Бійцям на фронті необхідні шоломи, форма та білизна, — журналістка «Української правди»

Журналістка “Українськоі правди” про те, чого найбільше потребують бійці на війні – і як їм це доправити. Увага: номер картки для пожертв. Бійцям необхідні шоломи, білизна,  джгути, що самі затягуються,  камуфльована форма. Також для бійців збираються кошти для придбання разних необхідних дорогих речей. 

Моя робота почалася з того, що, як журналіст, я маю доступ до людей, які володіють інформацією про частини, де вони знаходяться, безпосередньо, до самих частин, і таким чином я знаю, що в них є якісь потреби. З іншого боку, в мене є вихід на величезну аудиторію на читачів «Української правди», читачів нашого twitter та facebook. Саме через ці мережі ми збираємо не лише посилки, але й гроші. Завдяки тому, що в нас велика аудиторія, люди мають до нас довіру і надсилають кошти. Я сама везу все необхідне в АТО. Таким чином я контролюю, щоби все потрапило туди, де треба.

№ рахунку: 4149 4377 4097 3332. Це номер картки Приватбанку. Картка на ім’я моєї колеги з «Української правди», а також людини, яка займається допомогою бійцям Тетяни Воронової.

Зазвичай ми возимо тактичні окуляри, тактичні рукавички. Спочатку це були бронежилети. Тепер ситуація трохи краща, бронежилетів практично не потрібно, хіба тим людям, які тільки збираються в армію. Шоломи – це дуже велика проблеми. Ми їх завжди шукаємо, їх важко дістати.

Також прошу людей надсилати білизну, якісь футболки, взагалі такі речі, які необхідні постійно. Бажано з натурального матеріалу. Зараз також ми попросили людей надсилати джгути, що самі затягуються. Бо, як виявилося,ті радянські джгути, що є в аптечках, якщо та аптечна є, дуже важко зав’язати самому собі. До речі, джгути, що самі затягуються, є багаторазового використання.

З деякими бійцями ми зустрічаємося вже давно – з квітня-травня. Зараз зустрічаємося зовсім, як рідні. Я дуже хвилююся, коли з ними пропадає зв’язок чи ще щось трапляється. З деякими бійцями ще не бачилися, але я спілкуюся з ними вже протягом двох тижнів. І зараз я також переживаю, бо вони вже стали рідними.

Зустрічають нас завжди радісно. Я бачу, як вони змінюються. Якщо спочатку це були просто хлопці, то зараз це вже справжні бійці. Їхні обличчя змінилися, їхня поведінка змінилася та й їхні потреби змінилися. Спочатку це було: нам не зручно спати, нам не зручно їсти чи ще щось, то тепер все тільки для того, щоб їм було краще і зручніше воювати. Спати, де завгодно, їсти, що завгодно, головне, безпека. Тобто вони стали справжніми бійцями.

Вони завжди мене питають: ну як там? Я як журналіст, намагаюся їх все розпитати, як вони тут, а вони мене питають: як там.

Коли було перемир’я, вони всі в один голос казали, що немає ніякого перемир’я, що вбивають людей, що це неправильно. Коли перемир’я припинилося, в них якось і дух бойовий піднявся, бо вони знають, що тепер можуть відповідати. Звісно, вони питаються постійно, що відбувається тут. Але реакції поки що не дають, просто слухають.

В зоні АТО зустрічаємося з людьми з Дніпропетровська, які допомагають  солдатам. Так вийшло, що моїм напарником є волонтер з Дніпропетровська. В Дніпропетровську чудові волонтери,вони дуже добре організувалися. У них немає співпраці з обласною владою, вони все самі.

Зараз ми збираємо посилки на дві групи. Ми вже майже все зібрали, але дещо таки залишилося. У нас проблема з формою, і це вже не вперше, і не тільки у нас такі проблеми. Ми не можемо знайти форму камуфльовану, її просто немає. Нам потрібні гроші, бо маємо купити дуже коштовну річ. Тому зараз нам потрібні кошти.