Анастасія Багаліка: Чи стала для вас несподіванкою Нобелівська премія з літератури пані Світлани Алексієвіч?
Леонід Фінберг: Ви не повірите, не стала. Нас познайомила з нею років 20 може й більше тому в Парижі французька перекладачка її творів Галина Акерман. На той час я знав майже все, що вона написала: і «У війни жіноче обличчя», і «Дід на війні», і «Цинкові хлопчики». Я не пам’ятаю, чи була тоді вже «Чорнобильська молитва» чи ні. Але я тоді сказав: «Світлано, мені здається, що треба висунути вас на здобуття Нобелівської премії». Вона сказала: «Леоніде, не жартуйте, це ж Нобелівська премія».
Я дуже високо ціную тексти пані Світлани. Бо вона має свій метод письма. Вона працює не межі соціології і літератури. І працює так несамовито і так чесно, так сильно, як мало хто сьогодні у світі. І тому для мене було очевидно, що з письменників пострадянського світу вона найбільш гідна того, щоб здобути найвищі нагороди світу. Я дуже радий, що нарешті нобелівський комітет погодився зі мною і присудив їй цю премію.
Ілона Довгань: Я читала багато коментарів на цю тему, кажуть, що все добре, але тільки трішки запізнилися з премією, що, мовляв, ці речі були актуальні раніше.
Леонід Фінберг: Ні. Я просто пошлюся на нашу розмову зі Світланою не так давно, коли вона приїздила на Арсенал (Книжковий Арсенал – ред.) на презентацію цієї книги. Тоді вона сказала таку фразу: «Леоніде, я думала, що «червона людина» закінчилася, але її реанімують в Росії». Це сьогодні не менш актуально, ніж тоді. Чи не актуальні її попередні книжки? Актуальні. Правда історії не може бути неактуальною. Її жінки на війні — так ніхто не писав. Були радянські легенди, які домінують і зараз — льотчиці, танкісти.
А насправді жінки були пралями, медичними сестрами. І одна справа — публіцистика, коли людина знає про долі своїх рідних і про це пише. А інша справа, коли людина працює, як Світлана. Вона записує сотні і сотні свідчень, вона нікому це не довіряє, а потім сама вже конструює тексти, абсолютно адекватно посилаючись на те, що вона записала. А часто ці фрази, ці образи начебто простих людей — геніальні.
Ілона Довгань: Але там питання не в тому, що вони не актуальні, а в тому, що, мовляв, треба було давати премію тоді, як тільки вийшли ці книжки.
Леонід Фінберг: Нобелівська премія одна на рік для усього світу. Ви бачили той ряд великих письменників, які були поруч, які ще не отримали таку премію. І ще, як правило, за одну книжку не дають Нобелівську премію, її дають за сукупність творчості. І пані Світлана, яка має сьогодні доробок 5 чи 6 великих книг, на неї заслуговує.
Ілона Довгань: Як ви оцінюєте, те що зараз, як це кажуть, «русскій мір» намагається собі привласнити цю перемогу?
Леонід Фінберг: Світлана написала правдиві книги про найбільші трагедії радянського часу. Спочатку люди розповідали, як все було, а коли бачили це узагальнено, то не сприймали цього. Ви знаєте, що афганці на неї подали в суд, коли вона видала своїх «Цинкових хлопчиків». Вони герої всі, так? А тут вона показала їх трагедію і трагедію того народу, проти якого вони воювали. Так само і в цьому «Часі second hand» — якщо «русскій мір» візьме на озброєння її ідеологію, то Росія скоро буде найдемократичнішою країною не тільки Східної Європи, а й світу.
Насправді, Світлана відразу відповіла на це. Вона сказала: «Для мене найбільші вороги людства — це Сталін, Гітлер, це радянський тоталітаризм, режим Путіна». Якою мірою вони хочуть її тексти інтегрувати? Це просто гібридні війни, коли можна називати «чорне» «білим».
Ілона Довгань: Я наведу цитату того ж самого Дмитра Бикова чи Уліцької, яка критикувала Путіна, але тим не менш тут вони якось інакше поводяться. Наприклад, Биков пише: «Это подтверждение высоких традиций русской литературы, прежде всего русской литературной журналистики. Традиции Короленко, Чуковского, Куприна, — людей, которые занимались журналистскими расследованиями, и задолго до триумфа «новой журналистики» в США. У нас в этом жанре работали все великие авторы, в диапазоне от Булгакова до Маяковского, и то, что традиции свободолюбивой русской журналистики и литературы отмечены Нобелевской премией — это для русского мира высокая честь».
Леонід Фінберг: Думаю, що трактування «русского міра» у Бикова і у Путіна — різні. На мій погляд, книги, які написала Світлана Алексієвіч, продовжують тексти Чаадаєва, Герцена, Булгакова — критиків російської тоталітарної системи, російської тоталітарної традиції. У кожній культурі є такі люди. І нобелівський комітет переважно присуджує ці премії не тим, хто є царським чи королівським співаком чи апологетом, а тим людям, які протистоять державним структурам, особливо тоталітарним. І в цьому сенсі Світлана Алексієвіч — абсолютно блискучий вибір. Я не знаю такої людини, яка написала правду про події, які відбувалися в другій половині ХХ столітті в Радянському Союзі, так чесно, як вона.
Якоюсь мірою, я думаю, що це нагорода не тільки Світлані Алексієвіч, це нагорода всім дисидентам, всім тим, хто писав андерграудні тексти, які протистояли системі. Всі вони не можуть отримати Нобелівську премію. А те що її отримала Світлана, їхній однодумець, це дуже важливо.
Ілона Довгань: Чи правда що її не друкують у Білорусі?
Леонід Фінберг: Я не дуже знаю білоруську традицію, але всі книжки, які вона мені дарувала, вийшли в Росії, окрім тих, що видруковано в Україні. Свого часу за моєї ініціативи українською вийшла книга «Чорнобильська молитва». Я приніс це видання до пані Забужко Оксани і запропонував їй перекласти. Оксана сказала: «Ти ж знаєш, що я не перекладаю, але подивлюся». Зранку вона мені подзвонила і сказала: «Леоніде, я всю ніч читала і плакала, я буду перекладати цю книжку». І вона її переклала блискуче. А потім видавництво «Факт» видало «Чорнобильську молитву». Вона розійшлася. Зараз вже немає видавництва «Факт». Але ж я думаю, що ми з пані Оксаною домовимося і зробимо чи спільне видання «Духу і літери» і того видавництва, яке видає її книжки. Чи вона видасть у своєму видавництві — немає значення. Головне, щоб цей великий текст був в українській культурі.
Анастасія Багаліка: Є ще книжка «Час second hand», яка лежить тут біля мене.
Леонід Фінберг: Це незвична книга, навіть у порівнянні з тими книжками, які були раніше у пані Світлани. Довго ця книжка не з’являлася, може років 8 чи 10. Я запитував: над чим працюєте? Вона казала: «Пишу книгу про любов. Про те, що у тоталітарній країні навіть любов не може бути нормальною. Це все спотворене». Це правда. Я дивуюся її силі, мужності, для того щоб витримати такі масштаби трагедії, про яку вона пише. Її вчителями були письменники Адамович і Гранін, які написали «Блокадну книгу». Є така традиція в італійській культурі. Трохи є й в українській. Книжка Олі Гнатюк, за яку ми отримали Гран-прі Львівської ярмарки, теж побудована на спогадах, проте Ольга працювала вже із зафіксованими спогадами. Вона опрацювала сотні мемуарів — українських, польських, єврейських і зробила теж блискучу книгу, яку я спеціально називаю в одному ряді з книжками Світлани Алексієвіч.
Ілона Довгань: Як вона може писати такі речі в Білорусі? Мені десь попадалася інформація про те, що її там не друкують.
Леонід Фінберг: По-перше, вона писала ці книжки у Білорусі, яка була частиною Радянського союзу. І тоді настали більш-менш ліберальні часи — 70-80-і роки. Її книги не є відкрито політичними. Вони в високому сенсі — книги, які альтернативні тоталітарному режиму.
Анастасія Багаліка: Чи можлива поява таких книжок у Білорусі? Чи можливі тексти, які говорять про неприпустимість тоталітарного суспільства у напівтоталітарному суспільстві, яким є, на жаль, зараз Білорусь?
Леонід Фінберг: Мені важко говорити про Білорусь, мені легше говорити про Україну. Всі книжки, які написала Світлана перед цією, не про Білорусь, вони охоплювали весь простір Радянського Союзу. Вона їздила і в Росію, і в Україну, і в Казахстан. А «Чорнобильська молитва» — теж про Україну і Білорусь. «Час second hand» також охоплює всі регіони колишнього Радянського союзу. Але ж звичайно, що «бацько» не любив і не любить такі книжки. І Світлана була змушена майже 10 років бути чи в Берліні, чи в Парижі. Але вона повернулася до свого життя. Вона не є активним діячем сучасної політики у Білорусії. Вона залишається великою письменницею. Я думаю, що сьогодні її роль у політиці і літературі така, яка була у Сахарова, чи у Чорновола — у великих дисидентів, які вже захищені міжнародним правом і міжнародним авторитетом. І я певен, що вона не схибить.
Анастасія Багаліка: У передмові до «Часу second hand» я прочитала про те, що ця книга є останньою в циклі з 5 праць. Тобто вони всі розповідають про речі, пов’язані з Радянським Союзом. Але далі, очевидно, буде щось інше? Можете щось передбачити?
Леонід Фінберг: Не можу, знаю, що вона буде працювати. Знаю, що світове визнання надихне її, що роботу треба робити. Яку тему вона вибере — ніхто не знає. Я добре знаю попередні її книжки, і дуже радий, що знайомився з ними своєчасно і що ми часто спілкувалися, обговорювали їх.
Анастасія Багаліка: В українських оглядах прозу Світлани Алексієвіч називають «документальною публіцистикою». Чи ви погоджуєтеся з цією назвою?
Леонід Фінберг: Я би назвав її літературою, яка пишеться на межі соціології і художньої літератури. Це не публіцистика, це специфічна художня література. У підзаголовках «Архіпелагу Гулаг» — теж зазначено, що це художнє осмислення Гулагу. Так само і тут — художнє осмислення тих чи інших трагедій. Дуже велике значення мають її відступи і коментарі. Але це не публіцистика. Публіцистика трохи інакше будується — береться якась тема, її висвітлюють на підставі своїх знань, соціології, досліджень, вражень. А тут — документалістика, яка характерна для певної частини соціології. Але просто соціологічну документалістику читати не цікаво. А тут — геніальне слово.
Анастасія Багаліка: Після того, як письменнику присуджують Нобелівську премію, його починають ще активніше читати, аніж читали до того. Думаю, така доля чекає Світлану Алексієвіч в Україні, тому що вже сьогодні, коли я зайшла поцікавитися, що є в книгарнях, сказали, що вже нема нічого. Чи може проза Світлани Алексієвіч зацікавити широкого читача в Україні?
Леонід Фінберг: Мені взагалі здається, що відбувається еволюція читання. Я певен, що Світлану Алексієвіч буде читати інтелігентний, уважний читач, який читає серйозну літературу. Люди, які звикли читати тільки блоги, скоріше за все, не будуть. Люди, які звикли читати традиційний фікшн чи детективи, — не знаю. Хочеться сподіватися, що це може бути певним кроком в їхньому розвитку.
Ілона Довгань: В інтернеті пишуть про те, що Нобелівську премію Світлані Алексієвіч дали з політичних міркувань. Як ви вважаєте?
Леонід Фінберг: Це, скоріш за все, знов-таки самозахист «русского міра». Це відповідає традиціям гібридної війни — чорне називати білим. Нобелівський комітет — це люди, які вибирають літературу. А політичною кон’юктурою це є тільки в тому сенсі, що вони підтримують людей, які протистоять тоталітарним чи авторитарним режимам.