Після повернення з війни: як потрібно поводити себе з бійцями, що воювали?

Поговоримо про соціальну реабілітацію бійців і бійчинь з військовим психологом Андрієм Козінчуком.

Ведучі

Лариса Денисенко

Гостi

Андрій Козінчук

Після повернення з війни: як потрібно поводити себе з бійцями, що воювали?
https://static.hromadske.radio/2018/11/hr-gen-15-11-18_kozinchuk.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/11/hr-gen-15-11-18_kozinchuk.mp3
Після повернення з війни: як потрібно поводити себе з бійцями, що воювали?
0:00
/
0:00

Лариса Денисенко: Коли ми говоримо про соціальну реабілітацію, чим може допомогти держава, чим може зарадити родина, чим може підтримати суспільство та як людина може допомогти собі сама?

Андрій Козінчук: Соціологічна реабілітація – це комплексне питання, і воно дійсно ділиться на групи. Почнемо з держави. Держава може допомогти у налагодженні якихось формальностей. Це статус учасника бойових дій обов’язково, це надання якихось преференцій. Наразі у нашій державі зроблено такий прецедент, що кожен громадянин, який має статус учасника, має дуже багато пільг. Але ці пільги існують на папірці, в кабінетах, і їх немає в реалі, ці пільги мертві. Ветерани кепкують, що є реальні три пільги: безкоштовний проїзд в транспорті, знижка на комунальні послуги і місце на кладовище.

Лариса Денисенко: І то, з пільгами на комунальні послуги постійно існує проблема?

Андрій Козінчук: Постійно існує проблема, адже в нас немає чіткої системи. Ми з ветеранами вже казали, що давайте ми приберемо більшість пільг, але це дуже непопулярний крок для політиків – прибрати пільги. Є такі пільги, наприклад, позачергове обслуговування в будинках побуту, тобто в якихось перукарнях чи хімчистках. Це те, що писалося ще при Другій світовій війні, навіть не при Афганістані. Або позачергове встановлення телефону від «Укртелекому». Ці пільги мертві, ними ніхто не користується, але вони є. Та ветерани хочуть, щоб працювали такі пільги, як земля чи квартира, проте вони не працюють. Чиновники часто говорять про те, скільки вони зробили, але скільки реально було надано? Насправді ця «робота» політиків не доходить до утримувачів цих пільг. Тому держава повинна зробити все, щоб виконати обіцянку згідно того закону, який вона сама і написала.

Суспільство. Я взагалі зараз не сильно популяризую ПТСР, бо цим завжди зловживають. Кажуть, що 80% буде ПТСР, але це брехня. Ми не можемо знати, скільки буде відсотків, поки не закінчиться війна. ПТСР  – це така штука, яка виникає після війни.

Лариса Денисенко: Багато говорять, що люди, які повертаються з війни, мають ушкоджену психіку. Наскільки це правдиво?

Андрій Козінчук: Офіційно в нашій країні ПТСР діагноз може поставити психіатр. Тобто якщо ви психолог, якщо ви читаєте соціальні мережі, якщо ви спеціаліст по читанню якихось цікавих глянців, ви не можете поставити діагноз ПТСР, навіть якщо ви бачите симптоми. Це може поставити психіатр чи психотерапевт із медичною освітою, у кого є відповідний державний сертифікат, що він може ставити такі діагнози.

