facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Алексієвич — це Сахаров і Солженіцин наших днів, — видавець

Лауреатка 115-ї Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич відіграє таку ж роль у літературному й політичному світі, як свого часу Солженіцин чи Сахаров, вважає Леонід Фінберг

Алексієвич — це Сахаров і Солженіцин наших днів, — видавець
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Анастасія Багаліка: Чи стала для вас несподіванкою Нобелівська премія з літератури пані Світлани Алексієвіч?

Леонід Фінберг: Ви не повірите, не стала. Нас познайомила з нею років 20 може й більше тому в Парижі французька перекладачка її творів Галина Акерман. На той час я знав майже все, що вона написала: і «У війни жіноче обличчя», і «Дід на війні», і «Цинкові хлопчики». Я не пам’ятаю, чи була тоді вже «Чорнобильська молитва» чи ні. Але я тоді сказав: «Світлано, мені здається, що треба висунути вас на здобуття Нобелівської премії». Вона сказала: «Леоніде, не жартуйте, це ж Нобелівська премія».

Я дуже високо ціную тексти пані Світлани. Бо вона має свій метод письма. Вона працює не межі соціології і літератури. І працює так несамовито і так чесно, так сильно, як мало хто сьогодні у світі. І тому для мене було очевидно, що з письменників пострадянського світу вона найбільш гідна того, щоб здобути найвищі нагороди світу. Я дуже радий, що нарешті нобелівський комітет погодився зі мною і присудив їй цю премію.

Ілона Довгань: Я читала багато коментарів на цю тему, кажуть, що все добре, але тільки трішки запізнилися з премією, що, мовляв, ці речі були актуальні раніше.

Леонід Фінберг: Ні. Я просто пошлюся на нашу розмову зі Світланою не так давно, коли вона приїздила на Арсенал (Книжковий Арсенал – ред.) на презентацію цієї книги. Тоді вона сказала таку фразу: «Леоніде, я думала, що «червона людина» закінчилася, але її реанімують в Росії». Це сьогодні не менш актуально, ніж тоді. Чи не актуальні її попередні книжки? Актуальні. Правда історії не може бути неактуальною. Її жінки на війні — так ніхто не писав. Були радянські легенди, які домінують і зараз — льотчиці, танкісти.

А насправді жінки були пралями, медичними сестрами. І одна справа — публіцистика, коли людина знає про долі своїх рідних і про це пише. А інша справа, коли людина працює, як Світлана. Вона записує сотні і сотні свідчень, вона нікому це не довіряє, а потім сама вже конструює тексти, абсолютно адекватно посилаючись на те, що вона записала. А часто ці фрази, ці образи начебто простих людей — геніальні.

Ілона Довгань: Але там питання не в тому, що вони не актуальні, а в тому, що, мовляв, треба було давати премію тоді, як тільки вийшли ці книжки.

Леонід Фінберг: Нобелівська премія одна на рік для усього світу. Ви бачили той ряд великих письменників, які були поруч, які ще не отримали таку премію. І ще, як правило, за одну книжку не дають Нобелівську премію, її дають за сукупність творчості. І пані Світлана, яка має сьогодні доробок 5 чи 6 великих книг, на неї заслуговує.

Ілона Довгань: Як ви оцінюєте, те що зараз, як це кажуть, «русскій мір» намагається собі привласнити цю перемогу?

Леонід Фінберг: Світлана написала правдиві книги про найбільші трагедії радянського часу. Спочатку люди розповідали, як все було, а коли бачили це узагальнено, то не сприймали цього. Ви знаєте, що афганці на неї подали в суд, коли вона видала своїх «Цинкових хлопчиків». Вони герої всі, так? А тут вона показала їх трагедію і трагедію того народу, проти якого вони воювали. Так само і в цьому «Часі second hand» — якщо «русскій мір» візьме на озброєння її ідеологію, то Росія скоро буде найдемократичнішою країною не тільки Східної Європи, а й світу.

Насправді, Світлана відразу відповіла на це. Вона сказала: «Для мене найбільші вороги людства — це Сталін, Гітлер, це радянський тоталітаризм, режим Путіна». Якою мірою вони хочуть її тексти інтегрувати? Це просто гібридні війни, коли можна називати «чорне» «білим».

