Ніколай Бєрдяєв та "расовая черта русского правдолюбца"

У подкасті Олега Шинкаренка “Філософський Барабан” разом із письменником Олексієм Нікітіним ми будемо говорити про Миколу Бердяєва та його книжку “Зміст творчості”. 

Свою книжку про творчість філософ розпочинає із дуже дивного твердження: “Дух человеческий – в плену. Плен этот я называю «миром», мировой данностью, необходимостью… Свобода от реакций на «мир» и от оппортунистических приспособлений к «миру» есть великое завоевание духа”. Дивність цього твердження в тому, що Бердяєв пропонує нам звільнитися від реакцій на світ. От, наприклад, ви переходите дорогу і бачите машину, яка наближається до вас. Звільніться від реакцій на цю машину і йдіть собі далі. Зіб’є вона вас чи ні – у будь-якому разі на вас чекає велике завоювання духу. Чи може, Бердяєв закликав звільнитися не від усіх реакцій на світ, а лише від деяких?

У зв’язку із поглядами Бердяєва я навіть пригадав про “містичний анархізм” Григорія Чулкова. Мистический анархизм «в какой-то мере отразил настроения части русской интеллигенции — „хилиастические надежды, вызванные революцией 1905 г. у многих символистов“» и стал первым явным предвестником произошедшего в 1910 году раскола русского символизма на эстетов и мистиков.

Головною установкою містичного анархізму було твердження “несприйняття світу” як головної властивості будь якої художньої натури, незалежно від політичних переконань. “Всякий поэт должен быть анархистом, потому что как же иначе? – писал тогда С Городецкий, – Всякий поэт должен быть мистиком-анархистом, потому что как же иначе? Неужели только то изображу, что вижу, слышу и осязаю?”

А хіба не можна відмовитися від буквального натуралізму, не впадаючи при цьому у містицизм?

Для того, щоб творити, Бердяєв рекомендує митцю відмовитися від власної особистості. Всі її прояви він вважає вкрай шкідливими. Він пише так: “Человек создан Творцом гениальным (не непременно гением) и гениальность должен раскрыть в себе творческой активностью, победить все лично-эгоистическое и лично-самолюбивое, всякий страх собственной гибели, всякую оглядку на других. Человеческая природа в первооснове своей через Абсолютного Человека – Христа уже стала природой Нового Адама и воссоединилась с природой Божественной – она не смеет уже чувствовать себя оторванной и уединенной”.

А от ця цитата просто якась дуже неприємна:

“Темными коридорами шла душа через бессветную науку и пришла к бессветной мистике. К солнечному сознанию не пришла еще душа. Мистическое возрождение чувствует себя вхождением в ночную эпоху. Ночная эпоха – женственная, а не мужественная, в ней нет солнечности. Но в более глубоком смысле вся новая история с ее рационализмом, позитивизмом, научностью была ночной, а не дневной эпохой – в ней померкло солнце мира, погас высший свет, все освещение было искусственным и посредственным”.

Здається, Бердяєв просто сексист! Своїми містичними фантазіями він чомусь вирішив принизити жінок. Ну, чому чоловіки сонячні, а жінки – нічні? Звідки він це взяв? І з його міркувань виходить, що чоловіки- це вище світло, а жінки – це щось штучне та посереднє. Чоловіки – це містичні герої, а жінки – це раціональні діячки. Від цього вже недалеко до того, що їхнє місце на кухні.

А ось це “Познание мудрое выше познания логического”. Здається, Бердяєв просто знущається з нас. Ну, що таке “мудре пізнання”? Що за містична концепція? Це мені нагадує “Учение КПСС верно, потому что оно правильно”.

Бердяєв пише: “философия не требует и не допускает никакого научного, логического обоснования и оправдания. Наука и ее логика всегда, лежат ниже философии и после нее. Логика есть лишь лестница, по которой интуитивная философия спускается в мировую данность, она лишь инструмент. Философия должна объяснить логику – логика не в силах объяснить философии. Философское отношение к миру лежит вне той сферы, в которой создается логический аппарат научного отношения к миру”.

