Валерій Матюшенко. Фото: Уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець
Валерій Матюшенко — житель міста Комсомольське Донецької області, колишній полонений бойовиків так званої «ДНР».
До рук представників незаконних збройних формувань потрапив 15 липня 2017 року. Бойовики звинуватили Валерія у шпигунстві на користь України. Мовляв, він співпрацював з СБУ. У так званому суді його засудили до 10 років позбавлення волі. Спершу Валерія Матюшенка тримали у таємній катівні «Ізоляція», а пізніше перевели у колонію міста Макіївка, де бойовики так само утримують українських заручників.
Валерія Матюшенка звільнили у рамках 53 обміну. Він один з 10 цивільних, яких вдалося повернути в Україну 29 червня 2024 року. У неволі він провів майже 7 років.
Анастасія Багаліка: Пане Валерію, ми вас вітаємо. Надзвичайно приємно, що ви погодились на цю розмову, хоча досі ще продовжуєте реабілітацію. Хочемо запитати, як ваші справи?
Валерій Матюшенко: Уже краще. Звикаю до нормального життя, стараюся звикати.
Анастасія Багаліка: Це надзвичайно приємно чути. Знаємо, що реабілітація може бути тривалою. Які плани у вас?
Валерій Матюшенко: Жити. Насолоджуватися життям. Планів багато, потрібно реалізувати.
Валерій Матюшенко: Вона (дружина Валерія, Тетяна — ред.) — справжній боєць. Я ніколи і подумати не міг би. В один момент, ще до обміну 2019 року, у нас була можливість дивитися українські канали. І ми якось сиділи, дивилися телевізор, і включили один з каналів українських. В одному з сюжетів змінюється кадр, і я бачу свою дружину, яка стоїть з плакатом, на якому моя фотографія.
Я знав, що вона дуже сильно хвилюється, що вона постійно десь поряд, постійно думає про мене і турбується про мене.
Валерій Матюшенко: Це був звичайний суботній день. Тетяна (дружина — ред.) була в школі. Я був вдома, хотів поїхати до неї. Вийшов з дому, відкрив машину, поклав туди ключі, документи. У цей час до мене у двір заїжджає затонований автобус. Я живу в центрі містечка, біля міської ради. У моєму дворі, можна сказати, є стоянка. Цей автобус був від мене у метрах десяти.
Я не повертався, мене покликали ззаду: «Ви «такий-то такий-то»?». Я відповів, що так. Мене відразу взяли під руки, вдягнули поліетиленовий пакет на голову, руки за спину, наручники, і ми поїхали. Я не знаю, скільки ми їхали. Мене привезли в приміщення, усі люди стояли в камуфляжі. Мене обшукали і сказали, що я знаходжуся на території «МГБ ДНР».
Мене провели в маленьку кімнату, де лише лежав матрас. Тільки він там і поміщався. Вона була два метра на метр. Ще були двері з решіткою. Там постійно горіло світло. Мене там залишили, за моїми відчуттями, на дні два-три. Всередині була камера відеоспостереження. Їжу мені приносили двічі на день: о 7 ранку і 7 вечора. Це була каша, без солі, без масла. Іноді бував хліб, іноді його не було. В туалет водили один раз, о шостій ранку. Психологічно давили через такі умови. З цього почалася моя ізоляція, у якій я провів 9 місяців.
Мені одразу сказали, що я працюю на спецслужби України. Я відповів, що нічого не знаю. Далі всі питання крутилися навколо цієї теми.
Читайте також: Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича
Валерій Матюшенко: Спочатку було дізнання, які вели «опера», що мене затримали. Через два місяці відкрили кримінальну справу, у мене з’явився слідчий. Мене привозили з ізоляції до слідчого, в офіс «МГБ». Коли закінчилися слідчі дії, справу передали в суд.
Суд відбувався так: мене привозять з ізоляції, хвилин п’ятнадцять — знайомство з суддями, і мене завозять. Далі могли не чіпати місяць знову. Така тяганина була постійно.
