Про особливості та складнощі отримання статусу членів родини загиблого, пов`язані із законодавчим неврегулюванням питання участі в бойових діях на території АТО добровольців говоримо з Василем Бричуком, батьком загиблого героя-розвідника Олександра Бричука (Старого), та адвокаткою системи безоплатної правової допомоги Світланою Остапенко.
Лариса Денисенко: Давайте спочатку познайомимо наших слухачів з вашим сином. Розкажіть, яким він залишається у вашій пам’яті?
Василь Бричук: Саша был очень контактным. Преподавал боевые искусства. Также работал тренером по спортивному туризму. В основном он брал трудно воспитываемых детей, которые состояли на учете в милиции и выводил их так, что только 2 человека из 400, которых он взял, попали потом на осуждения. Все остальные стали на путь истинный.
Есть такая спортивная команда «Мафия», что в переводе означает семья. Даже, когда у нас еще не было такого острого конфликта с Россией, который происходит сейчас, Саша брал своих спортсменов и на микроавтобусе они объезжали впроть до Оренбурга — все российские области, агитируя приезжать к нам и развивать спорт.
Он был большим патриотом Украины.
Также с 1997-2007 он работал при Консульстве Украины в России, где вел спортивную работу, и там он имел высший разряд педагога. Он был директором спортивной школы. Создал самую лучшую в России базу спортивного туризма.
Когда началась аннексия Крыма, он сказал: «Пап, я еду туда». Он поехал туда вместе с некоторыми своими спортсменами. Будем так говорить: подпольничали, партизанили — вредили тем войскам, которые пришли туда. Когда на них вышло ФСБ, была возможность ареста. В это время у нас начали формироваться первые батальоны добровольцев — «Киев—1», «Днепр—1». Он попросил меня узнать телефон Днепропетровской администрации. 11 мая отпраздновал в Севастополе свое день рождения и 13-го он уже был в Днепропетровске в батальоне «Днепр».
Поскольку Саша очень сильно владел оружием, единоборствами и в это время группа людей вышла из окружения на оккупированной территории, которые в последствии назвали себя батальоном «Шахтерск» — это было 48 человек. Именно тогда началось создание батальона «Шахтерск» — батальон №6 МВС Украины. И Саша был направлен туда специалистом батальона.
Не смотря на то, что батальон еще проходил тренировки и оформление всех документов, группа с 70 человек, которые были первыми, уже участвовала в выездах на оккупированную территорию. 4 июля первым, кто был обезврежен — это Павлоградский блокпост. Это был один из главных сепаратистов, не могу вспомнить его фамилию, за что Саша был представлен к награде Орден «За мужество». Орден он при жизни не получил. Нам его вручили уже после его гибели.
Участвовал он в освобождении Мариуполя, Волновахи, Иловайска и Донецкого аэропорта. Он был в составе диверсионно-разведывательной группы, которой и руководил.
Лариса Денисенко: Як він загинув?
Василь Бричук: Он мне позвонил за 2 дня до этого и сказал: «Будь готов. Если все произойдет нормально, я еду на работу». У нас был такой пароль: когда он должен был уходить на задание, он писал, что едет на работу. Если он возвращался, он говорил, что дома. Мы знали, что дальше делать и как.
В то время было так, что пришлось покупать все. Все сбережения, которые у меня были, ушло на покупку всего необходимого вплоть до рожков к автомату. Нам приходилось покупать все самим, потому что не было в армии.
У них было задания пройти на ту сторону, выполнить задание. Они вышли с группой с 7 человек на свою территорию, но из-за предательства попали в засаду.
Их прижали к высоковольтной линии трансформаторов. Он мне позвонил за 20 минут до гибели, и спросил, как можно пройти через такую полосу препятствия, будем говорить. Я ему объяснил как, он провел людей. Возле последнего трансформатора один из предателей, понимая, что их раскрыли, вызывал «Град», который бьет с той стороны.
В одного из рядовых милиционеров, которые были с ним рядом, были подствольные гранаты старой системы, которые детонируют. Они сдетонировали, в результате чего погиб рядовой Бегма и мой сын Саша. И в это время залп снаряда, от которого взрывается трансформаторная подстанция, обливает их маслом и они горят.
Лариса Денисенко: А ця людина, яка зрадила, він залишився живим?
Василь Бричук: Да, он остался живым. С кассы батальона тогда было похищено 700 тысяч гривен. Он ушел и, буквально, через один день все имена и данные были полностью выданы на сайте «Трибунал». Лично Гиркиным за голову моего сына была назначена награда в 12 500 $.
Саша принес им много вреда. Лично им было обезврежено 3 особо опасных резидента. Один был сдан на блокпост в Павлограде, второй в Запорожской области, третий при взятии Иловайска.
Лариса Денисенко: А цей зрадник, який очевидно мав доступ і до особистої інформації, він має якесь відношення до Штабу? Мені цікаво, де він взяв всі ці дані стосовно родини. Ви не знаєте, ним займаються у військовій прокуратурі?
Василь Бричук: Когда у нас начались судебные процедуры по восстановлению того, что сын погиб в АТО, мне пришлось найти 3 человека, которые были в составе группы моего сына. Они мне и рассказали, как на самом деле погиб Саша.
Как мне объяснили бойцы, к его и Бегме трупов никого не пустили, даже комбата. А на второй день уже в интернете были выданы все данные о всем личном составе батальона. Но не полностью о всех членах батальона, в котором было 400 человек, а 70 человек, которые непосредственно действовали, как первые.
Лариса Денисенко: А чому взагалі виникла потреба підтвердження у судовому порядку і вас, як членів родини загиблого у АТО.
Василь Бричук: Дело в том, что мой сын был добровольцем и он для того, чтобы быть специалистом батальона, не был аттестован, то есть не был в пагонах. Он считался контрактником. Я даже не знаю, как это точно сказать, никто мне юридически не может объяснить, как это происходит.
Он был, как гражданский человек. По закону он должен был заниматься материально-техническим снабжением батальона. Но он сильно разбирался в топографии, в совершенстве владел любым оружием. Это не потому, что он мой сын, и я его хвалю, а он действительно был легендой батальона. Его знали у «Правом секторе», его знали в батальоне «Азов», также его знали в вооруженных силах 92-й бригады.
Стрелял он так, что когда он заходил в тиры Севастополя, то операторы, которые его знали, сразу говорили, какой он хочет приз. Для него не составляло проблемы стрелять с какого-то оружия. Поэтому, позывной у него был «Старый». Как мне потом объяснили, у него был такой позывной, потому что он все знал.
Рядовой Бегма и специалист батальона Бричук Александр Васильевич в актах Н-1, Н-2, которые мне выдали, пишется, что они двигались якобы в колоне, где-то там и произошел несчастный случай, а рядовому Бегме в акте написали, что они погибли именно, выполняя задания по патрулированию и охране целостности Украины.
В Ордене — посмертном награждении тоже сказано, что погиб именно, выполняя задание. А акт не дает нам право статуса. Кстати, выплат и одноразовой помощи мы до сих пор не получили. Хотя есть уже новый закон, вступивший в силу с 25 декабря, который говорит, что если человек погиб в АТО, выполняя свой гражданский долг, то обязаны выплатить.
Лариса Денисенко: Можете розповісти про родину? Хто є ще родиною Олександра?
Василь Бричук: У Саши есть родная дочь и приемная . Она находится на той территории с бывшей женой.
Лариса Денисенко: Пані Світлано, питання до вас. Вже пан Василь сказав стосовно складнощів, з якими були пов’язані набуття статусу родини загиблого саме під час антитерористочної операції. Ви, як професіонал, що ви можете сказати? З якими складнощами стикнулися? Які потрібно було збирати документи, які потрібно було збирати свідчення, щоб добитися того, щоб статус родина загиблого отримала?
Світлана Остапенко: Це була значима справа, яка першою потрапила до нашого центру, тому було велике хвилювання і ми намагалися якомога скоріше допомогти особі встановити факт загибелі його сина при виконанні бойового завдання. Головною проблемою було встановлення учасників процесу, хто саме несе відповідальність по цій справі.
Велику кількість документів до цього часу назбирав сам Василь Денисович і саме він надав всю інформацію. Це були і відповіді Головного управління МВС України в Дніпропетровській області, і МВС, і відповіді нашого місцевого виконкому, і Управління праці і соціального захисту населення. Тобто інформація була, її потрібно було тільки обробити.
Після цього народилася ця заява, яка була направлена до суду.
Лариса Денисенко: Пан Василь дійсно проробив велику роботу. Були і свідчення людей, які знали Сашу, були і відповіді органів внутрішніх справ. Чому ця проблема не вирішувалася?
Світлана Остапенко: По-перше, у всіх документах було зазначено про те, що з Олександром стався нещасний випадок, тому було неможливо було встановити факт загибелі при виконанні бойового завдання в зоні АТО. Хочу зазначити, що відповідно до пункту 4 акту спеціального розслідування нещасного випадку, вказувалося про його тимчасове перебування в зоні АТО. Не було жодного слова про те, що він дійсно виконував завдання.
Лариса Денисенко: А цей акт складала служба безпеки України?
Світлана Остапенко: Він був комісійний. Саме в цьому акту була окрема думка одного з членів цієї комісії, яку висловила Білан Н.В., яка звернула увагу на те, що загибель Олександра була під час виконання бойового завдання. Ми з Василем Денисовичем проложили багато зусиль для того, щоб у судовому засідання це підтвердити. І суд звернув на це увагу.
Лариса Денисенко: Які ще документи, свідчення, матеріали довелося знаходити, щоб переконати суд? Наскільки я розумію, тих наявних документів не вистачало, щоб переконати і щоб ця проблема була вирішена в поза судовому порядку.
Світлана Остапенко: Ми також вирішили знайти тих осіб, які разом працювали з Олександром і знали, які завдання він виконував. Вони надали свої пояснення до суду у письмовому вигляді. Вони відмовилися з’явитися до суду, розуміючи складність ситуації у нашій країні, але письмові пояснення вони надали з копіями своїх паспортів і суд це взяв до уваги.
