Антиукраїнські настрої в Польщі — це реакція на декомунізацію в Україні, — Оля Гнатюк

Нещодавно відбулося сьоме засідання Польсько-українського форуму партнерства, на якому обговорювали співпрацю між двома державами. Думками та спостереженнями щодо взаємним України та Польщі з Громадським радіо поділилася професорка Варшавського університету Оля Гнатюк.

Сергій Стуканов: Кілька днів тому на своїй фейсбук-сторінці ви згадали, що вже близько року триває «турбулентність» в польсько-українських стосунках, і наразі цю недовіру остаточно подолати не вдалося. Чому, на ваш погляд?

Оля Гнатюк: Передусім тому, що немає політичної волі, з обох боків. З одного боку це заявлено на дуже високому рівні, а з другого боку це не заяви, а конкретні дії: наприклад, перейменовування вулиць.

Євген Павлюковський: Ви маєте на увазі перейменовування вулиць в Україні, зокрема останній випадок з наданням вулиці імені Романа Шухевича?

Оля Гнатюк: Так, але це не єдиний випадок. Скажімо, більш складна ситуація — перейменовування Московського проспекту на проспект Бандери, що відбулося під час візиту президента Порошенка. І нас буквально накрило інформацією про те, що Порошенко поклав квіти до пам’ятника жертвам Волинської трагедії. Таке враження, що хтось в Україні працює над тим, щоб ці стосунки зіпсувати.

Євген Павлюковський: По суті, Україна, відбудовуючи свою парадигму історії, слідує тим же шляхом, що й Польща. Це можна назвати таким «здоровим егоїзмом» в історичному плані, коли є історія, є герої, яких треба пам’ятати і шанувати. Але наші герої в Польщі вважаються, м’яко кажучи, не героями. Це і заводить наші країни в тупик. На вашу думку, як це розв’язати? Деякі експерти вважають, що треба почати вибачатися.

Оля Гнатюк: Ми почали вибачатися одне перед одним дуже давно. Процес примирення триває понад 30 років. Але важливо також пам’ятати про те, як виглядають сьогодні ці герої. В Україні, згідно з опитуваннями, основними героями є аж ніяк не Бандера і не Шухевич. Тому я би не сказала, що це повернення до національної парадигми, а радше спроба цю парадигму нав’язати.

Сергій Стуканов: У вашій праці «Прощання з імперією» є ще підтитул «Українські дискусії про ідентичність». Праця присвячена дискусіям, які точилися в Україні серед інтелектуалів у 1990-х – на початку 2000-х років. На мою думку, цього націоналістичного дискурсу неможливо уникнути, бо ми справді остаточно прощаємося з Російською імперією і неминуче вибудовуємо свою ідентичність. Але таким чином ми наражаємося на нерозуміння з боку поляків, які так само починають пригадувати події середини ХХ сторіччя. Як нам разом відійти від минулого і дивитися вперед?

Оля Гнатюк: У нас є дуже багато поточних проблем, більш чи менш актуальних для обох країн. Для України зараз актуальне відстоювання своїх кордонів, протистояння Росії. Польща, як і весь ЄС, має розуміти, що відбувається в Україні. І сьогодні нас повинні єднати питання безпеки, оборони, загрози гібридної війни. І зрозуміло, що гібридна війна почалася вже дуже давно, щонайменше після поразки української незалежності 1920 року. І якщо ми говоримо про героїв, то якраз варто згадувати тих героїв, які виборювали українську незалежність.

Євген Павлюковський: У середині ХХ сторіччя — після «Вісли», після Волині — і маніпуляції, і ворожнеча між двома народами перейшли на інший рівень. Чим сьогодні апелюють ті, хто власне генерують цей спіч-хейт зі сторони Польщі до України?

Оля Гнатюк: Передусім згадують саме період війни, і якраз «Вісла» найменше використовувана. Сьогодні є спроби виправдати акцію «Вісла», але вони нагадують риторику комуністичного періоду. Це ганебно, коли йдеться про польську демократичну думку. Так само неприпустимо виправдати події на Волині 1943 року тим, що польська державна політика щодо української національної меншини була неправильною.

Сергій Стуканов: Посол Польщі в Україні Ян Пєкло восени 2016 року сказав щодо історичних суперечок між Польщею та Україною, що це цікавить маргінальні групи в обох країнах і не вплине на розвиток двосторонніх відносин, які мають солідну основу. Пані Олю, а яка ситуація серед інтелектуалів: у польському суспільстві та в українському? Чи ви вбачаєте, що виникла якась недовіра? Чи все-таки панують здоровий глузд і розуміння ситуації?

Оля Гнатюк: На жаль, ні. Усе помінялося приблизно рік тому. Я не вважаю, що здоровий глузд зараз домінує. Звісно, залишаються люди доброї волі, які прагнуть порозуміння і безпеки обох держав. Я не можу зрозуміти, навіщо відкривати другий фронт, принаймні в сенсі риторичному.

Сергій Стуканов: А хто його все-таки відкриває: Україна чи Польща?

Оля Гнатюк: Ні, другий фронт Польща абсолютно не відкриває, Польща не має фронту. Польща відкрила це риторичне змагання минулого року. Це призвело до досить неприємних акцій з боку посадових осіб, зокрема позиції міністра внутрішніх спав Польщі. Але ясна річ, що не з польського боку це все починалося. Та обговорювати зараз, хто перший почав, було б інфантильно. Потрібно пам’ятати, що до минулорічної заяви польського сейму, яка сколихнула громадськість в обох країнах, були прийняті декомунізаційні закони, сприйняті в Польщі негативно. Усе було б не так драматично, якби це відбувалося не в день візиту президента Коморовського до українського парламенту. Не варто гратися в такі забавки, бо вони дуже небезпечні. Багато хто каже, що це випадковість, але ніяка це не випадковість. Перейменування вулиць — теж не випадковість.

Сергій Стуканов: Хто ці сили, які отакі збіги влаштовують?

Оля Гнатюк: Я думаю, що це питання українських політологів і українських служб, які мають з тим розбиратися. Такі ситуації однозначно не на користь Україні.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.