Як жінки–внутрішньо переміщені особи долають дискримінацію

В тринадцятій програмі циклу Гену справедливості  юристка Христина Гаталяк та голова ГО «Центр просвітництва та розвитку людини» Наталія Проць розповідають також про те, як жінки-ВПО допомагають вирішувати правові та соціальні проблеми завдяки об`єднанню, про випадки дискримінації та шляхи боротьби з нею.

Лариса Денисенко: Якщо говорити про внутрішньо переміщених осіб (ВПО)-жінок, то з чим передовсім вони стикаються?

Наталія Проць: Ситуація, яка була кілька років тому і яка є зараз – суттєво різниться. Коли жінки лиш починали переїжджати на Львівщину, то, звісно, відчували сильний емоційний стрес, навантаження і першочергово вирішувалися їхні побутові проблеми пов’язані з житлом, харчуванням, пошуком роботи. За три роки питання і взагалі становище жінок-ВПО трансформувалося. Зараз вже більше говоримо про можливості для саморозвитку, самореалізації. Звісно, ситуації є різні, але все ж більше стоїть питання внутрішнього потенціалу, розвитку і просування у подальшому загалом.

Лариса Денисенко: Що можете порадити жінкам? Адже починати власний бізнес у нашій країні складно. Хто, наприклад, може допомогти започаткувати бізнес з правової точки зору, допомогти юридичними порадами? Чи хто може розказати, як правильно спілкуватися з, наприклад, державними органами?

Христина Гаталяк: Станом на сьогодні питання з внутрішньо переміщеними особами більш-менш врегульоване. Державні органи активно залучають ВПО до діяльності. Львівський міський центр зайнятості організовує дуже багато заходів, аби залучити ВПО. Важливо, що жінки більш молодого віку самі об’єднуються в громадські організації і є дуже активними у соціальному житті.

Існує, також, програма «Рука допомоги», її реалізовують місцеві адміністрації. Вона передбачає допомогу при започаткуванні бізнесу для ВПО, для малозабезпечених осіб. Тобто можливості і проекти є.

Ми акумулюємо усі необхідні дані і стараємося надавати потрібну інформацію у повному об’ємі. Також ВОП можуть звертатися до нас з будь-яких питань, що стосуються правової допомоги: якісь роз’яснення, представлення інтересів в суді і т.д..

Наталія Проць: Окрім підтримки державних структур зараз існує також багато міжнародних проектів. Коли говоримо про започаткування власної справи, то не завжди і взагалі частіше питання стоїть не у грошах, а в мотивації, поштовху, базових знаннях в управліннях проектами, людьми тощо.

Лариса Денисенко: Що стосується влаштування дітей до дитячих садочків. Що можете запропонувати і які правові методи порадити тим людям, чиїх дітей не хочуть брати до дитсадків?

Наталія Проць: Якщо говорити про можливості жінки на влаштування дитини в садочок, чи коли маємо на увазі доволі вразливу категорію ВІЛ-позитивних жінок, які є внутрішньо переміщеними, то досі побутує дуже багато стереотипів. Це коли їх не приймають, не готові їх зрозуміти, а самі жінки соромляться і навіть не можуть відверто розповісти про свій статус. І тут важливо, що жінки об’єднуються у спільноти. І навіть якщо їх 2, 3 чи 5 людей – це вже стає можливістю для вирішення якоїсь можливої проблеми в майбутньому.

На Львівщині дуже гостро стоїть питання житла. І знаю приклад, коли кілька сімей об’єдналися, аби вирішити цю проблему. Вони неодноразово зверталися до держорганів різних рівнів – від ОДА до сільських рад. У таких випадках запорукою успіху є об’єднання і можливість спільно впливати на ті чи інші процеси.

Христина Гаталяк: 70% жінок, які мають статус ВПО, є одинокими. Дехто вже розлучені, деякі у процесі розлучення і тому на їхні плечі лягає і забезпечення побуту, і забезпечення життя дітей. Також тут говоримо і про морально-психологічний клімат в родині.

Ми активно співпрацюємо з ГО «Промінь змін». Вони беруть дуже активну участь у житті внутрішньо переміщених осіб, розробляють потрібні алгоритми дій.

Щоб вирішити побутові питання потрібно писати звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування. Ми в Центрі допомагаємо писати подібні звернення.