Мені здається, що ця війна з логікою призведе лише до абсурдного нагромадження фантазій, бо кожен може проголосити себе інтуїтивним медіумом, який пізнав істину. А потім він скаже: ваша примітивна логіка не може зрозуміти мою істину, бо істина вище логіки. Правда вище справедливості. А тому віддавайте Крим Росії, злодійські фашисти! Це точно ідеологія Серьогі Бодрова: “В чем сила брат? В деньгах? Нет, сила в правде!” А правда – у соборі Васілія Блаженного. Собор Васілія Блаженного – у Москві на Червоній площі. Тому: здавайтеся, прокляті київські фашисти! І це тільки один приклад. Можемо взяти інший. Наприклад, я можу вирішити, що силою своєї істини здатен заряджати банки з водою, які стоять перед телевізором. А чому ні? Тобі не здається, що відмова від логіки для філософа є вкрай непродуктивною?

Війна з логікою призведе лише до абсурдного нагромадження фантазій, бо кожен може проголосити себе інтуїтивним медіумом, який пізнав істину.

Далі Бердяєв цитує один із найбожевільніших уривків з Достоєвського: “У Достоевского есть потрясающие слова о том, что если бы на одной стороне была истина, а на другой Христос, то лучше отказаться от истины и пойти за Христом, т.е. пожертвовать мертвой истиной пассивного интеллекта во имя живой истины целостного духа. Ныне вся философия должна пройти через этот героический акт отречения от «истины». Тогда философия станет творческим искусством познания, т.е. познанием действенным”.

Олексію, ти ж визнаєш, що людина не спілкується із Христом напряму? Я звісно не можу цього довести логікою, але відомо, що слова Христа більшості людей передають священики. І ці священики можуть передати абсолютно все, що їм заманеться, а ми не можемо це проконтролювати. Ось, будь ласка, одна лише з багатьох стаття з новин: “Уральский священник РПЦ – миссионер и богослов – благословил роту добровольцев на Донбасс. «Защищать русский мир» – эту фразу как заговоренные повторяют, в общем-то, все вокруг. И те, кто служил в армии, и те, кто нет. Но на войну едут одинаково охотно. Истории почти у всех похожи: с работой и семьей не сложилось, оставлять особо нечего.

Бойцам раздаются «карточки ополченца» – удостоверения вместо паспортов, которые они сдадут на границе. Короткая речь командира, благословение батюшки…

«Бейте фашистскую мразь, если это потребуется – а я думаю, что это потребуется. Не бойтесь ничего. За сердцем каждого из вас Господь смотрит пристально», – напутствует бойцов священник из храма Иннокентия Московского протоиерей Владимир Зайцев, после чего все дружно поют молитву. Священник торжественно вручает роте добровольцев знамя «Новороссии», которое будет сопровождать их на войне. Глава роты принимает знамя на коленях”.

Как выяснилось, в торжественной церемонии отправки россиян на войну против Украины принимал участие не простой священник. Протоиерей Владимир Зайцев ранее занимал пост руководителя миссионерского и катехизаторского отделов Екатеринбургской епархи РПЦ, а сейчас, по данным сайта храма миссионерского отдела — церкви в честь митрополита Иннокентия Московского, он является заведующим кафедрой «Теология» при Уральском государственном горном университете. Впрочем, на сайте кафедры теологии УГГУ утверждается, что ее уже возглавляет управляющий Екатеринбургской епархией митрополит Кирилл (Наконечный), а отец Владимир Зайцев является доцентом и руководителем направления «Православная теология».

При университете также открыт храм святителя Николая Чудотворца, на сайте которого с прошлого года осталось объявление с приглашением на лекцию «Духовное обоснование конфликта на Украине».

Я впевнений на всі 100%: якщо людина відмовиться від інтелекту, від логіки, то все закінчиться тим, що тобі про істину буде розповідати протоієрей Владімір Зайцев. Хіба не так?

Бердяєв пише: “То, что есть, что дано и навязано интеллекту, то совсем еще не есть истина и то не обязательно, ибо, быть может, это есть, это дано и навязано лишь по рабской угнетенности духа и исчезнет как мираж по его освобождении”.

Я бачу тут непряму пропозицію відмовитися від інтелекту. Якщо людина відмовиться від інтелекту, то з чим же вона лишиться? Адже інтелект – це єдине, що нас відрізняє від тварин. Бердяєв пише про звільнення духа. Що він має на увазі? Я бачу це так: людина починає дуже сильно вірити у Христа, її дух звільняється, і вона позбавляється від логіки та реакцій на світ.