Я був арештований 15 липня 2017 року. І мене засудили найшвидше усіх. Через дев’ять місяців мене відвезли в СІЗО і тоді на колонію.
Засідання дуже цікаво відбувалися. До смішного доходило, коли викликали свідка, я не знаю, звісно, свідка чого, приходив такий хлопець з барсеткою а-ля 90-х. Його запитували, де ви працюєте. Він казав: «Я працюю в МГБ». Мене судила суддя Стратійчук. Це була трійка, воєнний трибунал мене судив. Вона йому задавала питання, що ви скажете щодо цієї справи? Він відповідав: «Я не пам’ятаю. Яке прізвище підсудного?». Вона називала прізвище і казала: «Ну от же ваші показання». І він знову каже: «Ви знаєте, я не пам’ятаю, але якщо я писав, я не обманював, це все правда».
Я одразу зрозумів, що якщо ти вже потрапив туди, все одно буде так, як вони скажуть. Навіть якщо ти нічого не робив, ти все одно це підтвердиш. Сенсу сперечатися не було.
Валерій Матюшенко: Ізоляція — це місце, де, зрозуміло, катування, знущання. Там вибивають показання, знущаються до такої міри, що коли вночі ти чуєш кроки, думаєш «хоча би не по мене». Ночами ти чуєш крики, коли когось катують.
Камера була метрів чотири на сім. У ній було 22-27 людей. Її відкривають посеред ночі і нас змушують співати пісні, щоб не було чутно ті крики. Популярними були пісні «Катюша», «Вставай, страна огромная» — такі, совкові. Там катують, а ти співаєш.
Читайте також: Наріман Джелял: що відбувалося в російському полоні?
Валерій Матюшенко: Я не знав, що це обмін. Коли до мене прийшов черговий у колонії: «Матюшенко, на УДО». Я одразу подумав, що мене залишать у Донецькій області. Коли я підписував документи в колонії, побачив, що лежать два мої паспорти: український і закордонний. І мені їх не віддають. Залишаються останні двері, і перед нею я думаю: усе, свобода. Немає ні телефону, нічого. Треба якось думати, зв’язатися, щоб мене забрали.
І коли відкриваються останні двері з колонії, дивлюся, стоять військові у балаклавах, стоїть автобус. Підходять до мене, руки за спину, наручники, замотують очі, вдягають бірюши, і мене в автобус. Ми виїхали в 5 вечора. І через добу (я їхав увесь час із зав’язаними очима і з наручниками) мене завели в якусь камеру, розв’язали очі, але не дозволяли повертатися, щоб я не бачив цих людей.
Потім була довга дорога. Нас вивели, сказали стояти біля сумок з речима. І тут ми чуємо: «Хлопці, ви вдома». Я підняв очі, дивлюся, написано — Волинська область.
Була страшна втома. Моральна. Вона перекрила всі емоції. Це була втома від усіх років, які я провів там. Ейфорії не було. Десь далеко було усвідомлення, що все вже закінчено.
Ігор Котелянець: Валерій, ви перебували в ув’язненні сім років. Ви знали, в яку Україну ви зараз повертаєтеся?
Валерій Матюшенко: Ми дивилися, як російські війська заходили в Україну. Ми бачили, що відбувалося біля Харкова. Ми за цим всім слідили на російських телеканалах. Українських каналів у нас не було. Ми фільтрували інформацію. А так, інформації звідси немає.
Валерій Матюшенко: У полоні залишилися багато людей, у яких уже пішов восьмий рік ув’язнення. Треба обов’язково намагатися витягнути їх звідти. Щоб була якась гуманітарна допомога. Багато людей, які не можуть отримати жодних посилок: продуктів, речей, цигарок.
Читайте також: Росіяни викрали діджея, що їхав рятувати з окупації друзів: історія Андрія Варварова
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі