Адміністрація інтернатів примусово відправляє дітей-сиріт до ПТУ, — Макєєва

У студії «Громадського радіо» — експертка Альона Андрухович, соціальний педагог Ганна Кущ, а також Вікторія Лозовська і Тетяна Макєєва, які мають досвід адаптації після інтернату.

Анастасія Багаліка: Це питання постало не просто так, адже напередодні відбувся захід, на якому ця тема підіймалася.

Альона Андрухович: 2 дні тому в Києві відбулась міжнародна науково-практична конференція за ініціативи міжнародної благодійної організації «СОС Дитячі Містечка». На конференції підіймалися питання адаптації дітей, які виходять з-під опіки.

Євген Павлюковський: З якими проблемами зіштовхуються діти, які виходять з-під опіки і розпочинають доросле життя?

Альона Андрухович: Всі діти, які закінчують школу, зіштовхуються з одними й тими ж проблемами — вибір професії й подальшого життєвого шляху. Різниця в тому, що діти, які виходять з-під опіки, мають набагато менший ресурс підтримки. Підтримка для них закінчується у 18 років. Хоча законодавством України передбачено, що дитина може продовжувати перебувати у будинку сімейного типу чи прийомній сім’ї до моменту завершення навчання у професійному навчальному закладі, ми розуміємо, що рано чи пізно дитина зіштовхнеться з проблемою адаптації.

Євген Павлюковський: Що відбувається, коли дитина виходить з-під опіки?

Альона Андрухович: Держава підтримує таких дітей і надає їм кошти — 6 прожиткових мінімумів, проте питання не в цьому. Можна мати менше коштів, але більше емоційної підтримки, розуміння і супроводу з боку дорослих.

Анастасія Багаліка: Я б попросила вас розповісти про ваш особистий досвід.

Вікторія Лозовська: В таких закладах я перебуваю з двох років. Мене перекидали з одного закладу опіки до іншого. Період адаптації в мене проходив доволі швидко. Я розуміла, що потрібно вчасно реагувати і починати жити з чистого листа.

Євген Павлюковський: З чого починали?

Вікторія Лозовська: Я була закритою і дещо відстороненою від суспільства. Коли я потрапила в останній заклад — дитячий будинок сімейного типу, там проводилась молодіжна програма. З нами почали працювати наставники, що проводили різні тренінги та проекти. Вони нам давали те, чого найбільше не вистачало — моральну підтримку.

Анастасія Багаліка: Скільки дітей було в дитячому будинку сімейного типу?

Вікторія Лозовська: Там є сім’ї від 5 до 7 дітей. У моїй сім’ї семеро дітей.

Тетяна Макєєва: Я в таких закладах з двох місяців. Мене теж перекидали з одного будинку в інший, тому що заклади не могли нас утримувати.

Процес адаптації був для мене дуже болючим. Я завжди звикала до кожного нового місця. Коли заклад вже ставав для мене домівкою, нас раптово відривали від гніздечка, не підготувавши до цього психологічно. Ми переживали свого роду психологічну травму.

В останньому закладі — соцмістечку, нас одразу почали готувати до майбутнього дорослого життя. Там відбувалися різноманітні тренінги, зокрема, з профорієнтації. В нас також був проект пробного проживання, що мав на меті перевірити, чи ми вже готові до самостійного життя.

Ганна Кущ: В «СОС Дитячі Містечка» я працюю соціальним педагогом з підлітками від 14 до 18 років. Пробне проживання — одна з програм «СОС Дитячі Містечка», що допомагає дітям адаптуватися до самостійного життя. Оскільки діти проживають у великих сім’ях, вони прекрасно орієнтуються в тому, як приготувати їжу чи прибрати оселю, але в них немає можливості самостійно хазяйнувати в своєму помешканні. Цей проект доступний для дітей з 16 до 18 років. Звичайно, вони не живуть в помешканні самі. Кожного дня в будинку присутня доросла людина, що за ними слідкує і робить певні висновки. Цей проект триває до двох тижнів.

Анастасія Багаліка: Які ви обрали для себе професії?

Вікторія Лозовська: Я вже вступила на перший курс журналістського факультету. В цьому мені допомогли наставники, що давали як практичні, так і теоретичні поради.

Тетяна Макєєва: Мене поставили перед вибором: йти вчитися далі у школі, або йти в ПТУ, щоб були робочі руки. В соціальному центрі мене просто хотіли спекатись. Я пішла на принцип і вирішила, що стану педагогом, як і моя біологічна матір. Працюватиму з соціальною категорією. Зараз я навчаюся на 5 курсі в педагогічному університеті.

Євген Павлюковський: В чому проявлялося те, що вас хотіли спекатись?

Тетяна Макєєва: Вони хотіли відправити мене у гуртожиток, щоб у соціальному центрі було менше дітей.

Вікторія Лозовська: Дитину не питають, не зважають на її інтереси. В інтернатах за дитину вже все заздалегідь вирішено.

Альона Андрухович: Згідно з загальною статистикою, тільки 5% дітей, що виходять з-під опіки, мають змогу вступити до вишів. У нас же 56% випускників навчаються у вищих навчальних закладах.

Євген Павлюковський: Яка кількість закладів опіки в Україні використовує ці програми?

Альона Андрухович: Поки що ми — пілот.