Якщо брати нашу державу, європейські держави і Америку – це три різні підходи до встановлення діагнозу ПТСР. Якщо відійти від всіх цих наукових прирікань, то ми точно знаємо, що людина, яка пішла на війну, і людина, яка повернулася – це не одна і та сама людина. Якщо людина повернулася звідти і не змінилася, ця людина – соціопат. Це також норма. В світі є загальна статистика, що 2% населення – це соціопати. В них немає ПТСР, як було в них певне цікаве відношення до суспільства, так воно і лишається. Але ці люди чудово іпмлементуються у будь-яке суспільство: вони ходять на роботу, вони заводять сім’ї, для них нічого не змінилося. 98% людей змінюються, це нормальна реакція на ненормальні події, які відбулися в їхньому житті. І в кожного зміни йдуть по-своєму, тут багато чинників, від чого це залежить: яка людина була до війни, чи з повної сім’ї, заможна чи ні, який в неї був світогляд. Може, це була людина, яка проживає у невеликому містечку, яку взагалі нічого не цікавило. Або навіть з великого міста, бо немає більш самотніх людей, ніж жителі мегаполіса. Також впливає, що було на тій війні, де він був, що він бачив, яке відношення було з командиром. Адже вплив командира дуже великий, від нього залежить, чи будуть вони там пиячити, чи не будуть. Бо там можуть бути і алкоголіки, але командир може так налагодити систему роботи зі своїм підлеглим особовим складом, що все буде нормально.

Тому зміни будуть в будь-якому випадку, і ці зміни потрібно прийняти. Так, він прийшов інший, він бачив те, що не дай Бог побачити іншим людям, але нам потрібно бути готовим до цих змін. І щоб ми не шкодили ще більше людині, нам треба знати про це. Тому ми всюди, де тільки можемо, проводимо психологічне просвітництво. Отже, якщо ми говоримо про соціум, будь ласка, дізнавайтеся про це з компетентних джерел. Не соромтеся ходити до психолога, повірте, психолог не має права працювати із психічно нездоровими людьми, він працює із психічно здоровими людьми, в яких є ті чи інші проблеми. Повірте, немає людей, які б жили соціальним життям і в них не було б якихось проблем. Наразі психологічна допомога дуже розгалужена по країні. Дуже багато є психологів-волонтерів, наприклад, Психологічна кризова служба, вона надає безкоштовну психологічну допомогу, і вона також займається просвітництвом.

ПТСР з’являється не від війни, а від реакції людини після війни. Разом із Київською міською спілкою ветеранів АТО, разом із Психологічною кризовою службою та різними громадськими організаціями ми працюємо над тим, щоб не було цієї стигматизації після війни. Дуже важливо, щоб було не намарно всі ті жахи, що бачила людина на війні. Адже часто людина приходить і бачить, що нічого не відбулося, ба більше – нівелюються ті події, які там були.

Тут потрібно ще про ветеранів сказати. Я пишаюся ветеранами, але є ветерани – так звані «весільні генерали». Вони зловживають тим, що вони були там, і вони постійно всім розказують, як вони воювали там, як то все було, і не факт, що ця людина дійсно там була. Тому що та людина, яка там дійсно все бачила, не сильно має бажання в деталях це все розповідати. По ній видно зовні. Але так, щоб вона всім розповідала про кров, про фізіологічні частини тіла, що їй довелось бачити, такого немає в більшості випадків. Тому соціуму потрібно розуміти, як йому зустріти цього ветерана, як себе вести, і головне – як себе не вести. Ми більше за все про табу розповідаємо, чого запитувати не треба.

Лариса Денисенко: Розкажіть про ті питання, які категорично не можна ставити перед людиною, котра звідти повернулася?

Андрій Козінчук: Всіх бійців дістало питання – коли закінчиться війна? Я був всього лише рік на війні, був в секторі «А», зі мною не служив ні Нострадамус, ні інші люди, які можуть сказати, коли закінчиться війна. І, повірте, там немає людей, які кажуть, що їм класно, і вони хочуть, щоб війна не закінчувалася.