Ілона Довгань: Я наведу цитату того ж самого Дмитра Бикова чи Уліцької, яка критикувала Путіна, але тим не менш тут вони якось інакше поводяться. Наприклад, Биков пише: «Это подтверждение высоких традиций русской литературы, прежде всего русской литературной журналистики. Традиции Короленко, Чуковского, Куприна, — людей, которые занимались журналистскими расследованиями, и задолго до триумфа «новой журналистики» в США. У нас в этом жанре работали все великие авторы, в диапазоне от Булгакова до Маяковского, и то, что традиции свободолюбивой русской журналистики и литературы отмечены Нобелевской премией — это для русского мира высокая честь».

Леонід Фінберг: Думаю, що трактування «русского міра» у Бикова і у Путіна — різні. На мій погляд, книги, які написала Світлана Алексієвіч, продовжують тексти Чаадаєва, Герцена, Булгакова — критиків російської тоталітарної системи, російської тоталітарної традиції. У кожній культурі є такі люди. І нобелівський комітет переважно присуджує ці премії не тим, хто є царським чи королівським співаком чи апологетом, а тим людям, які протистоять державним структурам, особливо тоталітарним. І в цьому сенсі Світлана Алексієвіч — абсолютно блискучий вибір. Я не знаю такої людини, яка написала правду про події, які відбувалися в другій половині ХХ столітті в Радянському Союзі, так чесно, як вона.

Якоюсь мірою, я думаю, що це нагорода не тільки Світлані Алексієвіч, це нагорода всім дисидентам, всім тим, хто писав андерграудні тексти, які протистояли системі. Всі вони не можуть отримати Нобелівську премію. А те що її отримала Світлана, їхній однодумець, це дуже важливо.

Ілона Довгань: Чи правда що її не друкують у Білорусі?

Леонід Фінберг: Я не дуже знаю білоруську традицію, але всі книжки, які вона мені дарувала, вийшли в Росії, окрім тих, що видруковано в Україні. Свого часу за моєї ініціативи українською вийшла книга «Чорнобильська молитва». Я приніс це видання до пані Забужко Оксани і запропонував їй перекласти. Оксана сказала: «Ти ж знаєш, що я не перекладаю, але подивлюся». Зранку вона мені подзвонила і сказала: «Леоніде, я всю ніч читала і плакала, я буду перекладати цю книжку». І вона її переклала блискуче. А потім видавництво «Факт» видало «Чорнобильську молитву». Вона розійшлася. Зараз вже немає видавництва «Факт». Але ж я думаю, що ми з пані Оксаною домовимося і зробимо чи спільне видання «Духу і літери» і того видавництва, яке видає її книжки. Чи вона видасть у своєму видавництві — немає значення. Головне, щоб цей великий текст був в українській культурі.

Анастасія Багаліка: Є ще книжка «Час second hand», яка лежить тут біля мене.

Леонід Фінберг: Це незвична книга, навіть у порівнянні з тими книжками, які були раніше у пані Світлани. Довго ця книжка не з’являлася, може років 8 чи 10. Я запитував: над чим працюєте? Вона казала: «Пишу книгу про любов. Про те, що у тоталітарній країні навіть любов не може бути нормальною. Це все спотворене». Це правда. Я дивуюся її силі, мужності, для того щоб витримати такі масштаби трагедії, про яку вона пише. Її вчителями були письменники Адамович і Гранін, які написали «Блокадну книгу». Є така традиція в італійській культурі. Трохи є й в українській. Книжка Олі Гнатюк, за яку ми отримали Гран-прі Львівської ярмарки, теж побудована на спогадах, проте Ольга працювала вже із зафіксованими спогадами. Вона опрацювала сотні мемуарів — українських, польських, єврейських і зробила теж блискучу книгу, яку я спеціально називаю в одному ряді з книжками Світлани Алексієвіч.

Ілона Довгань: Як вона може писати такі речі в Білорусі? Мені десь попадалася інформація про те, що її там не друкують.

Леонід Фінберг: По-перше, вона писала ці книжки у Білорусі, яка була частиною Радянського союзу. І тоді настали більш-менш ліберальні часи — 70-80-і роки. Її книги не є відкрито політичними. Вони в високому сенсі — книги, які альтернативні тоталітарному режиму.

Анастасія Багаліка: Чи можлива поява таких книжок у Білорусі? Чи можливі тексти, які говорять про неприпустимість тоталітарного суспільства у напівтоталітарному суспільстві, яким є, на жаль, зараз Білорусь?

Леонід Фінберг: Мені важко говорити про Білорусь, мені легше говорити про Україну. Всі книжки, які написала Світлана перед цією, не про Білорусь, вони охоплювали весь простір Радянського Союзу. Вона їздила і в Росію, і в Україну, і в Казахстан. А «Чорнобильська молитва» — теж про Україну і Білорусь. «Час second hand» також охоплює всі регіони колишнього Радянського союзу. Але ж звичайно, що «бацько» не любив і не любить такі книжки. І Світлана була змушена майже 10 років бути чи в Берліні, чи в Парижі. Але вона повернулася до свого життя. Вона не є активним діячем сучасної політики у Білорусії. Вона залишається великою письменницею. Я думаю, що сьогодні її роль у політиці і літературі така, яка була у Сахарова, чи у Чорновола — у великих дисидентів, які вже захищені міжнародним правом і міжнародним авторитетом. І я певен, що вона не схибить.

Анастасія Багаліка: У передмові до «Часу second hand» я прочитала про те, що ця книга є останньою в циклі з 5 праць. Тобто вони всі розповідають про речі, пов’язані з Радянським Союзом. Але далі, очевидно, буде щось інше? Можете щось передбачити?

Леонід Фінберг: Не можу, знаю, що вона буде працювати. Знаю, що світове визнання надихне її, що роботу треба робити. Яку тему вона вибере — ніхто не знає. Я добре знаю попередні її книжки, і дуже радий, що знайомився з ними своєчасно і що ми часто спілкувалися, обговорювали їх.

Анастасія Багаліка: В українських оглядах прозу Світлани Алексієвіч називають «документальною публіцистикою». Чи ви погоджуєтеся з цією назвою?

Леонід Фінберг: Я би назвав її літературою, яка пишеться на межі соціології і художньої літератури. Це не публіцистика, це специфічна художня література. У підзаголовках «Архіпелагу Гулаг» — теж зазначено, що це художнє осмислення Гулагу. Так само і тут — художнє осмислення тих чи інших трагедій. Дуже велике значення мають її відступи і коментарі. Але це не публіцистика. Публіцистика трохи інакше будується — береться якась тема, її висвітлюють на підставі своїх знань, соціології, досліджень, вражень. А тут — документалістика, яка характерна для певної частини соціології. Але просто соціологічну документалістику читати не цікаво. А тут — геніальне слово.

Анастасія Багаліка: Після того, як письменнику присуджують Нобелівську премію, його починають ще активніше читати, аніж читали до того. Думаю, така доля чекає Світлану Алексієвіч в Україні, тому що вже сьогодні, коли я зайшла поцікавитися, що є в книгарнях, сказали, що вже нема нічого. Чи може проза Світлани Алексієвіч зацікавити широкого читача в Україні?

Леонід Фінберг: Мені взагалі здається, що відбувається еволюція читання. Я певен, що Світлану Алексієвіч буде читати інтелігентний, уважний читач, який читає серйозну літературу. Люди, які звикли читати тільки блоги, скоріше за все, не будуть. Люди, які звикли читати традиційний фікшн чи детективи, — не знаю. Хочеться сподіватися, що це може бути певним кроком в їхньому розвитку.

Ілона Довгань: В інтернеті пишуть про те, що Нобелівську премію Світлані Алексієвіч дали з політичних міркувань. Як ви вважаєте?

Леонід Фінберг: Це, скоріш за все, знов-таки самозахист «русского міра». Це відповідає традиціям гібридної війни — чорне називати білим. Нобелівський комітет — це люди, які вибирають літературу. А політичною кон’юктурою це є тільки в тому сенсі, що вони підтримують людей, які протистоять тоталітарним чи авторитарним режимам.

Поділитися

Може бути цікаво

«Суддівська мафія» намагається прискорити відбір суддів до КСУ

«Суддівська мафія» намагається прискорити відбір суддів до КСУ

«Блакитна економіка» у відновленні Миколаєва: як це працює

«Блакитна економіка» у відновленні Миколаєва: як це працює

«Бувши поляком, він став патріотом України»: ким був Андрей Шептицький

«Бувши поляком, він став патріотом України»: ким був Андрей Шептицький