Монографія для арбітражу: «Анексія Криму — міжнародний злочин»

Cергій Мокрушин: Чим відрізняється ваша книга від 20 тих які вже опубліковані?

Олександр Задорожний: Це не бестселер, це не книжка жахів — це скрупульозний аналіз документів дій і держав, і підпорядкованих державі формувань, які відбувалися трохи напередодні. Тут декілька розділів присвячені подіям, аналізу ситуації, яка склалась у зв’язку із входженням Криму до складу України у 1954 році. Починаючи з 1991 року і закінчуючи 2014 роком, ми багато чого недолуго робили. Ми — я маю на увазі Україну.

Cергій Мокрушин: Які три основні моменти треба розуміти читачу з цієї книги?

Олександр Задорожний: Монографія спрямована на те, щоб підготуватися, опрацювати державну політику. Тут багато розумних слів, тут багато цитат, тут багато аналізу, який дає змогу, зокрема, адвокатам в арбітражних судах здійснювати переслідування і досягти мети відшкодування збитків.

Давайте чесно: на сьогодні єдиний позов, про який ми знаємо — позов Коломойського до Російської Федерації у зв’язку із втратою кримського бізнесу. Так хіба це державна політика? Хто такий Коломойський? Він реалізує державну політику? Прикро все це говорити, і мені здається, ми вже у тому стані, коли не маємо розуміння, чому це не робив нинішній уряд. І я сподіваюсь, що цей уряд піде у ганебну відставку, і на його місці буде інший, проукраїнський, який, зокрема, опрацює і кримську політику.

Бо продовження такого ганебного приниження, яке відчуваємо всі ми, як би ми не ставились до Криму — це те, за що повинен відповідати уряд в першу чергу. Оскільки декларацій було достатньо, і сам кримчанин очолює цей уряд і міг би збагнути, як там і що. І новий уряд мав би це зробити. Адресатом цієї роботи є круглоголові в окулярах.

Три позиції. Перша: здійснюючи агресію, Росія порушила усі чинні норми міжнародного права. Зокрема, принцип мирного вирішення міжнародних спорів, принцип територіальної цілісності, принцип недоторканності державних кордонів і т. п.

Зокрема, були порушені не тільки загальновизнані норми і принципи (а їх десять). Були порушені всі міжнародно-правові угоди, які були підписані між Україною та Росією протягом 1991-2014 років. До речі, цих договорів 403. Найважливіший з них — договор 1997 року про «дружбу на вєчниє врємєна».

Були порушені, зокрема, і зрадницькі Харківські угоди 2010 року, які підписав тоді Янукович. Дуже раділи росіяіни, але вони абсолютно необґрунтовано їх припинили, і ми вважаємо, що ці угоди на сьогодні чинні. З України списується щорічно 97 мільйонів державного боргу за базування Чорноморського флоту, а з 2017 року ця сума буде записана в дебет України.

Друга позиція — маячня про так зване самовизначення народу Криму є, була і залишається маячнею. Оскільки я не аналізую настрої народів Криму сьогодні. Я не аналізую повну відсутність української державної політики щодо Криму. Але маячня підтверджується не лише моєю скромною монографією накладом у 300 екземплярів, а всіма міжнародними дослідниками.

У міжнародному праві самовизначення народу — підривний елемент, який підриває всю систему міжнародних відносин після створення ООН, 70 років. І гори написано щодо цього.

Є декілька передумов такого самовизначення. Перша — наявність народу. Трохи дивно називати населення Криму народом Криму. Єдиний народ, який має право щодо Криму, з точки зору міжнародного права — кримські татари, і це очевидно та зрозуміло. І, на жаль, Україна сама не визнавала цього, а зараз ми як вужі згодні віддати кримським татарам те, що не віддавали 25 років.

Але, з юридичної точки зору, не має і не існує народу Криму. І третя позиція — головна і основна — неучасть військових сусідньої держави у такому самовизначенні. Я нагадаю, як Путін розповідає про російські спецсили 22 лютого, які щось там виконували. Путін у фільмі «Крым. Путь на Родину» визнав, що якби не кримський російський контингент, нічого не було б. І не було б звернення Януковича і Аксьонова і т. п.

Чи може Україна як держава-жертва забути про все, що відбулось? Такого приниження Україна не відчувала 25 років з моменту набуття незалежності і до того. І ми достойні того, щоб уряд і держава сформували державну політику, і нам було чітко зрозуміло, що ми робимо по Криму. (Але наразі — ред.) повна відсутність будь-чого.

Зрозуміло, що владу легко критикувати, тим більше в тих умовах, в яких вона опинилась. Але два роки достатній термін, щоб сформулювати основні позиції і зрозуміти, чого ми прагнемо. Я думаю, що наші співгромадяни, які виїхали за межі Криму і були змушені в акції громадянської непокори блокувати Крим, вони реагували не просто на відсутність державної політики, вони реагували на вакханалію корупції…

До речі, чому Демчишин як державний діяч взяв і підписав з Російською Федерацією договір на постачання електроенергії в Крим? Коли він буде відповідати? Чому його не притягнули до відповідальності? Таке враження, що у нас не документуються злочини, а лише фіксуються на камеру.

Cергій Мокрушин: Яка ваша мотивація? Чому ви вирішили досліджувати це питання?

Олександр Задорожний: Це громадянська позиція, я люблю нашу державу. Треба щось робити, але що я можу зробити? На жаль, я вже в такому віці, що ґвинтівку вже не візьму, хоча можу стріляти і колись був кандидатом у майстри спорту. І якщо треба буде, піду стріляти, але мені здавалося, що з наукової точки зору назрів час проаналізувати це.

Пройшло два роки, є підстави для того, щоб проаналізувати і зробити висновки і сприяти підвищенню ефективності хоча б маленького сектору зовнішньої політики України. Зовнішньої, кримської політики держави.