Друге питання – не лізьте в душу, якщо боєць не хоче відкривати цю душу. Ставити питання – чи ти когось вбивав, а ще є супер спеціалісти, які питають  чи ти вбивав дітей? Тобто вбивати людей нормально, а от дітей – вже ні. Задають запитання – а що було найстрашніше на війні? Тобто вони хочуть саму чорнуху почуту. Боєць, як правило, не розкаже, а якщо розкаже, то збреше, але якщо він навіть нічого не розкаже, він це згадає. І знову почнеться ця стигматизація, тобто зациклення на цих всіх питаннях. Якщо вам дійсно це все цікаво, будьте терплячими, підтримайте воїна. Повірте, якщо його нахлине, він першим вас покличе для того, щоб висказатися. З цього і починається робота з травмою, коли він може визнати те, що сталося. Для бійців травмою стало те, що вбивство для них не стало травмою. Хоча насправді це психіка захищала людину, він просто не хотів загинути. А там дуже просте правило: не хочеш загинути, тобі потрібно вести бойові дії. В результаті бойових дій гинуть люди. І він в себе відчув, що немає ніякої реакції, значить я якийсь не такий, якийсь псих, а до психолога не піду, бо там одні психи. І він не готовий про це говорити. Але він не готовий говорити, бо, може, ніхто його щиро не хоче слухати? Тому що це буде ще один прояв негативу. А в нас зараз в суспільстві прагнення до суцільного позитиву: все повинно бути рожеве, в стразіках, м’якеньке з запахом ванілі. А його життя не пов’язане з таким рожевим.

Лариса Денисенко: Мої колеги адвокати констатують, що трохи збільшилася тема насильства в родині, коли повертаються бійці, збільшилася кількість розлучень.

Андрій Козінчук: Так. Якщо забрати етичну норму, а взяти виключно з науки, то, на жаль, це норма. Наприклад, є статистика по США, там 42% розлучень. Тобто дружина майже кожного другого бійця, який повертається, подає на розлучення. Це, правда, більше зв’язано з ментальністю американців, бо там боєць якщо крикнув, то вже завтра він буде спілкуватися з адвокатом. Українки терплячіші, може, люблять більше, я не знаю.

Дійсно, є така проблема – розлучень побільшало, цього вартувало очікувати. У відносинах у сім’ї варто розділяти стосунки з дівчиною/дружиною, з мамою, з дитиною. Мами найнудніші в цьому, і тут треба працювати не з бійцем, а з мамою. Мама переживає. Навіть, якщо боєць був там місяць, і він був у готелі якомусь, їв, пив, спав, слухав радіо, мама в цей час воює сама з собою, що мого синочка вбивають. Тому тут потрібна допомога мамі.

З дружиною потрібні інші підходи, тому що практика показує, що у кожної дружини є свій сценарій, що буде відбуватися, коли повернеться чоловік. І цей сценарій не може бути однаковим, тому що кожна жінка – індивідуальність, розгадати жінку ще ніхто не зміг. Наприклад, в голові у жінки таке, що приїде чоловік, кине всі речі, візьме її на руки і повезе в якусь подорож. Він там буде готувати вечерю, вона буде мити посуд, і все буде гарно. Насправді, він приходить, сильно обнімає, цілує і біжить до своїх хлопців. А вона ображена, тому що вона готувалася: улюблену вечерю приготувала, сукню собі вибрала, йому на базарі щось купила, спіднє щось нове собі, щоб порадувати. Але взагалі нічого не оцінив хлопчина, наївся, подякував і кудись побіг. Плюс він у формі ходить, а вона може бути брудна. В мене був випадок, коли дружина випрала форму, на ранок вона не висохла і він одів її вологою та пішов. Бо ця форма його ідентифікує, він з нею зрісся і не може так одразу перейти.

Жінка хоче вже з ним поговорити, але боєць ще не готовий. Боєць прийшов з іншою системою цінностей, з іншим мисленням, йому зараз не так важливе кохання як таке. Він ще досі мислить стандартами – вижити. Він вижив, в нього виробилися якісь нові реакції чи слова.

Дружина часто підводить його словами «Нам треб з тобою поговорити. Я не можу з тобою налагодити стосунки. Я взагалі не впевнена, що ти мене любиш». І він з готовністю каже: «Ні, я тебе не люблю, мені це взагалі все не цікаво, дуже дякую, що нагодувала, чекала, а я – до пацанів». Цікаво, що людина з часом страждає від цього. Тому дружинам хотілося би сказати, що вам треба терпіння і вам самим потрібна допомога. В мене зараз на консультації більше знаходиться дружин військовослужбовців, ніж самих бійців.

