Я думав, чи пробити собі печінку дюбелем, чи отруїтися пральним порошком, аби не катували, - Юрій Яценко

В рамках програми Звільніть наших рідних розповідаємо історію першого політв’язня Російської Федерації з початку військової агресії 2014-го року Юрія Яценка.

Ведучі – родичі українських політв’язнів: Ігор Котелянець, брат Євгена Панова та Наталя Каплан, сестра Олега Сенцова.

Гість студії – Юрій Яценко, перший український політв’язень, який був ув’язнений у 2014-му році, а звільнений у 2015-му.

Юрій Яценко – львівський юрист, громадський діяч, активіст Революції Гідності і радник міністра закордонних справ України. Він – політв’язень Російської Федерації.

З травня 2014-го по травень 2015-го Юрій перебував у російському ув’язненні за сфабрикованими звинуваченнями. 5 травня 2014-го року Юрій Яценко прибув у місто Курськ з приватним візитом, де його затримала Служба безпеки Росії і почала чинити тиск, вимагаючи, щоб він зізнався, що в Росію його скерувала українська влада для ведення диверсійно-шпигунської розвідувальної діяльності в Росії. За відмову регулярно били, тримали в повній ізоляції, без можливості сконтактуватися з адвокатом і рідними, не давали їсти, спати, погрожували обколоти наркотиками.

Через відмову співпрацювати хлопця почали звірськи катувати. Щоб уникнути катувань, Юрій Яценко спершу розбив голову об стіну, але це не вплинуло на поведінку спецслужб. Тож, він вдався до радикальніших дій – лезом порізав вени та живіт.

Після звільнення з російського політичного полону, Юрій Яценко захистив диплом магістра юридичного факультету Львівського університету Франка. Зараз проводить роботу на підтримку політв’язнів, які знаходяться в російських тюрмах.

Ігор Котелянець: Ваша історія вразила всю Україну і багатьох режисерів, і про вас вирішили зняти фільм. Розкажіть про нього.

Юрій Яценко: Так, це документальний фільм, знімає його закарпатський режисер В’ячеслав Бігун, який все життя був юристом. І остання його робота в Європейському суді з прав людини, тобто він цей суд знає зсередини. Він вирішив зняти фільм про мене, адже ми закінчили один факультет у львівському університеті.

Ігор Котелянець: Коли очікувати на цей фільм?

Юрій Яценко: Зараз ми продумуємо напрямок промоутингу того фільму. Це виявилася важка робота – як ізнімати фільм, так і популяризувати його. Тому  думаю, що фільм ми побачимо через два місяці.

Зашивали без наркозу для того, щоб покарати за такий протест. І не зашили вени, а тільки шкіру на руці, і від того рука ще не працювала довго

Ігор Котелянець: Що це був за момент, коли ви  наважилися перерізати живіт і вени?

Юрій Яценко: Добре, що в мене більше раціональний склад характеру, ніж емоційний. Коли я для себе приймаю рішення щось робити, я обов’язково це зроблю. Коли я попав в ті тюремні умови і зрозумів, в якій я ситуації, коли я вирішив стояти на своїй позиції, то зрозумів, що потрібно скласти план і чітко його дотримуватися.

В мене після катувань була ніч. На другий день мене мали знову забрати. Я думав, чи пробити собі печінку дюбелем, чи отруїтися пральним порошком, тобто завдання було не піти на катування, а попасти в лікарню.

Такий метод, як на мене, був найменш травматичним, в жодному випадку це не була якась спроба самогубства, це була маніпуляція, щоб довести тіло до стану, при якому катувати не зможуть. І саме завдяки таким діям я заявив, що не дам себе зашити, поки не дадуть телефон передзвонити. І оскільки це був спецприйомник для іноземців, а не СІЗО, то маніпуляція спрацювала – вони дали телефон і зашили. Хоча зашивали без наркозу для того, щоб покарати за такий протест. І не зашили вени, а тільки шкіру на руці, і від того рука ще не працювала довго.

З власного досвіду знаю – ця система не є всесильною, і слабкість її в тому, що вона брехлива

Наталя Каплан: Кому вы позвонили?

Юрій Яценко: Моєму другові Остапу Куманському. Я не хотів травмувати своїх батьків.  Після того він повідомив родичам, і вони були в розгубленому стані – куди звертатися, вони (в Росії – ред.) всесильні. Але з власного досвіду знаю – ця система не є всесильною, і слабкість її в тому, що вона брехлива. А наша сила в тому, що на нашій стороні правда. Тому потрібно вірити в себе, і все буде повернуто на користь Україні.

Ігор Котелянець: І це була перша звістка про те, де ти знаходишся, адже ти поїхав у Росію і зник без вісті. Що було далі після дзвінка? Як тебе витягали?

Юрій Яценко: Ключову моральну підтримку мені надав генеральний консул Брескаленко, який, попри те, що його не допускали через те, що почалася війна і були фактично перервані дипломатичні стосунки між Україною і Росією, йому вдалося до мене зайти. Він своєю фаховістю, своєю силою духу мене переконав, що він зробить все, що від нього залежить для того, щоб мене рятувати. І він це довів. Тому велика заслуга в цьому його та Міністерства закордонних справ.

Првозахисниця Марія Томак з Центру громадянських свобод організувала кампанію на підтримку наших в’язнів Кремля, яка триває досі. Ми знаходили адвокатів, виходили на міжнародну спільноту, на журналістів, тобто мене рятувала громадянська спільнота і наша українська влада.

 В Європі більше дослухаються до родичів, до звільнених осіб, ніж до політиків, які зачитують певні звіти чи статистичні дані

Ігор Котелянець: Зараз є розвинуті правозахисні організації – Центр громадянських свобод, Кримська правозахисна група, Українська Гельсінська Спілка з прав людини, тобто організації, які відгукнулися на ту масову проблему політв’язнів і допомагають нам. Я думаю, що коли ти був перший, не було взагалі нікого і було дуже складно. Чи доходили до тебе листи, чи спілкувався ти з адвокатами і родичами?

Юрій Яценко: Я був на так званому «морозі» – це коли не допускають листів та передач. Мене три місяці тримали в спецзакладі для іноземців, в якому можна тримати лише 10 днів. Через три місяці лише порушили кримінальну справу. До мене приходив адвокат Пьотр Заікін – це російський адвокат, але людина дуже фахова і професійна, і йому я у великій мірі завдячую своїм звільненням. Саме через нього в мене була комунікація з зовнішнім світом.

Так само, в сіпецзакладі для іноземців згодом в мене були шляхи повідомлення про себе. Тобто це в’язнична специфіка: людина, яка довго перебуває за ґратами, з часом знаходить шляхи передачі інформації про себе.

Ігор Котелянець: Як відбулося звільнення у 2015-му році? Це був обмін?

Юрій Яценко: Це не був обмін, мене відпустили за відбутим покаранням. З формальної точки зору статтю – контрабанда вибухівки закрили за відсутністю складу злочину і через півроку відкрили статтю – зберігання вибухівки, за яку засудили спочатку до двох років позбавлення волі, а потім до 9-ти місяців, які я вже на той час відсидів.

Невідомо, хто зараз перемагає – чи в’язень, який у в’язниці, чи ті кати, які його туди посадили

Ігор Котелянець: Після звільнення вже два роки ти займаєшся питаннями, пов’язаними з допомогою політв’язням, які зараз знаходяться в Російській Федерації. Я знаю, що ти виступав в ООН та брав участь у різних міжнародних майданчиках, де важливі люди приймають рішення по нашій країні. Що це була за робота, чого вдалося досягти та до кого достукатися?

Юрій Яценко: Ці поїздки організовані були або громадянським суспільством, правозахисними організаціями, які ти перелічив, або самими європарламентаріями і конгресменами, які мене запрошували. На той час для мене було дивно, чому українська влада не проводить таких місій для звільненого бранця. Адже я побачив на власному досвіді, що люди, які бачать безпосереднього учасника тих звірств, коли він в деталях може розповісти, що було, дипломати відчувають емоцію, і ця емоційна складова спрацьовує на допомогу іншим. Тобто вони більше дослухаються до родичів, до звільнених осіб, ніж до політиків, які зачитують певні звіти чи статистичні дані.

Тому я буду звертатися до пана міністра з бажанням посилення такої місії. Проте потрібно сказати, що вона відбувається і зараз, наприклад, колишній політв’язень Ахтем Чийгоз також виступав в Європарламенті.

Наталя Каплан: Какая тюрьма изнутри для человека, который туда попал, и кто при этом еще и не виновен?

Юрій Яценко: Для людини, яка потрапляє туди вперше, найважчі перші місяці. Тобто стрес настільки сильний, настільки розумієш, що ми соціальні істоти, що ми створені для волі, що просто психіка не витримує і постійно спиш. Або я бачив людей, які не витримують цих перших місяців, і в них були певні порушення психіки.

Тюрма – це таке саме філософське середовище. Воно чимось схоже на монастир. Ти маєш можливість проаналізувати все своє життя, особливо розуміючи, що ти звідси можеш не вийти.

Тюрма не для всіх однакова. Зараз на волі я розумію, що тюрма для Олега Сенцова – це дуже хороший спосіб донесення своєї думки, своєї ідеології і до суспільства, і до мас, і дуже хороший спосіб боротьби з російською агресією, тому що це шалену привертає увагу світової спільноти до цієї проблеми. Можливо, це в певній мірі звучить негуманно, але він приносить дуже велику користь саме державі. І я думаю, він це розуміє. Тому невідомо, хто зараз перемагає – чи в’язень, який у в’язниці, чи ті кати, які його туди посадили.

Ігор Котелянець: Але ресурс політв’язнів дуже обмежений. Як його підтримувати?

Юрій Яценко: Наші вороги кажуть, що ти нікому не потрібен, про тебе всі забули. Мені казали, що через п’ять років тебе всі друзі забудуть, через десять – лише мама буде пам’ятати, а через 15 ти вийдеш зовсім іншою людиною. До мене не доходили листи, і я не знав, що я – політв’язень. Я знав, що я незаконно засуджений. Але якщо б я отримав такий статус, то відчував би себе набагато краще. Пишіть в’язням. Ахтем Чийгоз казав, що йому написав листа хлопчина зі Львова, і це йому зігріло серце. Ось елементарний приклад – людина до сих пір пам’ятає.

Дуже гарно працює звернення президента до політв’язня, звернення міністра чи привітання. Тобто будь-які політичні акції додають сили.

Також це гуманітарна допомога: коли сало заходить на тюрму – це найбільше щастя. Голод і брак нормальної їжі дуже гостро відчувається, тому можна допомагати, перераховуючи кошти на особисті рахунки, а вони є в кожного в’язня.

Наталя Каплан: Вы как-то общались с другими заключенными?

Юрій Яценко: На мій подив, я дуже швидко зрозумів, що в кримінальному середовищі заборонені упередження через національну приналежність людини. Тобто не можна когось не любити через те, що він українець або грузин. Це такий воровський уклад чи кримінальне поняття. Особисто до мене було абсолютно нормальне ставлення «зеків», за виключенням кількох випадків, коли до мене підсаджували провокаторів. Але на той час я вже знав, як з ними спілкуватися, тому що, якщо про їхню діяльність розказати іншим в’язням, це створить певну загрозу. Їх одразу переводять в інші тюрми, тому що можуть покалічити таких «стукачів».

Середовище це досить справедливе. І попри те, що контингент в’язнів на волі – це злочинці, в тому середовищі вони об’єднуються, солідаризуються і в них немає особливої мотивації вчиняти злочин. Проте не будемо узагальнювати, є такі тюрми в Росії, де є так звані прес-хати, і де можна ламати людину. Це все індивідуальне, це специфіка. Але загальні тенденції такі, що в разі потрапляння туди, не потрібно надто боятися. 

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.