КО-ХАТИ — подкаст про те, як створити гідне та доступне житло для внутрішньо-переміщених осіб

Діяти в мовах кризи і вирішувати проблему, спричинену війною. Створювати гідне житло для тих, хто його втратив, з думкою про те, як будуть почуватись люди, які тут житимуть. Змінювати ситуацію із соціальним житлом в країні, в якій іде війна, і взяти на себе відповідальність не лише створити, а й управляти таким житлом.

Саме такі цілі поставили перед собою архітекторки та архітектори команди КО-ХАТИ у 2022 році. І за три роки відновили дев’ять будівель, в яких зараз проживають понад 1700 людей.

Іще один, десятий об’єкт, — у роботі, і тут створять 48 місць для проживання ВПО. Про шлях команди, виклики, рішення — розповіли архітекторки, співзасновниці проєкту КО-ХАТИ Анна Пашинська та Анастасія Пономарьова. Ведуча подкасту — Саша Шабаліна.

Як з’явився проєкт

Саша Шабаліна: Привіт, це подкаст КО-ХАТИ. Подкаст не про кохання, а про хати. Мене звати Саша Шабаліна і я «ВПО зі стажем». Усі мої питання сьогодні будуть про житло. Для початку розкажіть про організацію та як ви пов’язані із соціальним житлом? І як з’явилася ідея?

Анна Пашинська: Ми зараз перебуваємо у стадії переходу від волонтерського проєкту КО-ХАТИ, який виник у 2022 році, до створення інституції, яка повністю присвячена житлу. Це благодійний фонд «КО-ХАТИ», який створює доступне, орендне довгострокове житло для українців.

Анастасія Пономарьова: Три роки тому, в кінці березня – на початку квітня 2022 року, ми шукали, як можна бути корисними. Я ще й шукала де жити — утікала з родиною з Києва в Івано-Франківськ. Аня була першою людиною в Івано-Франківську, до якої я написала, тому що мені дуже хотілося з перших днів бути в русі.

Це мій спосіб впоратися зі стресом — щось робити. І, власне, в Івано-Франківську за два тижні народилась перша ідея проєкту.

«О сьомій ранку в Івано-Франківськ прилетіла перша ракета, а вже в дев’ятій ми були в офісі, де розбивали координаційний центр»

Тоді в Івано-Франківськ приїжджало дуже багато людей з усієї України, і команда займалася таким собі «airbnb на максималках». Ми намагалися розселити людей у власні квартири, квартири друзів, у все, до чого можна було дотягнутися. Цей фонд житла дуже швидко завершився. Mи розуміли, що потік людей буде тільки зростати, і що треба думати про якесь фахове системне рішення, а не намагатися це вирішувати персонально і точково.

Анна Пашинська: Пам’ятаю, як о сьомій ранку в Івано-Франківськ прилетіла перша ракета, а вже в дев’ятій ми були в офісі, де розбивали координаційний центр. Ці перші тижні були дуже насичені гуманітарними задачами, було зрозуміло, що одна з дуже критичних потреб — це саме житло. Ми точно знали, що треба безпечний, але дуже інтегрований спосіб поселення людей.

Почали шукати різні варіанти. І побачили, що є досить багато недіючих будівель, такий собі «пустостан», які по 5-25 років не використовуються, і ми зможемо зосередити свій ресурс там. Знайшли перший об’єкт, і от як у перший день на нього прийшли, так і залишились. Почали ремонтувати, постити про це, і люди почали підтягуватися. Це була якась лавина спільної дії і фантастичний час, той настрій і підхід став частиною ДНК нашої інституції.

Житло для переселенців до повномасштабного вторгнення

Саша Шабаліна: Зі свого досвіду я можу сказати, що це для мене звучить як щось абсолютно нове, і в цьому подкасті я відповідаю за наївні питання. Тому що коли в 2014-му я приїхала з Донецька в Київ, пішла в мерію, в ЦНАП, кажу, ось я приїхала, допоможіть. Які в нас варіанти?

І, звісно, варіантів не було. Лунала людяна відповідь, типу «ти молода, тобі 19, давай, напевно, сама, тому що ти будеш дуже довго чекати. У нас тут черга, ти можеш вписатись в чергу Держмолодьжитло». Я 11 років в черзі, але нещодавно вони мені написалина пошту, — до вас ніяк черга не доходить, давайте, напевно, ви вже виписуйтесь.

І в якийсь момент ти розумієш, що по ресурсам тобі однаково або спілкуватись з державою, або просто знайти ще одну роботу і вже покладатись у цьому питанні на себе. Тому наступне питання, воно трохи ретроспективне. Що було в плані житла для ВПО до повномасштабного вторгнення?