Лариса Денисенко: Як я розумію, однією зі сторін цієї справи був відповідний орган соціального захисту? Мені цікаво, як вони аргументували це питання, адже воно не було вирішено в позасудовому порядку? Вони посилалися на формальні обставини?
Світлана Остапенко: Я вважаю, що це дійсно були формальні обставини, бо всі посилались на те, що він був добровольцем і законодавчо це не було врегульовано. Саме порядок надання статусу особам, які були добровольцями.
Лариса Денисенко: Зараз це вже починає вирішуватися. Менше з тим, існує поняття у законодавстві, і ми це обговорювали з адвокатами, як людина-привид. Це саме стосується людей, які не закріплені ні за ким, але вони очевидно воювали, дехто з них загинув, перебував у полоні. Виникає і зараз ця проблема стосовно доведення. Що, на ваш погляд, справило на суд більше враження?
Світлана Остапенко: У нашій справі ще було кілька наказів, які надав Василь Денисович. Вони були підтверджуючими документами щодо того, що Олександр був закріплений за бригадою. Також були накази на його передислокацію, що саме після передислокації до село Вергінка і сталася ця подія, в якій він загинув.
Лариса Денисенко: А як ці накази можна було витребувати і з кого? Як це все відбувалося?
Світлана Остапенко: Ці накази були видані ГУМВС України в Дніпропетровській області і, судячи з тієї документації, яку мені надав Василь Денисович, він звертався до них не один раз і не один місяць.
Лариса Денисенко: А що цікавило суд? Які питання ставив перед вами суддя?
Світлана Остапенко: Його цікавило, чому саме особа, яка була нагороджена, не отримала цього статусу. Чому саме відмовляли і на які документи ми спиралися.
Лариса Денисенко: Це те саме, що цікавить і мене. На що, власне, посилалися, крім відсутності законодавчого врегулювання цих питань особи, які відповідали за надання цього статус? Тобто дійсно, за існуючих документів — це парадоксальна ситуація. Є очевидні речі. Якщо загибель людини не справляє на декого враження, то є підтверджуючи документи всієї боротьби та участі у цьому процесі. Я просто не усвідомлюю, що робити людям, котрі не мали документальних підтверджень перебування на тій території і участі у бойових діях. Чим, крім цієї формальної відписки стосовно того, що немає відповідного законодавчого врегулювання, обґрунтовував своє ставлення до цієї ситуації соцзахист?
Світлана Остапенко: Було тільки 2 проблеми, відповідно до яких вони не надавали статус: відсутність законодавчого врегулювання цього питання і що смерть Олександра настала від нещасного випадку відповідно до цього акту. Суд брав до уваги в сукупності всі докази, а не конкретний документ, в тому числі і пояснення свідків, які були під час виконання завдань разом з Олександром.
Лариса Денисенко: Це питання було вирішене під час одного судового засідання чи розтягнулось у часі?
Світлана Остапенко: У часі ми його не розтягували, не дали, так скажемо, суду це зробити. У нас було 2 судових засідання. Перше було 2 вересня 2015 року, а друге 16 вересня.
Лариса Денисенко: Власне, це завершилося тим, що безпроблемно суд зобов’язав надати статус, чи як це звучить у рішенні?
Світлана Остапенко: Однією стороною справи у нас був Кабінет Міністрів України і на судовому засіданні був присутній його представник. І навіть вони, зважаючи на всі обставини, не заперечували щодо задоволення нашої заяви.
Лариса Денисенко: А в якій спосіб ви їх притягнули, як сторону?
Світлана Остапенко: Це була моя ініціатива, оскільки у відписках зазначалося про незаконодавче врегулювання цього питання, тому було вирішено поставити їх, як сторону по справі.
Лариса Денисенко: Світлано, як ви вважаєте, люди були присутні на процесі і бачили, що це незаконодавче врегулювання справи позначається на долях живих і тих, хто вже загинув, захищаючи Батьківщину. Вони, на ваш погляд, адекватно на це відреагували?
Світлана Остапенко: Уже на момент розгляду цієї справи були розроблені законодавчі ініціативи щодо внесення змін. Тому я вважаю, що в найближчому майбутньому справа стосовно таких людей буде вирішена на законодавчому рівні.
Лариса Денисенко: Я б хотіла, щоб ви нагадали, що надає статус членів родини загиблого.
Василь Бричук: Статус семьи погибшего дает 50%-е скидки, возможность прибавки к пенсии. Так как я инвалид второй группы и мне более 65-ти лет, то я являюсь иждивенцем Саши, и это мне дает право перейти на его пенсию с его заработка. Это также дает нам возможность в первую очередь получить жилье. Так как прошло уже 17 месяцев с гибели Саши, ми до сих пор живем в таких условиях и благодаря такому решению теперь подана заявка на субвенцию о покупке жилья для нашей семьи.
Ця радіопрограма створена за фінансової підтримки Уряду Канади у рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні. Погляди представлені у цій програмі є особистими думками учасників програми, і не обов’язково відповідають позиції проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», Канадського бюро міжнародної освіти або Уряду Канади.