Догматическая философия – философия свободная, в ней совершается творческий акт духовной силы.

“Догматическая философия – философия свободная, в ней совершается творческий акт духовной силы. Критическая философия – зависимая философия, в ней бессилен дух совершить творческий акт, в ней рефлектирующее, раздвоенное состояние духа. Догматизм есть цельность духа, творческая его уверенность в своей силе. Критицизм есть раздвоенность духа, неуверенность в своей силе, ослабляющая творчество”.

Бердяєв радить відмовитися від критичного погляду на світ та зосередитись на догмі. Яку ж він нам догму пропонує? Мені здається, я знайшов відповідь у главі десятій цієї книжки, яка називається “ТВОРЧЕСТВО И КРАСОТА. ИСКУССТВО И ТЕУРГИЯ”

Я не знаю явления более благородного, внутренно более трагического и по-своему героического, чем писатели-католики Франции XIX века, католики совсем особые, не официальные, не приспособленные к католическому «миру сему». Я говорю о Барбе д’Оревили, Вилье де Лиль-Адане, Верлене, Гюисмансе, Леоне Блуа. Эти «реакционеры», в большинстве случаев эстетические роялисты, клерикалы и аристократы, ненавидели священной ненавистью буржуазный мир XIX века. Они были людьми нового духа, трепетавшего под реставрационными одеждами. Это реакционеры-революционеры, ни к чему не приспособленные, вся жизнь которых прошла в бедности, непризнании и неудаче. Люди эти не шли ни на какие компромиссы с буржуазным духом, любили лишь мечту свою и ей жертвенно отдавали всю свою жизнь. Биографии этих людей потрясают своим трагизмом, своим своеобразным героизмом. Красота, которой они жили, всегда была для них миром иным, во всем противоположным уродству ненавистного «мира сего». Сама «реакционность» их была бунтом, а не приспособлением. У этих людей не было никаких надежд на земное устроение и благоденствие. Дух их выбрасывал их за границы этого мира. Этот мир вызывал в них брезгливое отвращение. Как противоположен этот благородный, подлинно аристократический дух буржуазному модернизму, играющему в самодовольное язычество! Искусство новых французов-католиков, всеми отвергнутых и непризнанных, – последние, поздние цветы мировой эпохи искупления. Их красота – все еще красота искупления. Эти усталые души – искупительные жертвы за грехи мира буржуазного, мира сего, предавшего благородство.

Коли Бердяєв каже про відмову від раціональності, він, здається має на увазі відмову від буржуазної раціональності. Але на заміну їй він пропонує не комуністичну утопію, а християнську містику. А отже ідеальний митець має бути клерікалом, постійно молитися Богу, щоб отримати від нього натхнення. Так?

Наступна цитата виглядає просто немов якийсь містичний прото-фашизм.

Русский правдолюбец хочет не меньшего, чем полного преображения жизни, спасения мира. Это черта расовая.

“Трагедия творчества и кризис культуры с особенной остротой переживаются русским гением. В строе русской души есть противление тому творчеству, которое создает дурно-бесконечную, буржуазно-серединную культуру, есть жажда творчества, которое создает новую жизнь и иной мир. Душа России как бы не хочет создавать культуру через распадение субъекта и объекта. В целостном акте хочет русская душа сохранить целостное тождество… субъекта и объекта. На почве дифференцированной культуры Россия может быть лишь второстепенной, малокультурной и малоспособной к культуре страной. Всякий творческий свой порыв привыкла русская душа соподчинять чему-то жизненно-существенному – то религиозной, то моральной, то общественной правде. Русским не свойствен культ чистых ценностей. У русского художника трудно встретить культ чистой красоты, как у русского философа трудно встретить культ чистой истины. И это во всех направлениях. Русский правдолюбец хочет не меньшего, чем полного преображения жизни, спасения мира. Это черта расовая”.

Ми маємо дуже критично ставитися до всього, про що писав Ніколай Бєрдяєв, інакше наслідки некритичного сприйняття, довіри до його рекомендацій можуть бути найжахливішими.