Анастасія Пономарьова: У нас був етап інтенсивного дослідження. Перед тим, як ми зайшли в свою першу будівлю, про яку Аня вже згадувала, ми спробували оцінити ситуацію в Івано-Франківську, регіоні, і спілкувалися з людьми, які організували кризові центри, шелтери.

«У першу чергу ми допомагаємо людям, які знаходяться іще в гіршому становищі, ніж ми»

Також дивилися на те, що є в місті. І тоді порахували, що офіційних просторів, які могли би приймати людей, — до 200 одиниць. Це не та кількість, про яку можна говорити серйозно. На сьогодні, обсяг житла, яке створили КО-ХАТИ, вже в 10 разів більший.

Я, до речі, теж ВПО, я з Макіївки. Правда, переїжджала раніше, ще до повномасштабного вторгнення, але юридично теж вважаюся ВПО, тому що в мене там залишилася власність. Я часом думаю, що цей проєкт я в якомусь сенсі роблю і для себе, тому що бачу себе теж рецепієнтом, суб’єктом цієї допомоги. Ми навіть жартома думали, що будемо КО-ХАТИ колись робити для себе стареньких.

Будемо разом займатися садівництвом, якимись ремеслами і взагалі переживати той досвід, який ми маємо. І чому б щось не зробити для себе, це, здається, теж круто. Але в першу чергу ми допомагаємо людям, які знаходяться ще в гіршому становищі, ніж ми.

Доступний житловий фонд в Україні: чи існує взагалі?

Анна Пашинська: Відверто, житлового фонду в Україні — доступного, орендного, від держави, муніципального, обласного, районного, від громадського сектору, — його практично не існує.

Те, що було зроблено між 2014 і 2022 роком, це близько 1500 квартир всього в Україні. І мені здається, що в який департамент не прийдеш, житло сприймається якоюсь незрозумілою приставкою до комунальних послуг. Тому що діяльність муніципалітетів зосереджена на публічних просторах, громадському транспорті, дорогах, комунальних проблемах.

А коли вони чують запитання про житло, то таке враження, що це не до них звертаються, тому що такого житла і нема. Я не хочу нікого звинувачувати, але в цілому не було програм, не було фокусу, не було часу, грошей для того, щоб таке комунальне житло з’являлося.

«Хрущовки» — це теж соціальне житло, яке було приватизовано»

«Хрущовки», до речі, це теж соціальне житло, яке було приватизовано. Воно було розраховане на 50 років експлуатації із точки зору якості будівництва, архітектури. І зараз більшість того, чим люди володіють, дісталося їм умовно «від бабусі». Переважно це приватний фонд. І от в таких умовах 7 мільйонів людей закрили свої квартири і виїхали за кордон, а інші 7 мільйонів, які є внутрішньо-переміщеними особами, опинились в ситуації, коли ці двері їм ніхто не відкрив, тому що житло, яке мало бути соціальним, по факту вже приватне майно.

Понад 30 років Незалежності в Україні не було стратегії формування і набуття фонду житла, державного або муніципального. А якби був такий житловий фонд? Тоді двері таких квартир можна було б відкрити і поселити туди людей.

І навіть в умовах миру, коли війна закінчиться, є позитивні речі, які також можна підтримувати житлом: залучати молодих професіоналів у міста — медиків, архітекторів, містопланувальників. Житло — це дуже класний метод залучення людей у муніципалітети.

Величезна трагедія у тому, що люди зараз активно повертаються на окуповані території, під обстріли, тому що їм немає куди їхати, вони не можуть витримати тих умов, які їм пропонують. Це нижче гідності. Це тема, яка є суперкритичною для держави. І нам дуже хочеться показувати приклади, як це можна вирішити.

Чи є в Україні гідне соціальне житло?

Саша Шабаліна: У мене є досвід проживання в соціальному житлі в Нідерландах. Ми приїхали з мамою в шелтер, декілька днів там пожили, і соціальний робітник сказав, що завтра ми їдемо в дім для літніх людей, і будемо там жити. Звичайно, для нас це був шок, адже ми знаємо що таке дім для літніх в Україні. Ми подумали, що побудемо там один день і повернемось назад у Донецьк.

