Іван Самойдюк — пробув у російському полоні 333 дні. Росіяни викрали його 19 березня 2022 року після захоплення Енергодара. Після приходу окупантів Іван Самойдюк почав возити гуманітарну допомогу в окуповане місто із Запоріжжя. Саме після такого рейсу за гуманітаркою чоловіка й затримали окупанти. Містянам вони казали, що не знають, де подівся заступник мера. Жителі Енергодара вийшли на мітинг. Станом на той час це було перше викрадення цивільної людини в місті. Тільки 16 лютого 2023 року Івана Самойдюка вдалося повернути з полону.
Іван Самойдюк: Кожна людина, яку беруть орки у полон, перебуває у «мішку». Це не тільки буквально — мішок на голові, ти і відчуваєш себе, як у «мішку». І я у такому «мішку» перебув 138 днів у одиночній камері у слідчому ізоляторі міста Мелітополя, і майже 200 днів у господарській будівлі на території Запорізької області. Це звичайна господарська будівля, яка взимку не опалюється, в ній немає освітлення. Це – сформовані катівні. І більшість цивільних, які потрапляють у такі катівні, зникають. Вони зникають з точки зору закону, з точки зору можливостей надати хоч якусь інформацію. Моя родина до останнього не знала, живий я чи не живий, де я перебуваю та які є шанси на повернення.
Через ті катівні на окупованих територіях окупанти пропустили, певно, не менше 50% наших громадян. Вони це називають «фільтрація». Мене дивує лише одне — як люди можуть отримувати задоволення від катувань. Вони не ставляться до цього як до роботи, вони ставляться до цього як до розваги, отримуючи від цього задоволення.
Іван Самойдюк: Репресивні органи РФ заїхали пізніше, ніж військові. Військових здебільшого цікавило, аби з міста не було загрози якихось збройних повстань, і вони навіть перший тиждень не йшли в місто. Я це пам’ятаю, адже нашими добровільними дружинами забезпечувався порядок, щоб не було мародерства. А вже на другому тижні заїхала ФСБ, яка себе називала «військова адміністрація». Тоді ми зрозуміли, що у них до 24 лютого була розгалужена агентурна сітка у місті.
Постійно були спроби залучити мене до співпраці і переконати, що варто працювати разом. Вони казали: «Росія прийшла назавжди». Ніяких думок не може бути щодо контактів з не окупованою частиною. «Якщо потрібно вирішувати якісь гуманітарні питання, то їдьте на Крим». Перші дні необхідності спілкуватися з ними були не менш важкими, аніж часи перебування у полоні.
Це був дуже складний період, тому що тоді не було ні інструкцій, ні підтримки, ні якихось чітких рекомендацій про те, як ми мали виживати. Звичайно, емоційно дуже хотілося і ножа схопити, але ти розумієш, що дії мають бути адекватними, плюс є відповідальність, оскільки ще багато людей не виїхало з міста, не змогли евакуюватися. Наші бійці, які захищали Енергодар, потребували крові, оскільки вони лежали у нашій медико-санітарній частині з втраченими кінцівками. І їх теж треба було якось рятувати.
Це був дуже складний період, тому що тоді не було ні інструкцій, ні підтримки, ні якихось чітких рекомендацій про те, як ми мали виживати
Коли я вже повернувся з триденної поїздки, під час якої ми організовували доставку медикаментів і крові, я приїхав з чіткою впевненістю, що нам потрібно евакуювати весь склад виконавчих органів у Запоріжжя. Вранці ми домовилися про зустріч, але я не встиг доїхати, мене викрали. Пізніше вже міській голова разом з командою виїхали, тому що перебувати у місті було неможливо.
Іван Самойдюк: За Запорізьку атомну станцію був бій. Два бійця були з втраченими кінцівками, лікувалися у лікарні, троє загинуло. Я не знаю, чи вдалося евакуювати поранених бійців, але у перший же день бійців, які були взяті у полон на атомній станції, відпустили по домівках. Це пізніше, коли окупанти зрозуміли, що немає квітів, немає караваїв та гопаків на концертах перед орками, вони почали хапати всіх. Багатьох з тих, кого потім відпустили, провели через катівні, фільтрації і залякування.
Іван Самойдюк: З 4 по 9 липня мене вивозили у реанімацію в лікарню Мелітополя, і там я зміг отримати уривками інформацію з російського телебачення. Це єдина інформація, яку я за цей час отримав. Тоді з деяких уривків я зрозумів, де проходять бої, на яких позиціях перебуває Україна. Усі інші дні я перебував у інформаційному вакуумі.
Коли мене перевели у господарську будівлю у Василівському районі одного з підприємств, то можна було отримати якусь інформацію від нових людей, які потрапляли у нашу катівню. Від них ми отримували інформацію про те, що коїться в світі, в Україні і наших містах.
Іван Самойдюк: Я проходжу реабілітацію. З психологом, який зі мною працював, ми дійшли висновку, що психологічна реабілітація мені наразі не потрібна, але потрібна медична реабілітація, яку я зараз проходжу.
Як себе почуваю? У мене декілька днів тому була зустріч з одним із підприємців міста Запоріжжя, який бідкався на втрати під час війни. Я йому відповів, що мені зараз дуже легко і дуже просто, тому що кожен день я розцінюю як подарунок до того, що я прожив своє життя. Тому, з цієї точки зору, я почуваюся чудово.
Я повернувся до роботи, зараз перебуваю у Запоріжжі, і між лікуванням працюю над проблемними питаннями. Ми готуємося повертатися в місто і розуміємо, як ми будемо це робити. Хочу сказати, що ми можемо пишатися нашим містом. Ми бачили, скільки людей виходило захищати українську позицію на початку окупації. Заради цих людей потрібно працювати і намагатися щось зробити. На сьогодні з працівників органів місцевого самоврядування — 220 чоловік – тільки дві людини пішли працювати до окупантів. Із декількох тисяч працівників освіти поціновувачів «руського миру» не набереться і декількох десятків. Це реальна оцінка справжнього настрою енергодарців, які очікують повернення правового поля України.
Іван Самойдюк: Орки готуються до виходу з міста. Це видно по тому, як посилюються заходи мародерства, і по тому, як невпевнено себе почувають ті люди, які пішли їм слугувати. Вони розуміють, що їм потрібно буде тікати.
Іван Самойдюк: До останньої хвилини я не знав, що буде звільнення. І тільки коли нас посадили в автобус і орки сказали нашим полоненим: «Вы ж не вздумайте возвращаться в армию, потому что в следующий раз мы вас на обмен не отдадим», я зрозумів, що це обмін. У полоні була надія, що обмін колись станеться. Там нікого не полишають ці думки.
Іван Самойдюк: Дякувати Богу, моя родина нині у безпеці. Їм, певно, потрібно буде довше проходити реабілітацію, ніж мені. Я знав, що я живий, я вірив, що вийду звідти, а у них не було цієї інформації. Тому емоційне навантаження на них було величезне.
Родичам полонених я б радив вірити. Вірити, молитися і чекати. Я знаю точно, яких зусиль докладає Головне управління розвідки та влада, аби повертати кожного з наших полонених — як військових, так і цивільних.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS