«Чому нам не сказали правду про ситуацію під Іловайськом?» - Всеволод Стеблюк

В студії Громадського радіо Всеволод Стеблюк, доктор медичних наук, заступник начальника Української медичної академії, кавалер Ордена Свободи

Тетяна Трощинська: Рік тому ми говорили зі Всеволодом про події в Іловайську. Але за цей рік багато чого змінилось. В якомусь інтерв’ю Ви говорили, що війна для Вас почалася 24 серпня 2014 року. Це так? 

Всеволод Стеблюк: Так, це був день, коли батальйон «Миротворець» – останній з підрозділів, який йшов на штурм Іловайська, зайшов в місто. Цього ми чекали з самого ранку, виїхали вранці, десь о 4-ій годині. Прибувши на блок-пост, звідти нас довозили об’їзними дорогами, бо єдиний переїзд був вже обстріляний ворогом. Лише цього року я дізнався, що нашим провідником був Ігор Гевко з позивним «Брокер», один з активістів нашого іловайського братерства та організатор цьогорічних поминальних заходів за Іловайською трагедією. Коли ми прибули в депо, там відчули, що таке справжній бій.

Тетяна Трощинська: Ви думали, що це буде протягом доби?

Всеволод Стеблюк: Так. Єдине до чого в мене буде завжди запитання і роздратування – чому нам не сказали, що ситуація така. Нам сказали, що ми йдемо до вечора, щоб провести зачистку після штурму. У зв’язку з цим ніхто не брав акумулятори, не було продовольчих запасів та великого медичного комплекту. Ми намагалися взяти більше боєкомплекту.

Василь Шандро: У Вас є зараз відповідь на запитання, чому Вам не сказали про ситуацію під Іловайськом?

Відходить бажання помсти, залишається біль за втраченими 

Всеволод Стеблюк: Мабуть, ми ніколи не дізнаємось відповіді на це питання. З часом відходить обурення та бажання помсти. Залишається тільки біль за втраченими друзями, незрозумілість того, чому так трапилось. Зараз культивується думка, яка підтримується в медійному просторі, що Іловайської трагедії не було, був один з епізодів серпня 2014 року.

Тетяна Трощинська: А чому у Вас складається таке враження?

Всеволод Стеблюк: Це офіційна версія. Ті матеріали, які публікувалися протягом року, зводились до того, що на той час виникала загроза наступу російських військ.

Зараз культивується думка, що не було Іловайської трагедії

Василь Шандро: Ця думка культивується винятково в ЗМІ, чи ці тези формулюються у вищого керівництва?

Всеволод Стеблюк: Серед вищого керівництва це питання взагалі не підіймається. За офіційною інформацією дослідників говориться, що була складніша ситуація начебто на Луганському напрямку. Але в мене виникає запитання: чи випадково в Іловайську зібралися майже всі добровольчі батальйони, які піднялися першими на захист країни? Туди йшли люди за покликом серця, але тепер, як кажуть, це виявилось «сумним епізодом».

Тетяна Трощинська: З погляду поля бою, це перша потужна зустріч добровольців?

Всеволод Стеблюк: Це була не перша зустріч добровольчих батальйонів, це був потужний бій з російськими загарбниками. До того були прориви окремих диверсійних груп, заходили навіть ротно-тактичні групи росіян (заходили вони в липні. В мене є інформація нашого Військового музею і доведені факти, що росіяни вже готували ці прориви), але такого безпосереднього бою в таких масштабах, як трапилось при виході з Іловайського котла, не було.

Прийнято казати, що то був розстріл. З одного боку, то був розстріл, але з іншого – ніхто не збирався здаватися: воювали, наносили ворогу значні втрати. Ми знаємо про подвиги наших танкістів і, безумовно, про подвиги добровольців. Особливо це стосується групи, яка засіла в Червоносільскому: вони довго вели бій, знищили багато техніки, живої сили ворога.

Василь Шандро: Чи є сенс говорити про те, що це системна помилка, що військова система на той час була недолугою? Чи є шанс знайти винного?

Всеволод Стеблюк: Кожен з Іловайського братерства для себе визначає, як йому вважати: шукати зраду, оцінити свої дії та ситуацію. Я військовий, хоча я служив в МВС, я кадровий офіцер з більш ніж 20-ма роками вислуги. Я звик виконувати накази, якщо вони незлочинні. На той час був наказ туди йти. Те, що сказали на зачистку, було незрозумілим, але я чомусь переконаний, що на той момент навіть генерал Яровий, який нам віддав безпосередньо цей наказ, не знав всієї ситуації і діяв від щирого серця. Після операції ми зустрічалися з ним, він також був вражений ситуацією, яка склалася. Справжні військові виконують накази, а свій вирок потім виносить історія.

Я думаю, що коли-небудь ми дізнаємося всю правду про те, як планувалася ця операція, чи була допущена халатність. Для мене більш важливим є визнання цієї трагедії, як найбільшої військової трагедії сучасної історії. Від того, що когось визнають злочинцем, не зможуть воскресити сотні хлопців, які там залишились. З часом ненависть відходить, залишаються скорбота, пам’ять та бажання жити і робити все, щоб цього не повторювалось.

Я звик виконувати накази, якщо вони не злочинні

Тетяна Трощинська: Це дуже важливі речі. Щоб Ви вважали за потрібне внести в підручники історії про Іловайськ, щоб це розуміли наступні покоління?

Всеволод Стеблюк: Іловайськ – це місце подвигу, болю та трагедії всього українського народу, це сторінка мужності наших добровольців, адже саме там багато з добровольців прийняли свій останній бій. Ми написали звернення до Президента України, щоб визнати 29 серпня Днем Іловайської трагедії, пам’яті та скорботи за всіма загиблими на цій війні. Ми не відділяємо іловайців від всіх інших, тому що всі ми сини України. Кожен із захисників України, хто поклав своє життя на цій війні, заслуговує на те, щоб його пам’ятали, а їхні родини заслуговують на справедливе ставлення.

Іловайськ – це місце подвигу, болю і трагедії всього українського народу

Тетяна Трощинська: Що після Іловайської трагедії, з Вашого погляду як професійного медика, змінилось у Вашому баченні медицини? Що зроблено?

Всеволод Стеблюк: Змінило дуже багато, фактично перевернуло ті установки, які були раніше. Липень та серпень 2014 року взагалі був межею, коли зрозуміли, що далі так неможна вести військову медицину. Згадаємо, що на той момент наша військова медицина перебувала в досить скрутному становищі. У нас були хороші фахівці у військово-медичних клінічних центрах, а низова ланка була повністю знищена. Тепер стало зрозумілим, чому велось скорочення армії – це для того, щоб знищити армію та українську незалежність. В першу чергу, скорочують підрозділи, які начебто непотрібні. Не було сучасних засобів для надання медичної допомоги. Була лише особиста аптечка, яка ще з радянських часів містила набір таблеток, які треба застосовувати при використанні ядерної зброї. Починали з того, що бійцям видавали «трієчку» – 2 перв’язвувальних пакета і джгут Есмарха. У нас взагалі не було тактичної медицини і я буду дякувати скільки буду жити Уляні Супрун. В травні  2014 року вона розпочала курси з тактичної медицини, з’явилися перші аптечки натівського зразка. Була активна допомога волонтерів – піднявся весь народ, щоб надати допомогу військовій медицині. Були розгорнуті польові шпиталі, разом з волонтерами вони були укомплектовані на рівні районних лікарень. Наступним кроком стало розгортання бригад підсилення в цивільних лікарнях – створення прообразу територіальних госпітальних баз. На жаль, на третій рік війни, ми досі не можемо в повній мірі обійтись без бригад швидкої допомоги волонтерів, які сьогодні там працюють. Я хочу передати подяку і вітання моїм побратимам, тому що я сам вийшов з волонтерів Майдану, які досі нам допомагають. Не дивлячись на те, що вперше в цьому році була включена в оборонне замовлення спеціальна військова медична техніка на базі МТ-ЛБ (гусеничний тягач).

Тетяна Трощинська: В держзамовлення на 2016 рік?

Всеволод Стеблюк: Так. Справа в тому, що система впровадження нової техніки в Міністерстві оборони забюрократизована. Єдиний зразок військової техніки, який прийнятий на озброєння – саме санітарний транспортер МТ-ЛБ. Багато зроблено. Чи достатньо цього? Скажімо, для такої війни, яка триває зараз, можливо. Але треба змінювати систему військово-медичної освіти, треба використовувати найкращі світові стандарти в підготовці.

Василь Шандро: Щоб Ви хотіли сказати бійцям і українським громадянам про пам’ять?

Всеволод Стеблюк: Хочу звернутися до тих, кого торкнулася ця війна, до моїх побратимів, поліції, волонтерів: ми повинні жити і пишатися, що ми живемо і творимо незалежність нашої держави. Нам довелося жити в ці складні часи, але ж на сьогодні ми є творцями історії. Я хочу подякувати жінкам – мамам, дружинам, коханим за любов, молитви, надії та чекання. Коли тебе чекають, ти повертаєшся. Хочу висловити слова подяки українцям за підтримку і розуміння українського війська, бо це феномен світового значення. Я хочу, щоб ми низько вклонилися пам’яті наших загиблих побратимів і пам’яті невинних цивільних жителів Донбасу, які стали жертвами цієї агресії.

Я хочу, щоб почули керівники держави, що ми все пам’ятаємо та будемо пам’ятати далі, ми все тримаємо та аналізуємо і ми нічого не пробачаємо.