І яким було наше здивування, коли ми побачили, що там все було прекрасно. Половина будівлі функціонує як дім для літніх, а інша половина — для біженців з різних країн. Там були і українці, і нідерландці, які перебувають у вразливих обставинах. Тоді я зрозуміла, що соціальне житло, по-перше, існує, і, по-друге, воно може бути гідним. Там є кавова машина, плазма, там все прекрасно. Зрозуміло, що це не топові речі, але більше, ніж база. Ця квартира в прихистку була кращою, ніж багато з того, що я знімала в Києві. І, відповідно, питання: чи є в Україні схожий формат, і що таке соціальне житло, якщо треба комусь пояснити?

Анастасія Пономарьова: В Україні є юридично зафіксований термін та визначення соціального житла. Це житло для вразливих категорій населення. Ці категорії чітко прописані, люди отримують доступ по черзі, за певною процедурою. І тут треба розуміти два моменти: по-перше, це черга, і ти маєш відповідати якомусь критерію, щоб стати в цю чергу.

А, по-друге, житло надається безкоштовно. В Україні немає якоїсь робочої моделі, яка би уможливлювала ефективне управління цим соціальним житлом.  Це суто субсидійована практика, яку ми успадкували від Радянського Союзу. Ідея про безкоштовне є дуже токсичною, тому що призводить до того, що такого житла — мало, адже держава не може собі його дозволити. До речі, це одна з причин, чому житловий фонд в Україні не розвивається, — саме через цю вкорінену ідею про безкоштовне, яку ми ще не витіснили з нашої уяви і з наших законів.

Є ще таке поняття як «кризове житло», в якому можна жити певний період, декілька тижнів чи місяців.

А те, що ми створюємо в КО-ХАТИ, це не обов’язково є соціальним житлом у нашому розумінні. Ми це називаємо — доступне, орендне, справедливе, гідне житло. Це модель, якої поки не існує, ми її створюємо, ми її будуємо паралельно з тим, як ми будуємо безпосередньо фізичний простір та розбудовуємо нашу інституцію.

Для нас це одночасно три «будівельні» майданчики. І наша модель — це інноваційний спосіб вирішити житлову кризу і надати інструмент, який не буде тупіком, як ідея соціального житла, якою вона є зараз: без економічної моделі, без врахування, як житло примножується, як утримується, як там з’являється кавомашина, а не тільки білі стіни і ліжко. І це доволі складна і цікава ідея, яка нас захопила.

«Ми почали міні-революцію в цій сфері»

Анна Пашинська: У 2015 році я повернулася в Україну. Під час проживання в Австрії бачила, як може виглядати суспільне благо, як можуть виглядати спільні простори, яка в них може бути якість. І коли мені був потрібен якийсь класний кейс дизайну чи організації чогось, я в першу чергу думала про університет і про приклади соціального житла, які бачила в Австрії.

А що ми згадуємо тут, в Україні, коли чуємо слова «університет» чи «соціальне житло»? І це взагалі стосується всього соціального сектору і гуманітарних послуг також. Ми часто говоримо, що вони негарні. Але часом зробити гарно не коштує інших грошей, або іншого часу. Це вимагає певного відчуття простору, людей, їхніх потреб і взагалі відчуття гідності.

Ми почали міні-революцію у цій сфері, хочемо показати, що таке житло може виглядати круто. І часом, коли ми фотографуємо готові об’єкти — бачимо, що вдома в нас половини всього немає. Тому що робимо не просто як для себе, а набагато краще. Хочемо, аби простір був терапевтичним, огорнув турботою і якось допоміг.

Зараз, ми створюємо наш десятий об’єкт у місті Калуш Івано-Франківської області. Там високі стелі, все буде обладнано дуже класними меблями. Багато землі навколо, є сад, будуть публічні простори з дитячими майданчиками, кімнатами. Там буде майстерня, спільні кухні. Все буде дуже гарно — в зелені, у спокої, практично в центрі міста. Я б сама з великим задоволенням орендувала там житло.

Ми багато досліджуємо та працюємо над тим, щоб створити не просто будівлю, а місце для спільноти, в якій кожен і кожна можуть розвиватись, підтримувати один одного, щоб це не було якимось гетто, яке кожного тягне на дно, а навпаки — місце і спільнота, які тебе витягують, допомагають. Дуже сподіваємося, що нам вдасться вибудувати цілу систему, яка буде самовідтворюваною.

Команда проєкту

Саша Шабаліна: Розкажіть про вашу команду. Яка кількість ВПО, яка кількість просто зацікавлених у проєкті людей. І скільки людей, до речі, в команді? Наскільки це великий проєкт?

