Арешти шістдесятників у січні 1972 року стали точкою неповернення, — Вахтанг Кіпіані

У студії «Громадського радіо» Вахтанг Кіпіані, редактор «Історичної правди».

Вахтанг Кіпіані: Ця історія не дуже різдвяна, хоча в публіцистичну літературу вона ввійшла під назвою січневих чи різдвяних погромів 1972 року. З Різдвом, насправді, вона ніяк не пов’язана, тому що сама справа «Блок» почалася у липні 1971 року. Близько півроку її напрацьовували: були задіяні як агенти Комітету держбезпеки, такі малодухі люди, котрі просто не хотіли сісти. Тих, проти кого збирали інформацію, у термінології радянських спецслужб називали ворогами радянської влади. Жертвами цієї операції стала понад сотня людей.

Євген Павлюковський: Що сталося 12 січня і чому КДБ вибрало саме цю дату?

Вахтанг Кіпіані: Сама дата 12 січня випадкова і нічого надзвичайного 10 чи 11 січня не сталося. Але сталося напередодні. Оскільки для будь-якої спецоперації потрібні формальні приводи, то ним стало затримання, а потім арешт 4 січня 1972 року громадянина Бельгії, колишнього студента Лювенського університету, активіста «Спілки української молоді» Ярослава Добоша. Фактично, ця людина приїхала в СРСР, очевидно, не випадково. За ним стежили до арешту і питання, чи робили це з моменту його зустрічі з Іваном Світличним, чи з моменту його перетину кордону. Але те, що Ярослав Добош став призвідником цих арештів — очевидно.

Мені по-журналістськи пощастило познайомитися із ним приблизно два роки тому. Буквально через кілька місяців після того він помер. Тобто я був єдиним журналістом за 40 років, кому він розповідав свою версію подій, чому він погодився визнати свою вину. На підставі його зізнань, котрі 15 січня були опубліковані в газеті «Радянська Україна», було побудовано фабулу КГБ-істської історії про те, що буржуазно-націоналістичні закордонні центри намагаються вплинути на політику Радянського Союзу, підговорюють наших незрілих українських літераторів, студентів брати участь у діяльності, ворожій радянській владі.

Євген Павлюковський: Якою була версія самого Ярослава Добоша?

Вахтанг Кіпіані: Версія Ярослава Добоша, в цілому, не змінює канви. Те, що ми тепер знаємо з матеріалів Комітету держбезпеки, зі спогадів людей, не ламає загальної схеми.

Головна ідея була в тому, що коли він сидів у СІЗО на Луб’янці в Москві, до нього допустили консула Бельгії і той сказав, що в них немає жодних можливостей впливу на Радянський Союз, тому порадив говорити все, що від нього хочуть почути. Планувалося, що коли Ярослав виїде закордон, спростує свої слова. Так і зробив.

Вийшовши на прес-конференцію, яка була тут, в Києві, перед закордонною пресою (що є смішним, адже в СРСР закордонна преса була акредитована тільки в Москві, але для цього випадку журналістів привезли сюди). Добре, що після цього його повернули на Луб’янку і потім депортували з Радянського Союзу. Виїхавши на Захід, він говорив пресі, що всі його попередні свідчення — неправда, що в СРСР немає демократії.

Євген Павлюковський: Давайте поговоримо про шістдесятників.

Вахтанг Кіпіані: Часто є таке спрощене уявлення про цей рух: по-перше, руху як такого не було, були різні осередки з різними ідеями та дискусіями. Приміром, Іван Гель чи Валентин Мороз — націоналісти, які у своїй політичні роботі не приховували своєї мети і, принаймні, їх друзі згадували, що вони боролись за незалежну Україну. Я багато спілкувався з Іваном Гелем і він казав, що не був дисидентом, а націоналістом, спадкоємцем визвольної боротьби.

Я не прихильник спрощувати. У кожного осередку були свої мотиви, але на загал ми оцінюємо шістдесятників як людей, котрі були небайдужими, хотіли змін і не погоджувалися із статусом підневільної України.

Анастасія Багаліка: Наскільки важливими є ці січневі арешти для всієї історії дисидентського руху?

Вахтанг Кіпіані: Це велика катастрофа. Вона є чи не найважливішим рубіконом, який відділив ілюзії щодо можливості м’якої трансформації Радянського Союзу.1974 році на волі вже не залишилось практично нікого, хто більшою чи меншою мірою декларував якісь опозиційні настрої. Другий етап починається із 1976 року, коли частина людей вже виходить із таборів, відсидівши свої маленькі терміни, і вони орієнтуються на західну демократичну думку і мають не культурну місію, а є, можна сказати, політичною опозицією. Вже можна говорити про Гельсінський рух як про цілісність.

Анастасія Багаліка: До січня 1972 року також були події, які можна було б назвати точкою неповернення. Наприклад, вбивство Алли Горської. Але чогось масового не ставалось. Чому?

Вахтанг Кіпіані: По-перше, не було внутрішніх елітних мотивів. Так, зняти, наприклад, Шелеста потрібно було за щось. Друге, коли вбили Горську, ось цей рух ще не набув тих загрозливих форм.

1972 року, фактично, стався покіс з метою припинити діяльність цих середовищ. І всі, хто ще не сиділи за свою позицію, сіли того року. Там не було випадкових людей.