити під владою абсолютно ірраціональних спонукань. І добре, якщо це спонукання дещо раціоналізовані, як, наприклад, у релігії американських протестантів. Але ж ми знаємо і більш катастрофічні релігії, такі, як наприклад Іслам за версією ІДІЛ. За Бердяєвим виходить, що бойовик ІДІЛ і є вільною людиною, адже він притримується настанов своєї релігійної філософії. Я не вірю Бердяєву!
Наступна цитата для мене також незрозуміла:
Бердяєв буквально стверджує, що містичне світовідчуття надає нам свободу від необхідності єства. Але як взагалі світовідчуття може дати нам щось, окрім самого світовідчуття? Свобода – це звільнення від необхідності. Пригадаємо, що після Жовтневої революції в Росії самого Бердяєва двічі заарештовували і врешті вислали з Росії на так званому “філософському пароході”. Комуністи, які прийшли до влади в Росії, вважали, що свободу можна здобути виключно в ході класової боротьби. А релігійний, містичний досвід вони вважали таким, що навмисне відволікає пролетарів від класової боротьби. А отже, цілком логічно, вони вважали Бердяєва ворогом, який гальмує класову боротьбу пролетаріата своїми містичними ідеями. В чому ж полягала свобода Бердяєва? Мені здається, що вищенаведена цитата – це просто набір слів, який ніяк не може допомогти людині осягнути реальність. Філософія Бердяєва відволікає не лише від класової боротьби, але й від адекватного сприйняття світу взагалі. Хіба не так?
Ось ще одна цитата: «Бунтують проти Бога раби Божі, діти Божі люблять Бога… Моє особисте переконання, що Бог присутній лише в свободі і діє через свободу». На мою думку, вже тут приховане протиріччя: “бунтують раби”. Хіба ж раби бунтують? Раби підкоряються. Бунтують якраз вільні люди, щоб звільнитися.
Микола Олександрович Бердяєв народився *6 (18) березня 1874 року в Обухові під Києвом, а помер 24 березня 1948 у Кламарі (під Парижем. Його вважають одним з найвидатніших філософів ХХ сторіччя. Бердяєв є автором близько 40 книг, зокрема: «Зміст творчості», «Філософія вільного духу», “Доля Росії (Досліди з психології війни та національності” та ін ) і багатьох філософських розвідок (нарисів). Один з засновників екзистенціалізму в російській філософії. Його творчість відносять, зокрема, до релігійного екзистенціалізму — філософії існування, яка мала значний вплив також на розвиток літератури та мистецтва. Більш того, він започаткував такий філософський напрямок, як персоналізм, який визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості» — Бога.
Після ж Жовтневого перевороту 1917 року Микола Бердяєв деякий час жив і досить успішно працював у нових умовах радянської влади. Зокрема, він був одним із засновників Всеросійської спілки письменників, обраний її віце-президентом. Взимку 1918—1919 років організував Вільну академію духовної культури, де читав лекції з філософії та богослов’я, був її головою до 1922 року. Викладав етику слова в Державному інституті слова. Був обраний професором Московського університету. 1920-го року Бердяєва заарештували вперше. Тоді його допитував особисто Фелікс Дзержинський, він був глибоко вражений бесідою із філософом і визнав його ні в чому не винним, розпорядився відвезти філософа додому на автомобілі. Але вже після другого арешту, 1922-го року, його вислали з більшовицької Росії за кордон.
Наступна цитата із першої глави книжки “Філософія і релігія” мене просто розлютила:
Нашу эпоху разъедает болезненная рефлексия, вечное сомнение в себе, в своих правах на обладание истиной, принижает нашу эпоху дряблость веры, слабость избрания…
“В новые времена иссякает в господствующем сознании творческое дерзновение. Думают о чем-то, пишут о чем-то, но были времена, когда думали и писали что-то, когда было то, о чем теперь вспоминают, о чем пишут исследования. Наша эпоха потому, быть может, так «научна», что наука говорит о чем-то, а не что-то. Наука вообще, и частности историческая науки, дает превосходные исследования о религии, о мистике, о Пифагоре, например, или о бл. Августине. Но вот сам бл. Августин не был наукой, он был что-то, то, о чем пишут научные исследования. Мало кто уже дерзает писать так, как писали прежде, писать что-то, писать свое, свое не в смысле особенной оригинальности, а в смысле непосредственного обнаружения жизни, как то было в творениях бл. Августина, в писаниях мистиков, в книгах прежних философов. Нашу эпоху разъедает болезненная рефлексия, вечное сомнение в себе, в своих правах на обладание истиной, принижает нашу эпоху дряблость веры, слабость избрания, не осмеливаются слишком страстно и непоколебимо объясняться в любви к чему-то и к кому-то, мямлят, колеблются, боятся, оглядываются на себя и на соседей. Раздвоение и расслабление воли уничтожает возможность дерзновения. Духовная робость неизменно сопровождает слабость волевого избрания”.