Анна Пашинська: У нас у команді напевно, відсотків 90 — це жінки. Ми — організація з жіночим лідерством, емпатією, принципами, мультизадачністю. Зі всіма тими якостями, які властиві жінкам. Також, напевно, на відсотків 80 команда складається із ВПО. І це якраз велика кількість людей, які зібралися на першій будові у 2022 році, коли в нас ще не було ні системного фінансування, нічого.

Це було понад 200 людей, які просто ходили як на роботу туди і волонтерили. І ми якось цими цінностями, будівельним пилом, фарбою — склеїлися. Потім зрозуміли, що прийшли люди з різними крутими навичками, які потім стали частиною основної команди.

Анастасія Пономарьова: Волонтерство є для нас етапом, на якому ми можемо випробувати ідеї. Ми тоді не були певні, що реюз і відбудова закинутих будівель — це хороший інструмент, щоб робити сучасну реновацію у гуртожитках. І коли нам потрібно перевірити якісь ідеї, гіпотези, то волонтерський процес найкраще підходить для цього.

А коли вже працюємо над довгостроковим житлом, де в нас договори і багато відповідальності, тоді участь у волонтерстві звужується до таких форматів, як волонтерські табори, де ми виділяємо якусь окрему зону, окремий простір для цього залучення. І це підсилює професійну команду. Тобто в нас доволі гібридний формат.

Досвід

Саша Шабаліна: Ми вже торкнулися теми Нідерландів, Австрії. На чий ще досвід ви спираєтесь, окрім того, що вигадуєте свою формулу?

Анастасія Пономарьова: У нас у команді є багато індивідуального досвіду, як у мене особисто, так і у Ані. Також є група експертів, які досліджують тему роками, писали магістерські роботи на тему соціального житла в Німеччині, в Австрії. Я рік жила в Швейцарії у кооперативі, за який я сплачувала, але це було набагато дешевше, ніж на ринку.

Там було багато людей із ментальними викликами, це був соціальний мікс. Кооператив став для мене на цілий рік орендованим житлом, яке я ділила ще з вісьмома сусідами, я занурила себе в цей контекст, тому що ми вже тоді робили КО-ХАТИ, і я дистанційно працювала зі Швейцарії.

Мені треба було пережити цей досвід, щоб бути впевненою і спокійною у своїх рішеннях. До речі, через цей досвід я більше повірила в те, що люди в певних умовах, які ми створюємо, можуть самостійно вирішувати конфлікти.

Ми теж не намагаємося все зарегулювати, хоча в нас є певні рамки і умови. Управляти житлом, адмініструвати — це те, на що ми наважилися, тому що розуміємо, що без цього не буде якісного життя, якісного досвіду.

Анна Пашинська: Ми дивимося на різні приклади: Австрія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Данія. Але треба пам’ятати, що ці системи існують вже понад 100 років. І це дуже-дуже важливо. А в Україні ми починаємо з нуля, з нашим форматом доступного житла. Це величезні виклики, це складно. Дуже важливо, що ми говоримо про неприбуткове, доступне, орендне житло. Але неприбуткове – не означає, що там немає бізнес-моделі.

Щоб вийти в нуль, треба вже дуже добре постаратися. Люди оплачують своє проживання. Але ми розраховуємо cost-rent, тобто витрати, які йдуть на утримання будівлі, щоб це було беззбитково. Оплата проживання, крім комунальних, має хоча б повертати ті витрати, які потрібні для утримання, ремонту, тощо.

В Австрії, наприклад, це нормально, коли в соціальному житлі є басейн чи сауна. І люди готові за це платити. Тоді з’являється якийсь прибуток, який реінвестується в подальше створення житла. От туди ми йдемо. Звичайно, економічна ситуація в Україні інша, але ми розуміємо, що цей міжнародний досвід нам треба адаптувати до нашої економічної спроможності і реальності.

У цій моделі ми, організація КО-ХАТИ, дизайнуємо, будуємо, запускаємо в експлуатацію, створюємо юридичну модель, фінансову модель, поселяємо людей, управляємо цим житловим фондом. Тобто це повний цикл. І в Україні поки таких прикладів немає, тому що це не вигідно з комерційної точки зору.

Але це наша велика мета, створювати гідне і доступне неприбуткове житло, яке залишається у фонді третього сектору, муніципалітету або держави, і не є приватизованим. Це дуже важливо.

Ми молода, невелика громадська організація, яка взялася за супер-амбітну історію. У пілотній моделі, замінюючи субсидії від держави благодійними коштами, ми тестуємо модель, та хочемо впливати на законотворення, яке уможливить втілення таких проєктів на постійній основі. Ми хотіли б довести, що це можливо, та масштабувати наш досвід надалі.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі