Діти на Донбасі горнуться до України, — Леся Горова

Про досвід концертів на Сході розповідає Леся Горова, нещодавно відзначена титулом народної артистки України

Ведучі

Сергій Стуканов,

Дмитро Тузов

Гостi

Леся Горова

Діти на Донбасі горнуться до України, — Леся Горова
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-11_gorova.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-11_gorova.mp3
Діти на Донбасі горнуться до України, — Леся Горова
0:00
/
0:00

Дмитро Тузов: Вітаємо із державною відзнакою. Які відчуття після того, як дізналася, що стала народною артисткою України?

Леся Горова: Піднесені, бо багато людей вітали, казали багато гарних слів.

Цього дня ― 7 березня ― я повернулася з концерту у Будапешті, і тільки збиралася іти поспати, як тут дзвінок із Адміністрації Президента: ми вас чекаємо сьогодні, буде нагородження, і ви запрошені.

В Адміністрації Президента мені сказали, щоб я продумала коротку промову ― 3 речення. Я кажу: вибачте, три не можу, можу мінімум п’ять, і то складнопідрядних. Дозволили.

Там я познайомилася з паном Боженком. Зараз у нас немає транспорту, щоб їздити в АТО, і пан Боженко пообіцяв допомогти, вже ведуться переговори, маємо зустрітися, він дасть транспорт.

Сергій Стуканов: Якщо військові дотепер не особливо сприяли, то все це лягало на плечі громадянського суспільства і волонтерів?

Леся Горова: Так. Ми неодноразово зверталися, писали листи, але це було не на цьому високому рівні, а середній рівень чекає наказу зверху.

Ми хотіли на Миколая поїхати від Міноборони чи Генштабу, але нам сказали, що якщо будемо робити це через них, то навіть на другого Миколая не дочекаємося. Ми знайшли машину, пальне, зібрали подарунки.

У Світлодарськ ми в’їхали якраз тоді, коли там почалася дуга. 18 грудня ― у залі 600 дітей, закінчився концерт, вони стоять, руки на серце поклали, співають гімн, і починається страшна атака, навколо вибухи. Я боялася, що зараз щось влучить у зал, повний дітей, але мені пояснили, що в Світлодарську електростанція, що належить Ахметову, і машини ОБСЄ, тому туди стріляти не будуть.

Ці діти були з навколишніх сіл, і нам дзвонили дякували батьки, тому що в цей час їх села дуже обстрілювали.

Діти дуже гарні: виходили на сцену, співали пісні, розказували віршики, і не про Діда Мороза, а про Миколая. Вони горнуться до українського. З ними просто треба працювати.

В Авдіївці також співали під супровід канонад. Ми робимо свою справу. Єдине, що за нас, за наші життя ніхто не відповідає.

Дмитро Тузов: Тобто це була самодіяльність на власний страх і ризик?

Леся Горова: Так. У нас є знайомі хлопці, які там служать, і ми з ними здзвонюємось перед тим, як їхати.

Раніше все, що ми привозили, ми віддавали у штаби, але потім побачили, що воно там і залишається, не доходить до позицій.

Під час останньої нашої поїздки в Авдіївці у нас після виступу для дітей ще залишились подарунки бійцям. Ми дізналися, що біля Авдіївки стоїть наш 12-й батальйон, подзвонили їм, сказали, щоб вони під’їхали до траси і забрали. Але у них не було машини.

Вони вийшли до траси, сіли у нашу машину, і ми разом поїхали у поле. Тоді я вперше не почула, а побачила війну. У полі у бліндажах живе 10 чи 15 наших хлопців, а в небі літають снаряди, спалахують блискавки.

Там на позиціях я зустріла хлопця, виявилось, він мій сусід, живе у сусідньому будинку. Коли я розпакувала деякі подарунки, які збирали волонтери на Виноградарі, він каже: Лесю, це ж мішечки з нашого базару!

Слухаємо пісню «Небо», присвячену тим, кого немає серед нас.

Сергій Стуканов: Написати цю пісню вас спонукало щось конкретне?

Леся Горова: Коли були останні бої під Авдіївкою і багато наших хлопців загинуло, я приходила на Хрещатик і прощалася з ними, а потім бачила фото їх облич. Потім загинув боєць добровольчого батальйону ОУН в селі Кримському Луганської області, де я була двічі, і я його також знала.

Мене так боліло, і я хотіла написати пісню про те, що вони не померли, вони продовжують жити. І з’явився цей образ неба, щоб ми їх відчували і далі.

Дмитро Тузов: Як реагують на все українське дорослі на Сході?

Леся Горова: У селі Кримському, коли наші військові зайшли, до них скептично ставились, тепер за них тримаються, кажуть: куди ви ― туди й ми. Там стріляють щодня, і свідомість людей змінюється.

Є ті, що не люблять Україну. Вони приходять на концерти, але дивляться у підлогу чи в стелю. Але людям треба свята, і коли вони чують знайомі пісні, то підхоплюють.

Найбільше пригнічує те, що коли ми питаємо: кого ви підтримуєте? ― відповідають: нам все равно, лишь бы не стреляли. Такі відповіді лунають дуже часто.