Громадське Радіо
Ніклас Луман (1927—1998) — німецький соціолог. Поділяв наукові погляди нейробіологів Франциска Варели і Умберто Матурани на природу живих і соціальних систем, в своїх роботах застосовував біологічну концепцію «аутопоезиса» (autopoiesis).
Аутопоезис (від грецької auto — сам, poiesis — створення, виробництво) — термін введений в 1972 року науковцями Умберто Матураною і Франсиско Варелою означає самопобудову, самовідтворювання живих істот, зокрема людини, які відрізняються тим, що їхня організація породжує як продукт їх самих без розділу на виробника і продукт.
Наприклад, що з’явилося раніше курка або яйце? (Що тут виробник, а що продукт?), ДНК це текст, який читає і пише сам себе
Ніклас Луманн переосмислив термін «аутопоезис» для пояснення функціонування та взаємодії соціальних систем. Що ж він мав на увазі?
Ніклас Луман отримав юридичну освіту у Фрайбурському університеті, потім навчався у Гарварді, захистив дві дисертації із соціології, працював в університетах Мюнстера та Білефельда. Ще на початку своєї професорської роботи Луман поставив перед собою задачу: за 30 років створити повне зображення життя суспільства. Всього він написав 77 книг та біля 250 статей на теми системної теорії суспільства. Крім того, він був власником пивного бару Pons у рідному місті Люнебург. До речі, Понс досі існує. Там можна випити кави за 2 євро 50 центів або ж півлітра пива Пілсенер за 3.90.
Луман вважав, що суспільство, як всеосяжна соціальна система, конституюється розрізненням себе від навколишнього світу, до якого відносяться системи свідомості (індивіди), система мозку і фізичні системи. Тут одразу виникає перше питання: як він міг взагалі відрізняти свідомість від мозку? Хіба може існувати свідомість за межами мозку? Хіба не правда, що свідомість є продуктом мозку і його невід’ємною частиною?
Відмежувавши себе від навколишнього світу, суспільство здатне оперувати у замкнутий спосіб і, оскільки, єдиною достовірно-соціальною операцією виступає комунікація, то оперативна замкнутість виражається в тому, що одна комунікація під’єднується до іншої комунікації. Сенс є медіум, за допомогою якого відбувається таке під’єднання. Проте, саме суспільство неоднорідне і диференціюється на ряд підсистем, таких як: функціональні підсистеми (масмедіа, політика, наука та інше), системи інтеракцій лицем-до-лиця, а також системи організацій. Кожна функціональна підсистема відособлюється через кодування комунікацій: через так-редакції і ні-редакції, закладені в сенсі. Як відбувається це кодування?
Луман був власником пивного бару Pons у рідному місті Люнебург.
Кожна функціональна підсистема прагне включити комунікації, специфічні тільки для себе, але, одночасно з цим, виключити комунікації іншого роду. Наука, наприклад, існує завдяки коду істина/брехня, тому в ній будь-яке дійсне твердження може під’єднуватися виключно до іншого дійсного твердження. Як же в цій системі кодування існують політика та масмедіа?
Комунікація сама по собі є триєдністю інформації, повідомлення і розуміння (усвідомлення розрізнення між інформацією і повідомленням). Луман пропонує радикальне переосмислення базових пізнавальних засад на які традиційно спиралася соціологія від класичного періоду власного розвитку. Теоретик вважає недоцільним будувати теорію навколо “дій” людей і навколо проблеми соціального суб’єкта, оскільки суспільство – це, насамперед, система комунікацій. Причому, комунікації є зовнішніми по відношенню до системи свідомості, а тому не можуть бути зведеними до її виявів. Це точно не правильно. Здається, що тут є груба помилка. Як може існувати комунікація поза свідомістю? Відкинемо навіть те, що Луман помер ще до появи онлайн-ботів, які можуть комунікувати з людьми або навіть один з одним, навіть не маючи свідомості. Адже це не можна назвати усвідомленою комунікацію, вони насправді не спілкуються з нами, а продукують автоматичний текст. Комунікація завжди є виявом свідомості, бо несвідомі істоти до неї не здатні.
Як може існувати комунікація поза свідомістю?
Процес комунікації є процесом сенсотворення, який реалізує себе в “актуальному тепер” (принцип запозичений із феноменології) й водночас окреслює потенційні варіанти розгортання. Що це означає? Ясно, що коли ми розмовляємо один з одним, то сенс нашої розмови виникає прямо зараз і є декілька варіантів того, куди саме наша розмова може повернути. Навіщо про це казати?
Роблячи виразний акцент на комунікацію як базову операцію соціальної системи, Луман обмежує раціональність статусом “фактору”. Як фактор обмежує раціональність? Що тут мається на увазі?
Луман із застереженням ставиться до виявлення причинно-наслідкових зв’язків, оперуючи поняттям “подвійної контингенції” – де наслідок ситуативно формується в залежності від реалізації комунікації – тобто, це не передбачає наперед заданої траєкторії. На маю думку, всі осмислені розмови мають певні сценарії, і ми просто не можемо від них відхилитися, щоб розмова не втратила сенс. А отже ніякого порушення причинно-наслідкових зв’язків просто не може бути. Що Луман має на увазі, коли каже про подвійну контингенцію?
Розмова – це не так просто, як здається на перший погляд. Вона є виявленням свідомості, її продуктом. Можна сказати, що розмова і є сама свідомість, яку ми можемо почути, навіть коли розмовляємо самі із собою.