Чи є в Україні свій Хемінгуей? Нові книжки про війну

Марія Семенченко упорядкувала книжку «Катастрофа і тріумф. Історії українських героїв», яка вийшла в «Бібліотеці газети «День». Це книжка документальних журналістських матеріалів про героїв АТО: «Суспільство втрачає увагу до війни, і від неї легко абстрагуватися та жити своїм життям. Але ти купуєш нові книжки про війну та набудеш розуміння, що війна триває. Важливо знати людей, які воюють. Вони вчора були твоїми сусідами, а сьогодні вони в окопах. Це герої, що просто виконують свою роботу там», — каже Марія Семенченко. На її думку, з яких би причин видавці не видавали такі книжки, суспільство їх потребує. «Всі письменники та журналісти, котрі працюють із цією темою, беруть на себе велику відповідальність, адже в них тепер є дуже вимогливі читачі», — додає упорядниця книжки «Катастрофа і тріумф».

Лариса Денисенко: Чи не зарано звучать ці голоси, що в художній прозі відображають те, що відбувається?

Марія Семенченко: Багато хто говорить, що ще зарано, адже війна все ще триває і ще не переосмислено багато речей. І на другий рік цієї війни випливає багато речей, в яких нам ще треба буде розібратися і осмислити. Та мені здається, що зараз така література з’являється дуже вчасно, адже йде другий рік війни і мені, як журналісту, відчутно, що втрачається увага до цих подій і дуже легко абстрагуватися від неї.

Також до розмови долучається письменниця Галина Вдовиченко, авторка роману «Маріупольський процес», котра зауважує, що її книжка отримала великий відгук від читачів: «Я особисто відчуваю, що цю книжку про війну написала вчасно. Ти ніби вступаєш у резонанс із темою. Історія починає складатися, і ти в якийсь момент готова її написати». За словами Галини Вдовиченко, в роботі над романом дуже допомогла співпраця з самими очевидцями та вояками, в яких можна було перепитати потрібні деталі. «Мені ця тема дуже цікава, але я писала цей роман не тому, що є попит на таку літературу, а тому, що тема мене захопила. Заради цього тексту я відклала навіть поточні свої проекти — вони перестали бути мені цікаві», — каже письменниця.

Лариса Денисенко: Чи ти маєш вже відгук вже від читачів? Що ти можеш сказати зараз про «Маріупольський процес», коли він пішов від тебе до людей?

Галина Вдовиченко: Вже є перші відгуки і кожен мені дуже дорогий. Я особисто відчуваю, що цю книжку написала вчасно для себе. Зараз за цю книжку взятися не змогла б. А тоді, в серпні минулого року, якось так сталося, що тема сама до мене прийшла. Так буває, що ти вступаєш в резонанс з темою, яка тобі надзвичайно пече і болить, і ти не знаєш, як підступитися до неї, але раптом виникає сюжет і герой. І тоді вже відчуваєш, що готовий написати її.

Тим більше минулого року восени я познайомилася з волонтерами, які працювали в госпіталі. Спілкування з цими людьми і з пораненими з госпіталя — це все мені дуже допомагало. Бувало, що виникали питання, відповіді на які я не знаходила ніде, то люди, які лежать у госпіталі і тобі довіряють, можуть багато чого розповісти.

Письменник і перекладач Андрій Бондар вважає, що українські письменники даремно віддають перевагу белетристиці перед документальною прозою: «З останніх книжок про війну, які я читав, маємо справу з белетристикою про війну. В цих книжках письменники ходять не тими стежками. Здається, цінним було би зафіксувати стан справ з точки зору репортерської роботи, автентичних вражень і подій. Будь-яка травматична річ потребує прискіпливого збору документальних свідчень. Коли ця картина буде достатньою, письменники зі справжнім епічним диханням матимуть матеріал для роботи».

Письменниця Наталка Сняданко зауважує, що вихід книжок, присвячених війні — це тренд, який триває вже доволі давно: «Мені здається, що це занадто свіжі події, про які ще не можна писати якісну літературу. Дуже хочу помилятися – сподіваюся на нашого Хемінгуея або на нашу Алексієвич».