Лариса Денисенко: А парами часто приходять?

Андрій Козінчук: Дуже рідко, і це дуже погано, бо це найефективніша терапія в плані сімейної терапії. Просто жінки більш готові до цього, жінка – це взагалі створіння настільки універсальне, що якщо чоловік не буде заробляти, вона плює на свої домашні справи і йде в бізнес. Зараз дружинам потрібно дуже багато терпіння та мудрості.

Лариса Денисенко: Коли чекаєш, ти починаєш нагнітати, з одного боку, а з іншого, ти моделюєш, як ти зустрінеш. І в цю модель ти вписуєш те, що комфортно тобі, передовсім, і якось не дуже думаєш про те, що може бути комфортне чоловіку, який повертається. Чи можна зарадити цьому на якомусь етапі очікування? Чи є групи, де жінки, дружини, дівчата, мами могли б зустрічатися разом і говорити про ці проблеми?

Андрій Козінчук: Так, такі групи створені. Мені відомі такі групи у великих містах. Я також намагався долучатися до створення цих груп: це Київ, Дніпро, Львів. Це групи підтримки жінки. Якщо просто тупо чекати, це досить неефективно, тому що тривога зростає і нічого доброго з цього не виходить. Дуже добре діяльністю якоюсь займатися. Більшість дружин займалися якоюсь волонтерською діяльністю, тобто якась жінка збирала чоловікові на спальник, на бронік, вона шукала, спілкувалася, знаходила таких, як і вона. І ця діяльність – це дуже добре. Бо якщо просто ходити на роботу, шукати, то це неефективно.

Потім хтось пустив «пушку», що в усіх бійців в АТО знаходяться воєнно-польові дружини. Не буду казати, що такого немає, але це правда стосовно дуже маленької категорії людей. І щоб тривога не виростала, дуже варто спілкуватися один з одним. Коли ми були в Данії з моєю колегою, ми бачили, як там ці організації роблять. У них є фонди, які підтримують зустрічі таких дружин. І в рамках цих зустрічей, наприклад, дружини печуть торти, продають їх в якомусь парку і збирають гроші, які направляють у фонд підтримки бійців. В нас теж щось подібне було, дружини плели сітки тощо. І ця діяльність дуже важлива.

Ми дуже просимо, щоб дружини давали бійцеві, якій повернувся, можливість часу і простору. В нього має бути право побути одному, все передумати. Але в той же час він повинен знати, де ви знаходитеся, де їжа знаходиться. Родина має стати підтримуючим фактором, це люди, з якими він найчастіше спілкується.

Було б класно, щоб ви з дитиною пішли до психолога і запитали, що нам робити. Був такий класний випадок, коли дитина прийшла з мамою, психолог дав рекомендації і мама якось прошляпила це все діло. А чотирьох річний синок нагадував мамі, що можна робити, а що ні.

В бійця може бути неспокійний сон, він уві сні може вас вдарити або дитину, тобто варто бути готовими до якихось таких речей. Крім того, можна спланувати якісь відпочинки, і з самого початку – поменше обов’язків. Тому що у людини був єдиний обов’язок – стріляти, чергувати, в пітьмі шукати ворога, до всього прислухатися і нікому не довіряти. Пам’ятайте, що людина, яка знаходиться в травмі, на підсвідомому рівні відчуває брехню, нещирість або якусь підозру. Тому не варто брехати, і правду-матку рубати в очі теж не потрібно.

Андрій Козінчук Громадське радіо
За підтримки:
Ця радіопрограма створена за фінансової підтримки Уряду Канади у рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», який впроваджується Канадським бюро міжнародної освіти у партнерстві з Координаційним центром з надання правової допомоги. Погляди представлені у цій програмі є особистими думками учасників програми, і не обов’язково відповідають позиції проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», Канадського бюро міжнародної освіти або Уряду Канади.