Як у суді відстояти права матері та дитини?

Особливість провадження справ щодо позбавлення батьківських прав. Роль органів опіки та піклування. Роль громади.  Роль місцевого самоврядування. Які докази потрібні для реалізації гарантованої Законом «Про охорону дитинства» норми, що кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків?

У студії Василь Непомящий, головний спеціаліст Ананьївського бюро правової допомоги в Одеській області.

Лариса Денисенко: З чим прийшла до вас ця жінка?

Василь Непомящий: У жовтні 2016 року до Ананьївського бюро правової допомоги звернулась 42-річна жителька села Точилове Ананьївського району, яка потребувала представництва її інтересів у суді як відповідачка по справі №491 за позовною заявою органу опіки та піклування Ананьївської районної державної адміністрації щодо позбавлення її батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини. Заявниця повідомила працівникам бюро, що вона мати двох синів (2006 та 2015 року народження), незаміжня. У минулому сама є вихованкою інтернатного закладу, тому житла на той момент не мала, зі старшим сином винаймала житло. Офіційно не була працевлаштована. Але не тому, що не хотіла працювати, просто на той момент у селі вже не було колгоспу. Вона дуже працьовита жінка, заробляла на життя випадковими заробітками.

Після народження другої дитини в жовтні 2015 року жінка написала заяву до Ананьївської районної державної адміністрації про влаштування сина на півроку до дитячого закладу у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем та відсутністю житла. З листопада 2015 року її менший син знаходився у будинку дитини №3 міста Одеса.

Громадянка розповіла, що не забрала сина з будинку дитини по закінченню шестимісячного терміну, бо вирішувала побутові проблеми. У зв’язку з цим з липня 2016 року в Ананьївському районному суді розглядалася справа, в якій вона проходила відповідачем за позовною заявою органу опіки і піклування Ананьївської районної державної адміністрації на підставі клопотання будинку дитини №3 міста Одеси щодо позбавлення її батьківських прав відносно малолітньої дитини.

Хотів би зупинитися і на тому, що, на жаль, державні службовці спішать виконувати вказівки інших державних службовців. Так як закінчився шестимісячний термін, районна державна адміністрація повинна направити листа в будинок дитини. Або продовжити термін ще на півроку, так як дитина знаходилася на державному забезпеченні, або забрати цю дитину назад. Вийшло так, що краще забрати дитину, ніж написати листа за десять хвилин і дитина знову б утримувалась за державний кошт. Цього не було зроблено.

Жінка повідомила, що наразі має бажання та відповідні умови для виконання своїх обов’язків як матері щодо виховання дітей, має будиночок, хоч і старий, але придатний для проживання і бажає повернути свого малолітнього сина в сім’ю та піклуватися про дітей.

Лариса Денисенко: Це стосувалося її меншої дитини, чи й дитини, яка народилася в 2006 році?

Василь Непомящий: Старший син знаходився в Ананьївській школі-інтернат на повному державному забезпеченні. Це хороша, добра, працьовита дитина. За характеристиками зі школи-інтернат мати часто буває там, цікавиться, її жодного разу не бачили п’яною. Завжди знаходила кошти, щоб купити подарунок чи солодощі дитині. Син допомагав мамі.

Але не хотілося би говорити, як це було сприйнято в районній державній адміністрації. Там це встигли сприйняти вштики: «недопустимо, щоб у наш час люди батракували». Я питаю: «А краще красти? Вона хоче воз’єднати сім’ю, жити однією сім’єю.

Лариса Денисенко: Претензії, які висувалися до неї як до матері, передусім стосувалися незабезпечення, на думку компетентних державних органів, умов виховання і перебування дітей? Чи малися претензії до її поведінки?

Василь Непомящий: Я був у Одесі. На рівні чуток будинок дитини №3, на жаль, має погану славу в місті та в Одеській області. Коли в нас було засідання суду, був телеміст, у ньому брала участь директорка цього закладу.

Претензії були до того, що мати жодного разу не відвідала дитину. Мати каже: «Я приходила, але мене не пустили». Там сувора система пропуску, з якоїсь причини не було директора і ніхто не міг пропустити без її рішення. Я поставив питання, чи дитина на державному забезпеченні в дитячому будинку, відповідь була, що так. Кажу: «А скажіть, що можна дитині привезти?» У матері нема грошей, доїхати до Одеси — 100 гривень. Купити ще щось дитині — це вже 300 гривень. Вона таких грошей не мала. З села можна привезти сир, молоко — натурпродукт. «Ні, це не можна, у нас вся продукція сертифікована». Кажу: «А при вході у ваш заклад написано, що можна привезти дитині?» — «Нічого не написано».

Лариса Денисенко: Чи місцеві органи влади і самоврядування допомагали жінці. Наприклад, віднайти роботу, житло? Чи допомагала громада?

Василь Непомящий: У тому селі жила старенька бабця. Вона мала будинок, рідні в неї вже не було. Вона запропонувала жінці доглядати за нею, а коли та помре, жінці залишиться житло. Воно стареньке, але придатне для проживання. Жінка зробила ремонт своїми руками, син допомагав, завезли дрова.