Лариса Денисенко: Наскільки жінки, які змушені були переселятися, усвідомлюють що таке дискримінація? Як вони її сприймають? Наскільки важливо пояснювати що це таке і що порадити жінці у такій ситуації?

Наталія Проць: Я би говорила про декілька акцентів. Якщо говорити про внутрішньо переміщених осіб, які переїхали до Львівської області, то це доволі інтелектуально розвинені, розумні люди, які мали там бізнес чи просто займали певне соціальне становище. Тому рівень їхнього розуміння високий. Вони бачать, що відбувається у суспільстві і намагаються на це впливати. Другий момент – ситуація у Львові та в регіонах різниться. Якщо у місті ми говоримо про наявність розуміння, то у сільській місцевості здебільшого розуміння, як таке, відсутнє. Дискримінації набагато більше, побутують значно потужніші стереотипи.

Тому жінки намагаються залишитися у Львові чи поблизу Львова, не їдуть далеко від обласного центру. Знають, що там реалізуватися важче.

Ми розуміємо, що вони стикаються з економічною дискримінацією. Але варто сказати, що за ці три роки ситуація змінилася. Жінки стали самостійнішими, вони готові рухатися, розвиватися, стартують навіть з чимось малим, аби в подальшому добре заробляти.

Лариса Денисенко: Чи існує дискримінація жінок, які мають певні захворювання, вірус-інфіковані на СНІД, з боку медичних установ?

Наталія Проць: Не сказала б, що така дискримінація є. Ставлення до ВІЛ-позитивних людей зараз набагато лояльніше, адже існує багато не лише регіональних, а й національних проектів, що намагаються забезпечити ВІЛ-позитивних людей достойним рівнем життя. В усіх цих проектах партнерами є медустанови і безпосередньо медпрацівники.

Лариса Денисенко: Чи багато випадків домашнього насильства з якими стикаються внутрішньо переміщені жінки?

Христина Гаталяк: Я б навіть не виокремлювала статус внутрішньо переміщених жінок від становища жінки у суспільстві взагалі. ВПО стикаються з такими ж проблемами дискримінації, як і кожна жінка.

Лариса Денисенко: Існує ще проблема маленького містечка і впізнаваності, де людина боїться виносити проблеми домашнього насильства назовні, аби не нашкодити своїй родині і собі. Але Львів велике місто. Чи не спонукає це до більш сміливих дій і намагання розібратися з дискримінацією?

Христина Гаталяк: Питання домашнього насильства в першу чергу пов’язане з економічною залежністю жінки і з стереотипами, які побутують у суспільстві. Як правило, коли ми знаємо, що причиною звернень було домашнє насильство, жінка неохоче про це говорить і не хоче це афішувати. Такі питання розглядаються, як розлучення чи поділ майна, але не афішується, що було домашнє насильство. Тому складно провести статистичне дослідження.

Наталія Проць: Ця проблема залишається латентною і сама жінка не надто готова говорити про неї голосно. Чому так є? Навіть ті організації, що допомагають жінкам, які зазнали насильства, намагаються якимось чином вплинути на життя жінки, створити центри, куди жінку забирають із сім’ї. Тобто жінка знову потрапляє у стресове середовище. Найбільша проблема, наприклад, на Львівщині – не працюють з самими кривдниками. Можливо тому жінки і не звертаються, і не намагаються нічого з цим зробити.

Лариса Денисенко: Такі програми існують, але працюють дуже дивним способом. І саме на Львівщині вони були навіть пілотними – програми з корекції поведінки. Але у нас, на жаль, багато речей відбуваються просто формально. І це треба змінювати. Тому я дуже сподіваюся на запровадження обмежувальних приписів, бо люди, які повстали проти насильства, мають залишатися у комфортних умовах вдома.

Часто ми говоримо про гендерно обумовлене насильство, тому що людина, яка залишає власну домівку, все таки відчуває себе більш беззахисною, чи, наприклад, більш агресивною. Є різні моделі поведінки. І стикається іноді з різними пропозиціями. Зокрема, надати якусь перевагу, якщо буде більш прихильна. Це пропонують чоловіки. Багато людей, які зазнали саме такої травмованості на шляху до того, як приїхали, вкорінилися і почали вживатися на новому місці?

Наталія Проць: Нещодавно у нашій ЛОДА була прес-конференція і багато журналістів звертали увагу на те, наскільки жінки можуть себе реалізувати на вищих рівнях в органах державної влади. Представники адміністрації все ж стверджували, що це реально і можливість є. Та якщо говорити про певні вимоги, які ставляться під час проведення конкурсу, то апріорі складно потрапити у цільову аудиторію з якої потім можуть взяти відповідні кадри.

