Держава не бореться з дискримінацією, бо їй це економічно невигідно, — Філіпішина

Про те, хто і яких дискримінацій зазнає в Україні і як з цим боротися, розповіли представниця Уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та ґендерної рівності Аксана Філіпішина та студенти Вікторія Музика та Юрій Батан, переможці конкурсу есеїв на правозахисну тематику.

Лариса Денисенко: У вищій освіті в Україні є окремі курси, присвячені дискримінації, толерантності, антидискримінаційному інструментарію?

Аксана Філіпішина: Такого предмету у вишах немає. Є окремі блоки, які містять дискримінаційний чи антидискримінаційний напрямок. Це стосується правознавчих вишів.

Це Академія МВС, де розглядаються злочини на ґрунті ненависті, і Вища школа суддів, де включений гендерний аспект, тому що розглядаються справи, пов’язані з домашнім насильством. У загальноосвітніх школах таких програм немає.

Лариса Денисенко: Чому ви зацікавилися цією тематикою?

Вікторія Музика: Я маю досвід участі у кількох міжнародних конкурсах, і на них постійно піднімалося питання дискримінації. Зараз Україна подає три позови в Міжнародний суд ООН, і один з них стосується дискримінації кримських татар.

Багато українців навіть не розуміють, що вони є жертвами дискримінації, і важливо їм це пояснити.

Я обрала спеціалізацію «міжнародно-правовий захист прав людини». У рамках різних курсів, які нам викладають, ми постійно торкаємося питання дискримінації.

На конкурсі у Франції питання стосувалося прав жінок, ЛГБТ-представниць мати дітей і наскільки держава порушує чи не порушує їх права.

Щодо моделювання міждержавних спорів, то ми маємо проблему систематичного порушення прав людини, яке стосується окремих груп.

Юрій Батан: Крім міжнародних, є національно-правові дисципліни — те саме конституційне право вже виділяє підгалузь конституційного гуманітарного права, і в його рамках вивчаються антидискримінаційні норми, принципи тощо.

Лариса Денисенко: Ви можете коротко розповісти про те, які моменти ви зачепили у своїх есеях?

Юрій Батан: Моя тема стосувалася дискримінації осіб із обмеженими фізичними можливостями при наданні публічних послуг — комунальних, освітніх, медичних, адміністративних.

Особи із дефектами зору відчувають набагато більше дискримінацію, ніж особи з дефектами слуху й опорно-рухового апарату.

Лариса Денисенко: Наприклад, людина не може купити ні квитка на стадіоні, ні залізнодорожнього квитка.

Аксана Філіпішина: Є одна виграна судова справа, але досі рішення суду не виконане Укрзалізницею.

Юрій Батан: Серед антидискримінаційних заходів важливе нормотворення. Я пропоную проводити в ньому антидискримінаційну експертизу, або комплексну експертизу Головним науково-експертним управлінням Апарату ВР чи Уповноваженим з прав людини не лише актів державної влади, а й актів органів місцевого самоврядування щодо можливості порушення прав інвалідів.

Необхідним є погодження принаймні проектів національних стандартів з громадськими організаціями інвалідів.

Вікторія Музика: Моє есе називається «Vita Digna: нове майбутнє для жертв дискримінації». Vita Digna — це право на гідне життя. Це концепція, розроблена в рамках міжамериканської системи з прав людини.

На території Латинської Америки проживає велика кількість корінного населення, яке постійно зазнає дискримінацій. Міжамериканський суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував на праві на культурну ідентичність і на тому, що такі нацменшини потребують додаткового захисту.

У своєму есе я пробувала провести певні паралелі. Звичайно, я говорила про ромів і кримських татар, які є постійними жертвами дискримінацій.

Ми повинні зробити все можливе, щоб забезпечити їм гідне життя. Щоб надати права нацменшинам, ми повинні встановити для них певні преференції.

Андрій Куликов: Українці усвідомлюють, що вони є дискримінаторами?

Аксана Філіпішина: Я не пам’ятаю жодного соціологічного опитування, яке дало б відповідь на це запитання. Бувають випадки, коли людина водночас і дискримінує, і є дискримінованою.

Ми дуже виважено підходили до назви нашого форуму — «від усвідомлення до протидії». Зазвичай ми використовуємо словосполучення «протидія дискримінації», але для того, щоб розуміти, чому ти протидієш, спочатку слід зрозуміти саму проблему.

Андрій Куликов: Що спонукає вас брати участь у подібних заходах?

Вікторія Музика: Досить цікаво брати участь у форумах, у яких беруть участь студенти. В Україні є гостра проблема відсутності свідомого громадського суспільства, тому що більшість молодих людей вважає, що не може змінити ситуацію у суспільстві. Насправді ми можемо.

Коли ти приїжджаєш на такий форум, ти знаходиш однодумців, і ви будуєте певні плани, і цілком можливо, що колись ви зустрінетесь у Верховній Раді чи Кабміні й у вас будуть якісь проекти.

Лариса Денисенко: Чому низький відсоток українців розуміє, що вони є жертвами дискримінації? Що і як можна змінити у цій риториці?

Аксана Філіпішина: Питання рівності не в пріоритеті, тому що воно економічно невигідне. Для держави виконання зобов’язань перед суспільством щодо рівності затратне.

Треба вкладати гроші в питання національних меншин, в ромське питання — 3 роки триває стратегія, а жодної державної копійки не було виділено. Це питання внутрішньо переміщених осіб — вони не стикалися б з відмовою у наданні житла. Це питання людей з інвалідністю — шрифтів Брайля, сурдоперекладу, архітектурної доступності.

З іншого боку, питання дискримінації на пострадянському просторі замовчувалися. Людей, які інакші, намагалися не показувати. Тому ми ставимо на порядок денний саме питання усвідомлення.

Держава не змінює своє ставлення до меншості. Ініціативу у свої руки має брати громадянське суспільство, правозахисники, щоб ця тематика звучала якнайгучніше і частіше.

Чи починаємо звикати до Маршів рівності. Ми досягли безпрецедентного рівня безпеки на маршах.

Юрій Батан: Щодо шрифту Брайля — наприклад, під час виборів запроваджували трафарети зі шрифтом Брайля, але виявилось, що більшість незрячих в Україні його не знають.

Аксана Філіпішина: Тому що ми скорочуємо школи, і це проблема. Тільки влітку цього року ліквідовано 223 школи, а за рік — понад 570. Звичайно, в першу чергу під оптимізацію підпадають спеціалізовані школи.

Андрій Куликов: Чому ми не ведемо мову про комп’ютерні програми, які будуть озвучувати текст для незрячих?

Аксана Філіпішина: Ми не готові до цього технологічно, і це дорожче.

Ми зустрічалися з організаціями, які стоять на сторожі захисту прав інвалідів. Ми з МОН домовилися, що з 2018 року тестові завдання на ЗНО будемо друкувати в тому числі шрифтом Брайля, а вже з 2017 року для дітей з особливими потребами буде на півгодини збільшено час тестування, для слабкозорих дітей буде встановлене додаткове освітлення.

Приміщення, де проходитиме ЗНО, має обов’язково спеціально облаштоване для візочників, зокрема туалетні приміщення, і таке інше.

Вікторія Музика: Важко про це говорити, тому що Україна технологічно й економічно не готова до таких змін. Так, абітурієнти матимуть змогу здати ЗНО, але як для них будуть потім викладатися програми на рівні університету?

Коли ми говоримо про спеціально обладнані приміщення — в осіб можуть виникнути проблеми із тим, що до них дістатися.