Голова села, колишній фермер, забезпечив життєдіяльність цієї сім’ї. Сказав, що в селі його покійних батьків є будинок: «Хоч сьогодні заходь, все для проживання там є», допоміг. Вона працює в нього, наймається на роботу. Він забезпечує її та її сина грішми та продуктами харчування, годує їх. Четверо односельців виступили в суді на захист жінки. Але опікунська рада так напала на цю жінку! Там в основному знаходяться жінки, які мають по дві-три вищі освіти, і вони так напали на неї, а вона не могла нічого сказати у своє виправдання, тільки плакала.

Лариса Денисенко: Загалом у таких історіях на перше місце мають виходити інтереси малолітніх дітей. Які основні претензії висловлювали органи опіки і піклування, щоб аргументувати, чому хочуть позбавити материнських прав цю жінку?

Василь Непомящий: Головою опікунської ради в Ананьївській районній державній адміністрації є заступниця із соціальних питань, яка курує роботу служби в справах дітей районної державної адміністрації. Коли ми почали працювати, подивилися на позовну заяву. Я багато разів виступав у судах, але тут не міг не зупинитися на цьому і не написати заперечення, щоб виступити з ним у суді.

Справа в тому, що жінка проживає на території села Точилове, а матеріали збираються по першій сільській раді, а не по цьому селу. По-друге, нема жодної характеристики. Щоб доводити щось у суді, повинні бути аргументи. Таких не було. Вона живе в одній сільській раді, а документи збираються зовсім за іншою.

У всякому разі жінці не дали можливості захистити себе. Біда в тому, що в опікунській раді повинні бути не тільки представники районної державної адміністрації, а люди всіх верств населення, які повинні бути незаангажованими і не мають підтримувати керівництво.

Я би хотів, щоб вони передивилася склад цієї опікунської ради, припустимо, ввели нас, когось із членів бюро, бо ми би зразу ознайомилися з позовною заявою, вказали би на недоліки. Але воно пройшло в суді.

Мене вразило, коли я поставив питання директорці дитячого будинку, скільки у них дітей у віці до двох років, вона сказала, що більше 150. А сімей, які стоять на черзі для отримання цих дітей-сиріт, близько 130. Тоді я поставив сам собі питання: а не краще було написати листа і продовжити на півроку чи легше зібрати матеріали (ще й так паскудно)? Це питання ми висвітлювали на нашому телебаченні, його підняв голова сільської ради, попросивши телебачення прийти в суд. Підняли всю сільську громадськість, люди теж обурювалися. Адже вона мати, а дитині буде краще жити з мамою, ніж у чужій сім’ї. Ці всі питання, на жаль, у нас не врегульовані. Я би хотів, щоб перш ніж робити крок на позбавлення батьківських прав, ті, хто в опікунській раді, подумали: а якби така доля торкнулася їхньої родини? Вони мають кілька освіт, а ця людина не могла закінчити вісім класів, але викручується, як може: без чоловіка, без нічого.

Лариса Денисенко: Чи опитували старшого хлопчика стосовно того, які в нього стосунки з мамою

Василь Непомящий: Я говорив з ним у себе в кабінеті. Не хотів говорити наодинці, щоб не ранити дитину питаннями, тому мати приходила з ним. Я питав, чи хоче він, щоб мама забрала братика з дитячого будинку. Він відповів: «Так, дуже хочу, я буду з ним дуже добре жити, допомагатиму йому і так далі». Дивлюсь: очі в нього горять, знаю, що так воно і буде.

Він був у двох школах, спочатку в середній школі-інтернат в Ананьєві. Там дуже позитивні відгуки про нього: і від класного керівника, і від директора. Запитав і в директорки Точилівської середньої школи (він там недовго займався, мати спеціально його забрала, щоб воз’єднати родину). Відгуки теж дуже позитивні. Хоча, на жаль, у матеріалах позовної заяви нема жодної характеристики на маму.

Лариса Денисенко: Які аргументи вислуховував суд і яку позицію зайняв, які рішення ухвалив?

Василь Непомящий: На стороні позивача були опікунська рада районної державної адміністрації і опікунська рада першої сільської ради, прокурор району. Піднімали питання тільки стосовно того, щоб позбавити батьківських прав. Але руки не опустилися. Суд вислуховує факти. В мене було значно більше таких позитивних фактів. Хочу подякувати і головуючому судді Дорошу Валерію Васильовичу, який перейнявся справою. Він подивився, що позовна заява погано зроблена, усе це прийняв і відмовив у їхніх вимогах до суду в повному обсязі. Їхніх доказів було недостатньо, щоби суд прийняв їхню сторону.

Довго тягнули питання для того, щоб дати «добро» матері. Вже було й рішення суду, яке увійшло в законну силу, не оскаржувалося, Але туди ще їздили, перевіряли матеріально-побутові умови. Але мати все-таки поїхала за дитиною. Якщо не помиляюсь, туди поїхав і голова сільської ради своїм автомобілем, забрали дитину. Дитина впізнала свою маму. Зараз сім’я проживає разом.  

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.