Чому Онищенко з СІЗО пише на Facebook?

Тетяна Трощинська: Ви очолювали Київське СІЗО у 2009-2010 роках. Тобто ви людина, яка знає, що відбувається не тільки у середині слідчого ізолятора, а й у системі загалом. Ви, напевно, переглядали те відео, яке зображало інцидент із відрізаним вухом. Як таке взагалі могло трапитися в охоронюваній зоні? 

Сергій Старенький: Конфлікт виник між торнадівцями після того, як вони повернулися із судового засідання. Пізніше адміністрація намагалася втрутитися у цю проблему, у відповідь на це агресивно налаштовані торнадівці напали на співробітників СІЗО.

Як це сталося? На жаль, сьогодні таке можна трапитися у будь-якому слідчому ізоляторі України з різних причин. Суб’єктивні – це те, що майже 25% слідчих ізоляторів недоукомплектовані, тобто нагляд послаблений. Зашкалює і безвідповідальність, бо низька зарплатня, немає мотивації, всі знаходяться у підвішеному стані.

Тетяна Трощинська: Через реформуваня, тобто через  те, що пенітенціарна служба перебуває у стані ліквідації?

Сергій Старенький: Так, дійсно дуже важко знайти правильні слова, щоб описати те, що відбувається. Мінюст називає це реформуванням, всі інші – розвалом. Скоро вже рік, як цим займаються. Молодші інспектори та весь персонал не знає, що з ними буде. Лук’янівське СІЗО можуть продати, а людей скоротити.

Через послаблення нагляду в’язні надані самі собі. Мені соромно про це говорити, але вже давно не таємниця, що засуджені можуть самостійно пересуватися по різних камерах у слідчому ізоляторі Києва та інших міст. Тому зараз недоречно говорити про ізоляцію у слідчому ізоляторі.

У випадку із Торнадівцями ми бачимо, що 10 людей, які проходять по одній справі, перебувають разом. Їх не закрили по різних камерах.

Тетяна Трощинська: У нас відбулася певна гуманізація, адже людина, яка перебуває під слідством може користуватися телефоном, давати коментарі та навіть знімати відео. Тут є питання етики і закону.

Сергій Старенький: Це знущання над пенітенціарною системою. У місцях несвободи пенітенціарної системи є дві категорії людей. Перша – засуджені. У них дійсно відбулася певна гуманізація: їм дозволені контакти із родичами, телефонні дзвінки, доступ до Інтернету під контролем організації. І друга категорія – ті, хто потрапляє до СІЗО, їхня вина ще не доведена. Їх ізолюють від можливості коригувати свої дії з іншими особами, від можливості вести свої справи.

Тетяна Трощинська: А тиснути на слідство можна таким чином?

Сергій Старенький: Звичайно, а як можна оцінити поведінку командира Торнадо, якщо він демонстративно публічно веде свою сторінку у Facebook. Це тиск на слідство. Плюс у нього є можливість коригувати свою позицію із людьми, які проходять у справі як свідки. Чи можна говорити про об’єктивне розслідування?

Тетяна Трощинська: Можливо, це прецедент, який говорить про певні проблеми?

Сергій Старенький: На жаль таких прецедентів багато сьогодні. Стільки справ розвалилося в судах.

Василь Шандро: Тобто це не поодинокий випадок?

Сергій Старенький: Ні. І напади на адміністрацію не поодинокі. Щотижня відбуваються напади на адміністрацію у різних установах. Я писав про це минулого року. Наприклад, першого січня неповнолітній ув’язнений київського СІЗО проломив голову молодшому сержанту. Той досі лежить у реанімації. Цей випадок залишився без реакції.

Василь Шандро: Чому на такі випадки не реагують? Органи цим мовчанням намагаються не розганяти істерику у суспільстві, щоб не склалося враження, що правоохоронці втратили контроль над подібними закладами.

Сергій Старенький: Так. Це все робиться аби суспільство не хвилювалося і не думало про те, що відбувається у СІЗО. Для цього вводяться слідчі, які займаються кримінальними справами, що виникають на території установ. У 2013 році ми відмовилися від практики, коли сам працівник розслідує, що трапилося у його ж відомстві, але ми до цього повернулися. Сьогодні тільки Міністерство юстиції повинно розслідувати справи.

Зранку заступник міністра виступає і каже «все нормально» і тільки завдяки відеозапису і журналістам з’ясовується правда про цей випадок у СІЗО. Тоді міністр каже «Ми розберемося у нас є для цього спеціальні слідчі», а спеціальні слідчі розслідують справу так, щоб заступник міністра залишився невинним.

Тетяна Трощинська: Після цього були заяви, що слідство веде Нацполіція, тож там теж збирають певні данні?

Сергій Старенький: Так було до першого січня. Першого січня у Кримінально-процесуальний кодекс тишком-нишком внесені зміни. У Закон про Вищу раду правосуддя, тобто це закон, який регулює суддівські відносини. От в ньому вписали, що у Мін’юсті з’являються слідчі, які займатимуться місцями несвободи.

Думаю, це ланцюжок аби показати, що реформи Мін’юсту на правильному шляху і керівництво не хоче говорити про надзвичайні події. Влітку не хотіли говорити про бунт у Кіровограді, зараз мовчимо про напади на співробітників Київського СІЗО. На жаль, це спланована системна робота, яка існує для покриття прорахунків у цій реформі.

Тетяна Трощинська: Хто на вашу думку мав би розслідувати такі інциденти. Які конструктивні моделі існують сьогодні у світі?

Сергій Старенький: Модель єдина – ці злочини розслідуються поліцією. Якщо це злочини високопосадовців – НАБУ. Це переважно корупційні. Злочини, що мають місце на території установ – має йти у підслідність поліції. На жаль, від цієї системи відмовились.

У 1998 році ми виконали свої зобов’язання перед Радою Європи і зробили незалежною Пенітенціарну систему. Сьогодні вона знову залежна. Не добре, коли підслідні СБУ і Мін’юсту сидять під контролем СБУ і Мін’юсту. Треба повернутися до практики, що поліція повинна розслідувати ці справи.

Василь Шандро: Що зумовлює те, що подібні проблеми існують? Це корупція чи бажання зберегти імідж та репутацію?

Сергій Старенький: Обидва фактори. Наріжний камінь, звичайно, корупційні схеми у середині Мін’юстівської пенітенціарної системи. Зараз керівників колоній і ізоляторів змушують звільнятися, а на їхні місця призначають людей, які вибудували певні обіцянки щодо подальшої роботи. Далі, щоб відвернути увагу від цієї проблеми, говорять: «у системі все добре».

Індикатором реформування цієї системи повинні бути дві відповіді. Перша: чи змінилося щось у роботі системи для засуджених? Сьогодні – ні. І друге: чи стало співробітникам установ комфортно працювати? Тобто, чи у них є захист держави і нормальне фінансове забезпечення. Є різні схеми.

Тетяна Трощинська: Говорячи про «різні схеми» ви маєте на увазі, якісь схеми фінансування, коли у держави не вистачає грошей і шукаються інші способи?

Сергій Старенький: СІЗО і колонія – це бюджетні установи. Втім, колонія може заробляти гроші на покращення умов утримання у цій колонії. Не на зарплати. Схеми бувають різні. Наприклад, у США поліцейський має можливість отримати пільговий кредит на навчання своїх дітей. Такі схеми можна використовувати.

Той молодий інспектор, про якого я розповідав, досі у реанімації. Держава не виділяє кошти на його лікування. Вони збираються такими ж співробітниками та профспілками. На цих хлопців немає навіть медичного страхування.

Тетяна Трощинська: Хоча, він постраждав під час виконання службових обов’язків.

Сергій Старенький: Звичайно. Після перестрілки у Княжичах – МВС вирішило виплатити щось родичам постраждалих. МВС хоч щось робить, а Мін’юст…

Василь Шандро: А в чому полягає корупція на місцях у СІЗО. Ізолятор не може звільнити людину, проте завдяки співробітникам СІЗО затриманий може отримати певні заборонені речі. Чи розвинений цей корупційний механізм в українських СІЗО?

Сергій Старенький: Проблема у тому, що сьогодні пенітенціарна система не бореться з цим, а продукує такі випадки. Зокрема, проблеми із горілкою у СІЗО немає. У колоніях зазвичай сидять бідні, ті, хто не зміг відкупитися. У СІЗО – інша ситуація. Наркотичні засоби – не проблема, затримані користуються мобільними, ми бачимо їх, а вони у СІЗО заборонені.

У колоніях інша система. Там налагоджені маленькі виробництва. Роблять, наприклад, меблі. Колонія їх продає, але по бухгалтерії це не проходить. Засудженим за роботу платять у конвертах, або можуть принести їм товарів на ці гроші. Засудженим це вигідно.