Чому польський Сейм так одностайно голосував за рішення про геноцид?

Як польський парламент ішов до прийняття постанови про визнання українських націоналістів винними у геноциді поляків, із Польщі розповідає журналістка Олена Бабакова.

Сеймова зала щодо дня пам’яті польських жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами на землях ІІ Речі Посполитої, голосувала на диво одностайно. Сьогоднішня дискусія у Сеймі — це не перше обговорення цієї тематики.

Восени минулого року під час парламентської кампанії кресові організації закликали «Право і справедливість» — фаворита передвиборчих перегонів — сказати, що вони думають про події на Волині і чи будуть кваліфікувати їх як геноцид.

Тоді лідер партії, Ярослав Качинський, відмежувався від цієї тематики. Пізніше, навесні цього року, з’явився проект постанови, у якому згадувалось, що події на Волині у 1942-1943 рр. — геноцид з боку українських націоналістів. Його автор — Міхал Дворчик, молодий, але відомий політик, який спеціалізується на зв’язках за східним кордоном Польщі.

Після появи проекту відбулось обговорення, але не дуже бурхливе. Бурхливим воно стало у переддень 11 липня — кульмінації цих історичних подій. Перед самітом НАТО нижня палата польського парламенту зібралася, щоб за поданням клубу Kukis15 обговорити ситуацію довкола цього пам’ятного дня.

Тоді дискусія точилась навколо проекту закону і проекту постанови. Початково планувалось, що польський парламент ухвалить закон, який встановить день мучеництва кресов’ян, тобто усіх поляків, що мешкали на колишніх східних землях Польщі.

Правляча партія «Право і справедливість» пропонувала встановити цей день 17 вересня — день атаки Радянського Союзу на Польщу, і події на Волині вписати у загальний контекст мучеництва кресов’ян під час ІІ Світової війни.

Крім того, планувалося прийняти постанову, що Волинська трагедія — геноцид, у якому винні українські націоналісти. Спочатку дискусія тривала щодо дати: 17 вересня чи 11 липня, і в такому разі, фокус на польсько-українському конфлікті.

Дискусії були доволі гарячими, засідання Сейму закрилося. Після цього зібрався Сенат, який проголосував за постанову, що події на Волині є геноцидом, який, щоправда, тривав від 1939 до 1945 року.

19 липня зібрався Сейм. І вийшло, що проекту закону немає, дати 17 вересня вже також немає, залишилася тільки постанова, в якій Волинь визнається геноцидом, а 11 липня — днем мучеництва поляків, проти яких українські націоналісти організували геноцид у 1943-1945 рр.

Бачимо, що змінилися часові рамки — все-таки із 1943 р., а не 1939 р.. І проголосована Сеймом постанова містила ряд поправок: більша увага до українців, які рятували поляків, згадка, що зараз Україна воює з Росією, і Польща підтримує цю боротьбу за територіальну цілісність.

Але головний месидж зрозумілий. Серед тих, хто організував геноцид, було перераховано ОУН, УПА, СС «Галичина» та інші колабораційні формації.

Всього у сесійній залі було 442 депутати, з них за постанову проголосувало 432, жодної людини проти.

Протягом майже двох тижнів, коли була перерва у дискусіях, змінилася позиція правлячої партії «Право і Справедливість», яка має найбільше голосів. Від 17 вересня — більш загальної дати — «ПіС» відійшов до 11 липня, дати, яка чітко прив’язана до українсько-польської історії.

І якщо від початку планувалося, що «Громадянська платформа» буде бойкотувати постанову, вкінці бачимо, що парламент виявився на 95% солідарним. Є версія, що лідер «Платформи» Гжегож Скотина закликав усіх депутатів голосувати «за», інакше, як йому здавалося, це тільки посилить риторику націоналістів.

Неофіційно говорять, що він дуже боявся, що якщо «Платформа» проголосує проти, то їх охрестять необандерівцями і вона ще більше втратить електорат.

Активне обговорення цієї постанови у суспільстві відбувалося протягом двох тижнів. У Польщі зараз дуже інтенсивний період політичного протистояння між «Правом і Справедливістю» і «Громадянською платформою» за участі Комітету захисту демократії, тому ця постанова навіть не є в топі.

Праві в екстазі: мовляв, відбулося те, що давно мало відбутися. Дискусія у Сеймі була, але голосів, які б критикували, казали, що треба прийняти спільну резолюцію з Україною, було дуже мало. Багато було тих, які казали, що це надто м’яко, треба зробити більший наголос на геноциді.

Більшість експертів, які традиційно займаються польсько-українськими контактами, погодилися, що ця постанова була потрібна, і навіть вважають, що вона допоможе українцям критичніше подивитися на свою історію, людей, на честь яких називають вулиці, і що це сприятиме розвитку польсько-українських відносин.