Але ж справжня філософія і є сумнів! Якщо не сумніватися і не перевіряти результати власних міркувань, то можна перетворитися на медіума, який просто буде записувати з ефіру те, що йому “диктує” Бог. І ми вже бачили багато таких медіумів. Давайте пригадаємо добре відому в Україні Марію Деві Христос. І російського пророка Григорія Грабового, який обіцяв за гроші оживляти мерців. Вони ані секунди не сумнівалися, що володіють істиною, і заразили своєю впевненістю інших. І от Бердяєв пропонує нам писати своє, не сумніваючись, як це робили старі філософи. Твори Блаженного Августина можна сприймати у якості пам’ятника літератури, але чи можуть вони мати хоч якийсь практичний сенс для сучасного філософа, який займається вирішенням, наприклад, проблеми свідомості? Це наразі дуже актуальна проблема, бо від цього залежить, як швидко людство може побудувати штучний інтелект. І от нам пропонують не сумніватися, а одразу писати своє. Чи це адекватна порада?
“Отречение от разума мира сего – безумие в Боге есть высший подвиг свободы, а не рабство и мракобесие: отречением от малого разума, преодолением ограниченности логики обретается разум большой, входит в свои права Логос. Малый разум есть ratio, он рационалистичен, большой разум есть Logos, он мистичен”.
Я ніяк не можу погодитися навіть з існуванням містичного розуму, не кажучи вже про те, щоб підкорятися його настановам. Що таке містичний розум? Якщо це розум, який відмовився від логіки, то на чому тоді він ґрунтується? На медитації та посланнях вищої сили? Але що може стати результатом медитації, окрім терапевтичного ефекту?
Бердяєв нападає на раціоналістів-протестантів, які різко обмежили містичний досвід. Але, якщо ми порівняємо розвиток протестантської та православної цивілізацій – давайте будемо їх так називати умовно, хоча не всі, звісно, є протестантами та православними – якщо ми їх порівняємо, то побачимо, що православні християни прийшли до виправдання фундаменталізму, імперіалізму, шовінізму та агресії. А протестанти створили комп’ютери та запускають космічні кораблі для вивчення Плутону і Сатурну. Я вважаю, що це трапилося саме через різне ставлення до містичного досвіду, який так цінує Бердяєв. Чи не так?
І ось ще одна дуже показова цитата:
“Те, которые верят в миссию России, а в нее можно только верить, те всегда видели и всегда будут видеть это призвание в творческом достижении религиозного синтеза, религиозного синтеза и в жизни и в сознании. Отвлеченная философия не может у нас создать ничего замечательного, ее работа у нас в лучшем случае лишь педагогическая. Если существует своеобразный дух России, то дух этот ищет истины как пути и жизни, т.е. истины живой, конкретной. Только в этом может быть наше всемирно-историческое дело. Путь этот был уже указан основоположниками славянофильства Киреевским и Хомяковым, на пути этом стояли такие светочи, как Достоевский и Вл.Соловьев, и по пути этому хотят идти представители наших новейших мистических течений. Все попытки заглушить эту великую традицию традицией дифференцированной и отвлеченной культуры могут иметь значение лишь элементарное и второстепенное. Смешно было бы противопоставить духу Достоевского дух Когена или Риккерта”.
На мою думку, ця містична віра в місію Росії врешті призвела до появи Мотороли та Стрєлкова. Ось ідеальні бердяєвці: вони просто вірять в те, що місія Росії є великою, треба менше сумніватися і робити свою справу. Містика і самовпевненість – це те, що знищує філософську думку. Дивіться, що пише Бердяєв: “Для меня вера есть знание, самое высшее и самое истинное знание, и странно было бы требовать, чтобы я дискурсивно и доказательно обосновывал и оправдывал свою веру, т.е. подчинял ее низшему и менее достоверному знанию”. Тобто він просто пропонує відмовитися від мислення, а замінити його вірою. А повірити можна у все, що завгодно. Наприклад, запросто можна повірити, що владу у Києві захопила фашистська хунта, і тому треба із зброєю в руках захоплювати українські органи влади. І багато людей повірили у це. Хіба філософія свободи Бердяєва не виправдовує такі дії?