Лариса Денисенко: Ствердження жінок у владі, або ж на посадах, які потребують конкурсної процедури, це цікава тема. Чи є перепони? Стикалися ви з такими заявами, коли жінка підіймала це питання? Можна це скоригувати?

Христина Гаталяк: До нас звернення щодо обмеження доступу у працевлаштуванні не надходили. Одного разу на робочій групі у Центрі зайнятості ми мали ситуацію з молодою жінкою-ВПО, яка працювала адміністраторкою у готелі, але була звільнена, бо не погодилася на надто відверті пропозиції. Але це типова для будь-якої жінки ситуація.

Щодо того чому складно вирішити проблему домашнього насильства, особливо у сільській місцевості. Була ситуація, де батько випиває, б’є дружину, а в цій сім’ї 6 дітей. Вони проживають у приватному будинку свекрухи і та всіляко захищає свого сина. Ця жінка перебуває у такій ситуації, що їй немає куди йти з дітьми.

Наталія Проць: Якщо ми говоримо про реалізацію внутрішньо переміщених жінок на держслужбі, то ще однією проблемою тут є стереотипність мислення самих цих жінок Часто вони і не намагаються подаватися на ті конкурси, бо їм видається, що вони не можуть туди потрапити. Має бути відчуття своєї цінності, впевненості в собі, готовності пройти той шлях і реалізуватися. Також варто мати на увазі і рівень оплати праці. Часто жінки, які приїхали із Сходу України з тих самих вакансій, посад, там отримували значно вищі зарплати, ніж тут. Тому це теж впливає. 

Лариса Денисенко: Чи існує така проблема, що людині пропонують занижену ставку, бо, мовляв, знають, що їй немає куди подітися?

Христина Гаталяк: Не знайома з такими ситуаціями. І наш Центр зайнятості активно шукає вакансії і для внутрішньо переміщених осіб, і для учасників АТО, і для людей з інвалідністю. Робота робочої групи є особистісно орієнтована на людину.

Лариса Денисенко: Соціальних проблем в країні, що перебуває у збройному конфлікті, дуже багато. Поступово, з уважним і поважливим ставленням до кожного і кожної будемо з ними розбиратися. 

Найчастіше жінки переїжджають із дітьми. Тому найбільша проблема для них – це влаштувати дитину у дитячий садок, щоби потім мати могла заробляти на життя. Оскільки переселенцям не дають жодного житла в тимчасове користування, жінці потрібно заробляти гроші і на житло.

Друга проблема за словами радниці – це працевлаштування: «Найбільше переміщених осіб у нас знаходиться у Києві та Київській області, бо тут найбільше є робочих місць. Крім того, виходить так, що у Києві є робота, але високі ціни за квартири, тому ВПО селяться у містах-спутниках Києва, а там так історично склалося, оскільки вони тільки розростаються – мало дитячих садків».

За словами Анастасії Одінцової, коли почався конфлікт в Україні, була проблема для жінок, щоби пройти медичне обстеження. Вимагалася довідка про реєстрацію. Хоча згідно медичної реформи, зараз жінка може звернутися за медичною допомогою у місці, де вона проживає і де їй зручно.

«На початку, жінкам допомагали гуманітарними наборами. Зараз такого немає, бо інформаційно ця проблема йде на спад. Хоча це не так, проблеми всі не вирішено. Жінки та діти й далі залишаються незахищеними», – підкреслює Анастасія Одінцова.

За словами радниці – жінки підвержені множинній дискримінації (за статтю та за місцем проживання і походженням).

«Ці жінки постійно чують: «Ви понаїхали!», «Навіщо ви сюди прийшли?». Якщо ж вони можуть влаштуватися на роботу – то це самий мінімальний заробіток, наприклад робота прибиральниці або ще щось. Чому? Бо стереотипно вважається роботодавцем, що ці жінки ненадійні та можуть знову переїхати», – розповідає вона.

Ще одна важлива проблема зараз, це те, що ВПО не мають впливу на місцеві вибори.

«Саме тому на місцевому рівні їх не чують. Вони сплачують податки, вирішують різні питання, але не можуть голосувати та впливати, щоби був обраний той депутат, який їм допоможе. На мапі цього міста – вони не існують», – говорить Анастасія Одінцова.