В чотирнадцятій програмі циклу Гену справедливості адвокатка Ірина Лічман розповідає історію своєї клієнтки, котра опинилася сам на сам з домашнім насильством на території невизнаної держави.
Лариса Денисенко: Хотілося б, щоб на прикладі історії вашої клієнтки ми ввели наших слухачів і слухачок у цей простір. Як статається так, що жінка опиняється у шлюбі в заручниках, чому це стається і як цьому ?
Ірина Лічман: Це цікава і болюча тема. У моєму провадженні є комплекс справ -займаюсь з ними з 2016 року – про те, що трапляється, коли не пощастило у шлюбі з іноземцем.
Моя клієнтка уклала шлюб у 2013 році в Україні з громадянином так званої Турецької Республіки Північного Кіпру. Дитина їхня народилася в Україні. Через пів року після народження вони виїхали до Кіпру. Поки жили в Україні все було добре. Жодних підстав для підозр не було. По приїзду до Кіпру змінилося все. Інша держава це – інша ментальність, інший світогляд. Особливо, коли йдеться про мусульманські країни. Там як жити в родині, як спілкуватися з дітьми пояснює релігія. Тому одружуючись з мусульманином варто про це пам’ятати. На Кіпрі моя клієнтка з дитиною та чоловіком жили разом з його батьками, які мали на свого сина неабиякий вплив. Сам чоловік, відповідно, мусульманин за віросповіданням і тиран по натурі. Йому потрібно було, щоб дружина у всьому підкорялася, сиділа вдома і займалася лише ним. При цьому він не давав їй грошей, не забезпечував її. Не дозволяв виходити з дому, працювати, спілкуватися по скайпу з рідними та друзями. Так вона прожила з ним три роки. Чоловік моєї клієнтки займався економічним насиллям, вона на все випрошувала гроші. Було навіть таке, що українська бабуся висилала дитині речі і, коли приїжджала в гості, то привозила одяг і іграшки, бо дитина не була забезпечена. І не тому, що в батька не було грошей, а тому що він був жадібним. Чоловік цей працював на роботі по сезонах і коли на таку роботу виїжджав, то грошей не залишав навіть на їжу. І жінка з дитиною навіть не мали за що купити продуктів. Їли те, що приносила свекруха.
Лариса Денисенко: Коли жінки стикаються з проявами економічного насильства, то що може слугувати підтвердженням, що таке насилля відбувалось?
Ірина Лічман: Конкретно моя клієнтка не зверталася до поліції. Вона не знала мови, її не випускали з дому. Тому вона не могла якось організувати собі захист. Єдине, що вона могла – дзвонити додому в Україну по скайпу і розповідати, що не має грошей навіть на їжу. У цій справі довести економічне насильство можна було лише завдяки показанням оцих свідків, тих, кому вона про нього розповідала. Якби це сталося в Україні, то було б значно простіше. Адже жінка мала б змогу звертатися до служб соцзахисту, поліції, служб у справах дітей. Це стало б фіксацією насильства і доказом.
Варто пам’ятати, що поряд з економічним насильством завжди стоїть фізичне та психологічне – залякування, погрози, приниження. Усі три види насильства відбуваються паралельно. І четвертий вид насильства – сексуальне – також часто присутній.
Лариса Денисенко: Розкажіть, будь ласка, як сексуальне насильство може виникати у шлюбі. Часто навіть у експертному середовищі люди не розуміють, що це реально можливо.
Ірина Лічман: Сексуальні стосунки жінки і чоловіка завжди ґрунтуються на згоді. Коли дружина проти чогось, вона цього не хоче або не може, а чоловік все одно бере її силою, то це є сексуальним насильством.
Лариса Денисенко: Як жінка могла реагувати, перебуваючи у такій складній ситуації закордоном, окрім як телефонувати родичам по скайпу?
Ірина Лічман: Вона більше ніяк не могла реагувати. У неї не було кола знайомства, кому б могла про це розповісти, або б хто став свідком цього насильства. Одного разу, коли чоловік побив її ногами, а свідками цього були його батьки, вона попросила їх викликати поліцію, то вони відповіли «навіщо? це ваші стосунки у родині». На щастя, їй через три роки увірвався терпець і вона змогла втекти разом з дитиною в Україну.
Лариса Денисенко: Що ж відбувалося по приїзду в Україну?
Ірина Лічман: Її чоловік приїхав слідом за нею і вмовляв її повернутися. Коли зрозумів, що вона не повернеться, почав тероризувати. Він – людина забезпечена і мав змогу приїжджати що два тижні. Переслідував її, наполягав на зустрічах. І вона не могла не зустрічатися, бо він – батько дитини, бо він – не позбавлений батьківських прав і за законом вона не мала підстав не давати йому бачитися з дитиною. Але йому дитина була потрібна лише, як привід, щоб бачитися з нею. Кожна їхня зустріч закінчувалася приниженням, ображанням, погрозами. Аби заявити про це в поліцію треба було мати докази, а їх зібрати дуже складно.
Перше, що ми зробили – визначили місце проживання дитини. Звернулися до суду з відповідним позовом. Суд залишив дитину з матір’ю в Україні.
Потім ми подали позов про розірвання шлюбу. Це тривало більше року.
Після ануляції шлюбу чоловік подав позов до суду про усунення перешкод для спілкування з дитиною. Просив, аби йому дали право щороку вивозити дитину до себе на 10 днів. Ця справа досі розглядається у суді. Ми розуміємо, що якщо він без матері вивезе дитину на ту невизнану територію, то ми її більше ніколи не побачимо.
Поки справа розглядається він продовжує тероризувати мою клієнтку. І не лише її, а й усю родину. І це не припиняється, навіть коли він на території Кіпру. Іноді телефонував до сотні разів за день. Найняв детективів, які почали збирати інформацію про родину клієнтки. Незрозуміло навіщо йому ця інформація, але усе це – складові терору.
Коли справа про усунення перешкод вже була у суді він приїхав в Україну. Він домовився з клієнткою про зустріч у торговому центрі. Ситуація тоді вже була така напружена, що я попередила клієнтку аби одразу, якщо він почне їй погрожувати, та викликала поліцію. І на зустрічі він знову почав прилюдно її принижувати. Жінка дістала телефон і сказала, що викличе поліцію. Він замахнувся, вдарив дружину і вибив мобільний з рук. Телефон впав на голову дитині. Побачивши, що наробив він швидко втік. Але клієнтка таки звернулася до поліції. Вони вилучили відео з камер спостереження. Тому зараз триває досудове розслідування.
Також ми звернулися до суду із заявою про видачу обмежувального припису. Ним можна заборонити кривднику наближатися до колишньої дружини та дитини, спілкуватися телефоном, скайпом, листуватися, з’ясовувати будь-яку інформацію через родичів та знайомих. Припис нам видали на 6 місяців. Якщо за цей час нічого не зміниться, то за законом ми можемо продовжити цей термін ще на пів року.
І зараз, коли діє припис, клієнтка вперше видихнула. Почувається впевненою у своїх силах. Але кривдник подав скаргу на цей припис. Він не здається і для відстоювання своїх інтересів найняв 4 адвокатів. Це не просто, але боротися за власний спокій і за спокій дитини – треба.
Лариса Денисенко: Якби дитина народилася не в Україні, а, наприклад, в державі з якою в України є договір про допомогу у кримінальних та цивільних справах, то чи вплинуло б це на те, що дитину б випустили з матір’ю, або б дозволили проживати з матір’ю в Україні?
Ірина Лічман: Як правило, діти, народжені в інших державах, одразу стають громадянами тих держав. І після розірвання шлюбу з іноземцем, дитину в Україну вивезти дуже складно. Це неможливо зробити без згоди батька та без рішення суду. Тому, перш ніж виходити заміж та народжувати дітей, треба думати про можливі наслідки.
Лариса Денисенко: Що ваша клієнтка говорить про можливості знайти перекладача на тій території Кіпру, де вона жила? Чи зв’язатися з якимось консульським українським органом?
Ірина Лічман: Якби їй дозволили виходити за межі квартири, то можливо вона б когось знайшла. Щоб піти до поліції чи знайти перекладача їй, на жаль, бракувало знання мови.